Кому за...

За совдепії у 80-х роках минулого століття в лікувальних санаторіях і на розмаїтих базах відпочинку трудящих була така популярна вечірня розвага – «дискотека для тих, кому за тридцять». Насправді це був свого роду евфемізм, так називали повільні танці для старших (далеко за тридцять) чоловіків і жінок. На «просто дискотеки» ходили ті, кому було від сили двадцять і аж ніяк не тридцять. У наш час подібну тенденцію поділу за віком, а відповідно за інтересами й уподобаннями, підхопив фейсбук, де є групи «кому за 50», «кому за 60»…

Усіх дописувачів на цих форумах вирізняють колосальний оптимізм і віра у власне світле майбутнє, яке можна виразити – а вони дуже часто так і пишуть – одним простим реченням «життя починається у 50–60–70...» (чому не раніше? – так і хочеться запитати). Вони ніби намагаються вмовити самих себе, як все добре, як все чудово – і часто пускаються берега. Але гірка правда життя в тому, що коли ти старий трактор, не потрібно відразу купувати двигун від літака.

Очевидно, що це стосується не тільки українців – це світова тенденція. Нічого дивного, що такий життєрадісний настрій, коли люди у віці, незважаючи на біль у колінах, поганий зір, слух, нюх, координацію, склероз, але з надією, вперемішку з самообманом, фатальною самовпевненістю, впертістю, пафосом і, звичайно, силою духу ставляться до життя, підхопив Голлівуд. Щоправда, всі ці фільми – це трагікомедії (серіали теж не виняток). Можливо, найкращий на цю тему – серіал «Метод Комінски» про тих, кому далеко за шістдесят, і на похорони вони ходять частіше, ніж на весілля, але при цьому не втрачають бадьорості й почуття гумору, що і є їхнім порятунком вкупі з самоіронією і самокритикою.

Безперечно, вік (хоча це також евфемізм, а по-чесному – старість) – це не тільки «коли все вже було», не блокада, не апокаліпсис і не тюрма, в яку тебе може посадити твоє хворе, немічне тіло. Це частина нашого життя, яку не можна знецінювати, бо попереду декілька десятиліть сонячних весен і морозних, заметених снігом зим, проливних дощів і спекотних ранків – ми все це будемо бачити і відчувати. А зустрічі з людьми, які нас чекають… А внуки, а діти і наші кохані… Маленькі радощі й великі проблеми – вони залишаться з нами. Це привілей, який ще потрібно заслужити, – або вік, до якого ще потрібно дожити. (Мова навіть не про війну.)

Вік має свої переваги – і я не про завітні шістдесят, які дали змогу тим чоловікам, хто дуже хотів, виїхати за кордон, знятися з військового обліку, отримати пенсію. Як говорила Ізабелла Росселліні, «вік – це свобода». Вже немає часу кудись щось відкладати, когось встидатись, на когось чи чиюсь думку звертати увагу. Якщо хочете щось зробити – робіть, часу залишилося мало. Вам хотілося навчитися грати на гітарі й виконати, наприклад, Yesterday чи «Bésame Mucho»? навчіться, зіграйте і заспівайте, прочитайте. Вивчіть іспанську чи португальську і напишіть abrigadа, хто чекав на це слово. Або нарешті наважтесь і скажіть їй, єдиній, ті самі слова про кохання, якщо ви все життя боялись, що вона розсміється вам у лице. Скажіть, поки ви і вона ще тут. І навіть якщо молоді вважають, що ви давно померли, хоча формально живі, що нічого не знаєте і нічим не цікавитесь, – вони не знають, не можуть фізично відчути, що таке останній відчайдушний ривок у світ ілюзій. Ми з вами знаємо. Або щось приземлене: з’їсти відро макаронів з тертим сиром о третій ночі, переглядаючи серіал; поїхати у банальну Венецію чи Радехів; зробити собі педикюр; купити модні капці або сукню від відомого кутюр’є чи спортивний мотоцикл; та навіть нарешті спробувати віскі за ціною смартфона – зробіть це.

Жорстока реальність наших днів, війна, зламала всю цю парадигму. Загинуло (і це ще не кінець усім цим вбивствам) багато людей, людей молодих і активних, багато втекло за кордон. Тепер доведеться вже не вдавати, а власне бути тим самим молодим, здоровим і життєрадісним, навіть крізь сльози і біль у тих самих колінах, бо ніхто не прийде і не зробить за нас, за вас, для нас і для вас. Людей просто немає, їх замало. Тому байдуже, скільки вам за паспортом (за 50–60–70–80–90), мова не про фасад, тобто зовнішність, – треба бути ментально і фізично готовим «стати до станка», виховати дитину. І, звичайно, зводити барикади та воювати – так, воювати, a la guerre comme a la guerre.