Настала осень, шелестить
Пожовкле листя...
Тарас Шевченко
Листопад, падолист, листоплин... Осінь «листоплинна» – так про неї Боецій у «Розраді від Філософії»: листя, окраса дерев, їхній honor, щойно повіє осінню, спливає з гілок, а там – і лист по воді (осіннє glissando, на відміну від мрійного, як у «Чарах ночі», весняного tremolo), а далі – staccato дощу по підвіконню й монотонне гудіння вітру – за вікном...
*
Людина, вітер і листок – осіннє тріо... Запам’яталася, переходом, усмішка двірника: раз по раз вихоплювався йому з-під мітли опалий листок – забаву робив собі вранішній вітерець-гультяй з поважного й ставного (темний, по кісточки, фартух; сиве, до рамен, волосся з-під шапки), із зосередженого на своїй праці господаря площі, що перед храмом на Замарстинівській...
Спочатку був вітер, камінь і вітер, piedra y viento... Потім – дерево... людина... аж потім, через довгу низку віків, – усмішка, щось найтонше, найпотаємніше в таємниці людського обличчя, дзеркала душі.
*
Весна кличе в реальну мандрівку – веселими стежками. Осінь – сумними, вслід за листочками; здоганяємо їх, летючих, хіба що поглядом, думкою, напутнім словом: «Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі...» Початком тих мандрів – Гомер: «Мов покоління листків, отак і людей покоління...»
Що далі – відомо кожному, хто й не читав древнього співця: «Листя одне по землі жене вітер, іншим, весною, / Вже розцвітають ліси...» Але саме він, Гомер, підказав тим порівнянням, що осінь – пора філософів і поетів (сам же був і поетом, і мислителем), що все на світі йде своєю чергою, неминучими, рік по рокові, змінами. Про що стисло в народі: літо, зима – року нема... Про що – і Кобзар, торкнувши цю ж саму, що й Гомер, епічну струну: «Живе... умирає... одно зацвіло, / А друге зав’яло, навіки зав’яло... / І листя пожовкле вітри рознесли»...
*
Трепет весняного, щойно розквітлого листя... голоси шумкого... шелест пожовклого, мовчання – оплаканого холодними дощами... мова – безлистого дерева: «Сльози – в природі речей»...
*
Скільки-то відшелестіло тих осеней, відмовчалось мовчань, а бачу й досі жовтий кленовий лист на тлі сяйливої вранішньої синяви; бачу його в хисткому леті – й чую голос (мама – донечці, яку провадить до садочка): «Бачиш, як листочок летить?..» А він, той листок, то завмирає в повітрі, то, вилискуючи золотом, показує себе з того й того боку, то, невагомий, пірнає у високу синяву, відтягуючи, скільки змоги, мить неминучого падіння...
*
Ця мить, летюча мить життя, попровадить дівчинку (якщо той листок торкнувся її серця), поведе її, як ото мама за руку, – до цього ж Гомера; до Марка Аврелія, для кого листки – то «діти»; до хмільних співців-вітрогонів – ваґантів («Я – немов листок отой, для вітру забава»); до Верлена, який відчув себе зів’ялим (французькою – «мертвим») листком, що його підхоплює й носить «туди-сюди» (deçà, delà) непосидливий вітер, такий у ту пору співзвучний з «довгими схлипами скрипок осені», з глибокими зітханнями віолончелі; до Рільке, що безлюдними алеями, як і Верлен, бреде, «неспокійний», «туди-сюди» (hin und her) у свій «Осінній день» по листю ворушкому; до Такубоку, що не надивується тій дивній насолоді від шурхоту опалого листя, коли його ворушити ногами...
*
Та на які стежки – а їх не зрахувати – не звертала б та дівчинка (певно, вже й свою доню водить до садочка), все ж повертатиметься до «Зів’ялого листя», до львівської осені, до середмістя, де в вітру барокового розкошах / купаються фіґури кам’яні... А в погідні прощальні дні жовтня – діти купаються в заметах опалого листя: осипають, а здається, що водою охлюпують одне одного; найменшеньке лиш голівкою вигулькує з тієї жовтої кушпели – шкода, що не запам’ятає (маленьке ж) тієї казкової купелі...
*
Хто ж із задивлених у Львів, наблукавшись його давніми вуличками й площами, бодай раз ступив далі, на каштанові алеї, що ведуть на Замок, той, хай подумки, підніматиметься ними вище й вище... Зупиниться – на Княжій горі біля штучного ґроту з двома левами, де Львів, осінній Львів, крізь поріділі вже крони дерев – як на долоні. Такий однаково відкритий для всіх, а водночас – такий для кожного неповторно свій Львів, навіть коли дивитися на нього однією з кимсь душею:
Од Вежі, де два леви, де Вали, / не крапку ставлячи у стрічах – кому, / на Замок, пам’ятаєш, ми брели / по листю, як у Рільке, ворушкому?.. / Осінній день вже вечором ставав / таким відчутним, мовби йшов десь збоку, / про солод осені нам лист шептав / коротким п’ятивіршем Такубоку. / В заметах часу, може, й досі там, / де білістю Молочний Шлях простерся, / той лист і нині тремко світить нам / надвечоровим доторком до серця...
*
До тих осінніх візій несподівано долучається Микола Самійленко. Хтозна, може, його відвідини Львова (пам’ятаю ту далеку осінь, нашу гутірку; за вікном – Замкові обрії), може, й вони відлунюють у цих його рядках: «Часу спинить не можна, / Весни мої збулися, / На серце моє тривожне / Осінь скидає листя»... Такий подібний до серця тривожний листок («Що там, внизу?..») – таке подібне до листка й тривожне серце...
*
«Він впав, як той сухий листок...» Між поколіннями листків – «холодна пауза життя». Між людськими поколіннями – тепла пам’ять серця. З цього тепла й народжується сповнене жаги сонячного світла – нове життя.
*
Втім, може, й між поколінням листків існує якась їхня пам’ять, що озвучує себе цим же, так часто подібним до серця, листям – мовою дерев (у кожного роду дерев – вона своя, як і своя – осіння барва); мають і вони, дерева, свою вітчизну: задивлені в течію часу верби; у степові простори й дороги – тополі.... Недарма ж говоримо про генеалогічне (грец. «geneá» – рід, вітчизна), тобто родове дерево, недарма так бережемо мову свого роду, народу, так дбаємо (повинні дбати) про чистоту її національного, українського колориту.
*
Прозирав це незрячий співець у своєму знаменитому порівнянні, тож і поєднував одним словом (покоління) – і дерева, й людей. На цьому образі зупинімо погляд іще раз, завершуючи коротку мандрівку листопадовими, де віються листи, стежками й алеями багатої на барви й на тонкі ліричні струни неспокійної мрійниці – осені:
«Мов покоління листків, отак і людські покоління: / Листя одне по землі жене вітер, іншим, весною, / Вже розцвітають ліси...»
Знимки Володимира Маковецького та (портретна) Галини Терещук
28.10.2024