Особливо високими видавалися в ту пору береги. Вони виставали вигнутими величавими і лагідними луками, проступали помітними піднесеннями. Берегами в нас називають не конче річкові надбережжя. Берегами можуть бути протилежні краї і виступи зворів, ярів і балок. Вузьких, покручених і довгих заглибин, втиснутих улоговин і затиснених, затісних лож залізничних колій. Усякі підвищення, між яким пролягає западина і які здіймаються понад тим, що під ними.
В тому краєвиді, коли проїздити крізь нього колією, є одна особливо довга і видатна дуга. Коли потяг вже виринає нарешті з густого і темного лісу за Лоєвою, минає невеликий поперечний міст над автомобільною дорогою і повільно входить у нескінченний заокруглений закрут уздовж скісних смерекових узлісь, попри порожні доглянуті левади, коли колія, лояльна до вибагливих вигинів схилів, об’їздить довкола далекий долішній амфітеатр.
Тоді бабця Зоня ще залишалася до пізньої осені в передгір’ї, вже сама в своїй садибі. До дошкульних холодів видавалося ще дуже далеко, а посутній спектакль осені тільки-но починав розгортатися. Стояло непорушне бабине літо серед золота жовтня.
В один з таких пронизливих днів я постановив навідатися на кілька годин до бабці в її самоті. Поїхав потягом, вишнево-червоним і заокругленим з обидвох однакових кінців, як високі черлені шоломи. Потяг пробивав своїм червоним чолом золоте і чисте підсоння, пробирався крізь сильне розсіяне світло, що між дерев і серед лісів збиралося в скісні снопи. Уважно відгукувався на всі видозміни висот і закрути кривизни. Пускав на підйомах натужні сірі струмені дизельного диму в сліпуче і сине осіннє небо.
Осінь по-іншому впорядковує всі навіть давно і добре знайомі краєвиди, відриває небачене в них перед тим, усуває заслони, заливає своїм особливим і пізнім сяйвом. Та осінь була, як остання прижиттєва редакція великої повісті, така вивірена, виношена і викінчена, що після цього можливий тільки спад. Благословенна остаточна версія.
Жовтневе світло було як зблиск на звороті леза ножа, спалах сліпучий, аж темний, який далі триває всередині серед чорноти, коли закрити очі. Зворотний бік світла.
Такі жовтні довго не живуть. Вони переускладнені і переобтяжені досвідченими значеннями і невагомими натяками, з рівновагою хисткою, як насипаний стосик паличок мікадо, за мить до того, як з-під самої основи висмикнути несучу.
Бабця була сама вдома, серед сукупності своїх різночасних і переконливих речей, звезених до цієї садиби. Списані поштивою каліграфією поштівки, пришпилені до рипучих дверцят картки, перев’язані вицвілими шовковими стрічками пачки листів, тиснені течки з вільглими паперами і посвідками, фотографії в різьблених темних скриньках, пушки пудри, годинники і окуляри.
Далі день стояв як прозорий і непорушний став. Кожен найменший подмух вітру здіймав легкі брижі на його нерухомій поверхні. Кожен звук розбігався колами в його безгучності. День складався з потоків повітря, прогрітих і прохолодніших, що укладалися тремкими виразними верствами, поволі переукладалися і перетасовувалися, поступово проникали одне в одного.
Верес, побачений зблизька, великий. Коли лицем лежати до хрусткого вже жовтого листя і мати його просто перед очима. Навіть високі вориння в ту мить не відкидають тіней. На верхівках темних всохлих ялиць сидять на тлі синіх небес непорушні круки. Потім раптом здіймаються, посвист від змахів їх чорних крил чути навіть дуже звисока, а різкий кракіт слугує камертоном для цієї крихкої рівноваги.
Потім день пригасає. То в такі непорушні й лагідні надвечір’я ми іноді вибиралися з Мамою чи її приїжджими знайомими на неквапні й щадливі для серця переходи ближніми лісовими стежками, на підступах до нового і неприйнятного зрубу, що вже тоді стрімко заростав невластивими листяними деревцями. Червонясте проміння пронизувало лісові глибини.
Такі дні стрімко минають. Бабця сиділа при столі і писала комусь листа. Через вікно в сінях, крізь прочинені кухонні двері вливалося темно-червоне призахідне світло, відбивалося в порцеляні. Всі папери на столі збагровіли.
Час був вертатися червоним потягом через надвечір’я додому.
Станція стояла порожня, притишена і просвітлена. Була лунка і тепла, як червоні гори навколо. Над’їхав з Яремча потяг. Тепер ще належало оглянути щойно пройдений пішки шлях на станцію у зворотному розгортанні, через велике заокруглене на краях вікно з дерев’яною рамою, попри гострий червоний костел. Згори насувалося наше подвір’я. Маленька бабця махала на прощання рукою з краю нашого берега. Промайнула. Тепер було приблизно півтори години їзди до міста.
Гра в перли була в мене з собою. Краєвиди навколо були досконалим відображенням Касталії, хоч замість великого тамтешнього озера, в якому врешті втопився маґістр гри, було згасання великого ставу дня. Ніколи досі те, що на сторінках, не було суголоснішим цим сторонам. Встановилася осіння ясність свідомості, створила передумови разючого розуміння. Все розступилося, стало суцільним просвітом. Таке теж не триває довго. Певні пори осені, однак, мають здатність закладати засновки.
Звідти я віз пізні квіти для Мімі. Місто лежало вже в димчастих сутінках. В помешканні теж було темно й тихо. З її покоїв не долинало ні звуку, не було й жовтої смужки світла між запонами. Я легенько постукав, відповіді не було, було чутно лиш осінній вечір. Я вклав квіти у флякон на кухонному столі, до завтра.
Щойно наступного полудня стало зрозуміло, що попереднього вечора вона померла.
11.10.2024