Ще листя майже ніде не почало опадати, ще навіть жовтим лиш де-не-де взялося, окрім давно вже заіржавлених каштанових дерев, а вже та вулиця прозорішала і по-іншому зовсім, ніж перед тим, ставала промовляти.
На сірих стінах старих і могутніх будинків, вздовж металевих кутих огорож причаєних і принишклих в тиші партерових домів проступала найвище драперія зі збагровілого дикого винограду, не так виткого вже, як висячого. Різко проріджувалася ледь тепла іноді ще з літа темінь листя.
Світло вивільняється, стрімко скидає вагу, слабне його натиск, кожен день блідіший за попередній, блякліший, як старанно прані день у день пеленки. Невагомість неба породжує невловність світла. Скрізь стоїть сварливий скрекіт сорок. На їзднях товчеться тлуста каштанова каша, на темних поверхнях калюж плаває жовтава каштанова шумка. Дні спираються нестримно, стоншуються і просвічують наскрізь, як ветха марля.
Одного прохолодного й прозорого такого ранку ми з Мамою верталися тією вулицею, чи то з двірця, із відпровадин тети, чи від якогось лікаря, не знаю. Імла вже розчинилася, її останні одинокі стрепи якраз никли між дерев, небо зазяяло безжальним бездонним блакитом. Я не пішов того дня до школи, натомість минав її тепер ззовні, зміг подивитися на неї збоку під час навчання, як наче непричетний до учнівства мешканець міста. Зсередини долинали високі голоси вчительок-повелительок. І от якраз тоді, тим пізнім і жовтневим ранком, спершу поступово, а потім нараз повністю відкрився там небачений раніше лад міського строю.
Просвітлювалася вулиця великими масами невагомого осіннього світла, воно проникало глибоко всередину будинків. Від цього увиразнилися розміри, уклалися враз ритми перемежування будівель і проміжків між ними, проступили затерті майже риси. Відслонився доступ до первинних планів, увиразнилися давно занедбані зариси.
Як величні фасади, вправно прилаштовані лиштви, карнизи і капітелі прегарних старих споруд залишаються незворушними щодо несамовитостей, що діялася в різні часи в їх нетрях і нутрощах. Якби від початку було відомо, що коїлося в канцеляріях, казематах і катівнях прекрасної моєї школи, великої і декорованої пишно будівлі, зведеної в перезрілому і прив’ялому вже дев’ятнадцятому столітті, чи спромігся би я на тодішні тривалі розкоші академізму, принади поступового складування знань, складання складні, на синтетичні сполуки і складні синтагми. Сув’язі суглобів і сонні синапси, силувані синопсиси, синкопи стоп і паралелізми паратаксів з’єдналися мені із захватом від премудрощів і хитрощів архітектури, від переходів і поєднань в будівлях школи. Так добре було вчитися у школі, вміщеній в таких старих будівлях, з пишним і промовистим фасадом, великими головними сходами із тесаного теребовлянського каменю, з кованими, пофарбованими насрібно витими перилами, двома невидними, старанно схованими дерев’яними сходовими клітками, рівними рядами білих тафльованих дверей до класів і кабінетів, слизькими і рипучими паркетами, просякнутими невитравними запахами пасти до підлоги, давніми литими клямками на нехарапутно забитих грубими цвяхами подвійних вікнах.
Вересневі верески молодших школярів з горішнього поверху, малесеньких до неправдоподібності, крихітних й рухливих невимовно, їх нехитрі забави на перервах, що відкривають більше про людську природу і її примхи, промовляють відвертіше про невдавані вдачі, неприховані в цих найпростіших розвагах, про передбачуваність і незбагненність доль.
Наші забіги на сто метрів на раптом знерухомленому і витятому з бігу часу осяйному відрізку тієї вулиці з крислатими каштанами й важкими чавунними колонками, з могутнім струменем студеної і срібної осінньої води над квадратами ґрат, з отворами, забитими округлими опалими каштанами. Дрібний тупіт стіп в ґумових кедах зливається з лискучим стукотом каштанів.
Другий корпус, через шкільне подвір’я, сірий і масивний, з упізнаваним в наших краях розрізом півкруглих вікон, з незмивним товщем темної їдальні, деренчливими дротяними ящиками з півлітровими пляшками молока до пиття на перервах, з легесенькими і леткими круглими кришечками, якщо їх вправно зняти. Білі стовпи в їдкій хімічній лабораторії, її в’їдлива вчителька. Білі колони серед гущавин біології, вологих пралісів пожадання, природного відбору і верховенства виживання, зі стародавніми препаратами в жовтавих розчинах вічності. Верстаки і верстати в майстернях ручної праці, з простим і чистим запахом свіжої світлої тирси. Якби я вже тоді знав усе про ці будівлі, як би мені було?
Довкола були люди, діти і дорослі, що не знали нічогісінько. Я ж у цьому місті мав себе за того, кому відомо більше про декотрі будинки і будівлі, про їх колишній вміст, минулі призначення. Спадкоємність більшого посвячення, мені здавалося. Але виявилося, що вересень це тільки перші підступи, все знання тільки починається. Політ століття потроху застигає. Пізнє поліття помалу вичахає.
Лікарня з двома замковими вежами була колись приватним пологовим пансіонатом, тут бабця народила свого часу, вже в часі великої війни, маму. А третя школа, вічно ворожа, вічно навпроти, була колись ґімназією уршулянок. Ще далі ще одна, вже мамина колишня школа, шляхетський палацик з відкритою кутастою терасою, ближче до нас касарня, сіра й неохопна, ціле містечко серед міста. Молоді солдати тужливо й довго дивляться на старшокласниць навпроти у вічнім вересневім світлі. Вже їх давно нема, ні тих касарень, ні солдатів, ні дівчат, а погляди тривають досі, висять у вересневому повітрі.
Поліклініка із розквіту ар-деко, коло порідлих вже підстрижених кущів і живоплотів, оточена залізним парканцем із гострими шпичаками, із зайво велетенськими і сумовитими мосяжними клямками. Колишня Каса Хорих, перша станиславська праця бабці. Там всередині запаморочливий осінній вечір, осінній присмерк, занесений до теплого нутра іззовні. Там на сходах, на вже невидних в потемках ґалереях великі балясини з мосяжними кулями. Там аптека, де працює невимовно балакуча, невпинна знайома пані Ляля, і вже ті кулі у цьому світлі, у запаху фармації злилися мені з Лялею, і я вже називаю їх кулі Лялі, а коли стрічається у місті сама Ляля, присадкувата й балакуча, бачу ті мосяжні кулі з тьмяної Каси Хорих. Балакуча балясина, кругла куля Ляля.
З хору виходиш з розпашілими щоками, просякнутий зрілим і задушливим учительським парфумом, в холодний вже вечір з гостряками зір. Прохолодно в кімнаті з прочиненими бальконними дверима, і скоро вже треба буде заносити вазонки досередини, але ще не вже.
Темні й важкі деякі дитячі книжки восени, як та про хворого, може, вже приреченого хлопчика, що змайстрував дерев’яну шкатулу, вклав туди якийсь списаний аркуш і заховав її у нетрях великого осіннього дому. Я і собі взявся таку змайструвати, вийшла страшенно невправна, так що схотілося сховати вже її саму.
04.10.2024