Раритетний фестиваль легендарного міста

«Bayreuth Baroque» – раритетний фестиваль легендарного міста Байройта

Театральна будівля Markgräflichen Opernhaus Bayreuth. Фото: © Clemens Manser 

Макс Емануель Ценчич належить до рідкісного у 21 столітті сузір'я універсальних митців. Контр-тенор, продюсер, режисер, директор і керівник фестивалю «Bayreuth Baroque» засвідчує п’ятий рік поспіль історичну роль Байройтуа як Мекки не лише барокового мистецтва, а й барокового стилю буття. Унікальну, збережену в первісному вигляді розкішну дерев’яну театральну будівлю Markgräflichen Opernhaus Bayreuth, внесену до Світової спадщини ЮНЕСКО (період забудови 1745-1750 роки, реставрація 2012 рік) Ценчич перетворив з історичної пам’ятки, музею, туристичного маґніту на діючий оперний театр. Фестиваль «Bayreuth Baroque» від початку заснування притягує в Байройт не лише меломанів, а й науковців – насамперед істориків і музикознавців.

Директор і керівник фестивалю «Bayreuth Baroque» Макс Емануель Ценчич. Фото: © Clemens Manser 

Творче кредо художнього керівника фестивалю «Bayreuth Baroque» – повернення із забуття неосяжного репертуару барокової доби: опер, камерних кантат, а насамперед імен мало відомих і несправедливо забутих композиторів. Розкішні постановки оперних раритетів, концертні програми з творами Райнгарда Кайзера, Леонардо Вінчі, Ніколи Порпора, Алесандро Скарлатті, Арканджело Кореллі, Йогана Маттезона, Георга Фридриха Телемана, Ґеорґа Фридриха Генделя обрамлюють витончену красу позолочених барельєфів, фресок і ліхтарів Markgräflichen Opernhaus Bayreuth, пробуджуючи одну з найкрасивіших архітектурних перлин світу від музейного сну. Також чудові замки і церкви наповнюють музикою вересневий Байройт. Адже протягом року театр відкритий лише для туристичних відвідин.

Концерт у Замковій церкві Байройта (Schkoßkirche Bayreuth). Фото: © Clemens Manser 

Під час фестивалю від калейдоскопу невідомих імен і зіркових виконавців, зафіксованих у програмі фестивалю, розбігаються очі. В одній з денних концертних програм, яку пощастило відвідати у знаменитій Замковій церкві Байройта (Schkoßkirche Bayreuth) довелося вперше почути унікальний ліричний голос Террі Вея (Terry Wey). Цей зворушливий ліричний швейцарсько-американський співак включив в програму сольні кантати раннього Ґеорґа Фридриха Генделя (римський період), а його ансамблісти Лука П'янка (лютня) і Вітторіо Джиєлмі (віола да гамба) зачаровували публіку творами маловідомих майстрів Йоганна Фридриха Даубе (1730-1797, у програмі – Соната для лютні), Марина Маре (1656-1728 – Алеманда «La Marianne», Сарабанда «Le Désolée», «Арабеска»).

Лука П'янка (лютня), Вітторіо Джиєлмі (віола да гамба), Террі Вей (вокал). Фото: © Clemens Manser 

Центральний твір, який і визначив концепцію програми – сольна кантата Генделя «Nel dolce tempo» («У солодку пору») – щонайкраще відтворювала образ і характер співу Террі Вея. Хоч кантата була написана не в Римі, а в Неаполі, її роль для кар’єри Генделя показова. У 1708 році композитор написав декілька творів на замовлення герцогині Аврори Сансеверино – поряд з «Nel dolce tempo» відома драматична серената «Аци, Галатея і Поліфемо». Герцогиня мала красивий альтовий голос і любила виступати у власному салоні. Очевидно, що першою виконавицею «Nel dolce tempo» для альта була саме вона.

Лука П'янка (лютня), Вітторіо Джиєлмі (віола да гамба). Фото: © Clemens Manser 

Але значення мініатюрних сольних кантат Генделя не обмежилося впливом салонної культури неаполітанського двору чи римської L'Accademia dell'Arcadia. Вільне імпровізоване музикування, емоційні ліричні мініатюри на тексти графа Русполі (римський покровитель композитора), позбавлені офіціозу і манірної орнаментики, дали важливі імпульси, котрі через кілька років принесли операм Генделя світову славу. Також і Террі Вей вписав своє ім’я в історію Байройта, і не лише барокового. У 2018 році він став першим в історії контр-тенором, який виступив у світовій байройтській прем'єрі опери сучасного австрійського композитора Клауса Ланга «Der verschwundene Нochzeiter» (Зниклий наречений).

Лука П'янка (лютня), Вітторіо Джиєлмі (віола да гамба), Террі Вей (вокал). Фото: © Clemens Manser 

Другий концерт з перлинами барокової мініатюри австрійсько-ірландської сопрано Анни Прохаски, на жаль, не відбувся із-за хвороби співачки.

Самовідданість справі і вміння швидко реагувати в умовах кризового фестивального менеджменту – велика заслуга Макса Емануеля Ценчича. У той самий день після 4-годинної репетиції була готова сольна програма контр-тенора, яку Ценчич присвятив головному герою оперної прем’єри фестивалю – Senesino. Попри стресові умови, раптові зміни програми, що не можна було не почути в оркестрі, співак показав брильянте володіння репертуаром свого барокового кумира.

Макс Емануель Ценчич. Фото: © Clemens Manser 

Поміж двома прем’єрними показами опери Ніколи Порпора «Іфігенія в Авліді» слухачі мали можливість у виконанні Ценчича насолодитися впізнаванням не лише блискучих драматичних архіскладних арій Агамемнона (головну роль також виконував він), а й запізнатися з історією однієї мелодії раннього Генделя, що пов’язана з іменем іншого раритетного, майже забутого німецького композитора бароко Райгарда Кайзера. Невипадково Ценчич включив у програму свого концерту також його твори, адже Кайзер володів поряд з композиторською музично-театральною майстерністю безпомилковим підприємницьким інстинктом і безпомилковою інтуїцією на молоді таланти для Гамбурзької опери. У 1703 році він запросив 18-річного Ґеорґа Фридриха Генделя до оперного театру. Спочатку Гендель зарекомендував себе скрипалем, згодом клавесиністом, а потім композитором. Його перша опера «Альміра, королева Кастилії» на лібрето Фридриха Кристіана Фойсткінґа, поставлена у 1705 році в Гамбурзі, мала великий успіх. Протягом лише двох місяців 20 вистав – рідкісний факт в умовах тодішньої конкуренції. Проте цікавий також інший факт. Саме його сарабанда з «Альміри» у виконанні оркестру барокового експерта, зіркового французького клавесиніста і диригента Кристофа Руссе Les Talens Lyriques, нагадали про знамениту мелодію Генделя як найбільш курйозний факт в історії музики. В «Альмірі» ця мелодія звучить непомітно, як суто інструментальна мініатюра. Але у молоді роки Гендель вже усвідомлював її позачасовий потенціал. У 1707 році композитор використав цей матеріал для арії «Lascia la spina» в ораторії «Il trionfo del Tempo e del Disinganno», яка вже пізніше стала всесвітньо відомою «Lascia ch'io pianga» з «Рінальдо» – однієї з найбільш популярних опер Генделя.

Макс Емануель Ценчич з оркестром під орудою Кристофа Руссе. Фото: © Clemens Manser 

Про сольне виконання програми Максом Емануелем Ценчичем не зайві цитати, які оцінюють співака як видатного знавця музичних стилів і прекрасного драматичного актора. Ось, наприклад, відгук журналу L'Opera: «Однієї арії достатньо, щоб не залишилося сумнівів у величі Ценчича. У ньому зосереджено те найкраще, чого сьогодні досягли виконавці музики бароко. Цей співак нової ери видатних контр-тенорів визначає стандарти». Ця велич не пов’язана з прагненням артиста принести барокову музику на вівтар власних амбіцій. Особливість універсалізму Ценчича розкривається в його персональній режисурі, а також в інтуїції прискіпливого кастинґ-директора. Як Bayreuther Festspiele збирає влітку іменитих ваґнерівських співаків, так фестиваль Ценчича презентує відомих барокових вокалістів. Блискуче сузір’я найкращих контр-тенорів можна почути лише на фестивалі «Bayreuth Baroque».

Сцени з 1 акту опери Ніколи Антоніо Порпора «Іфігенія в Авліді». Фото: © Clemens Manser 

У новій продукції барокового фестивалю 2024 року – опері Ніколи Антоніо Порпора «Іфігенія в Авліді» – серед молодих імен фаворитом публіки став Мааян Ліхт – контр-тенор з унікальним голосом, перфектним володінням вокальною технікою Messa di Voce і акторською переконливістю у створенні комплексного образу Ахілла. Співак обіграв граничні контрасти фігури героя: від мрійливого юнака, ніжно закоханого в Іфігенію, до сміливого воїна і впливового політика. Також контрасти світовідчуття бароко – безмежну спрагу споглядання вічної краси і, водночас, потребу нескінченного руху – в партії Ахілла співак передав у змінах тривалих кантилен і приголомшливих фіоритур. Кульмінації, осмисленого врівноваження афекту і сили переконання співак досяг в дуеті з фанатичним Калкантом (переконливим, стабільним басом Ріккардо Новаро). Особливість opera seria Ніколи Порпора – відсутність другорядних ролей і легких побічних партій. Драматична мецо-сопрано Мері-Еллен Несі в ролі Клітемнестри та прозорий контр-тенор Ніколо Бальдуччі в ролі Одиссея – також солісти екстра-класу.

У цілому, виважений, збалансований ансамбль солістів з оркестром Les Talens Lyriques під керівництвом барокового експерта, віртуозного клавесиніста і диригента Кристофа Руссе справили неповторне враження живого музикування на найвищому рівні, ідеальної гармонії витонченого барокового звучання в автентичному просторі барокового театру. Кристоф Руссе, засновник і керівник оркестру Les Talens Lyriques – важлива мистецька особистість на міжнародній сцені старовинної музики. Музикант кожного року відкриває світу втрачені музичні скарби також в галузі забутої французької барокової музики.

Сцени з 2 акту опери Ніколи Антоніо Порпора «Іфігенія в Авліді». Фото: © Falk von Traubenberg

Протягом вистави завдяки акторській самовіддачі вокалістів відбувається жорстка дискусія навколо кривавої жертви Іфігенії. Не випадково Макс Емануель Ценчич позбавив свою героїню не лише волі, а й голосу. Роль Іфігенії роздвоєна між реальністю (акторка Марина Діакумаку в білому) і її божественною місією богині Діани (блискуче чорне вбрання з ритуальною маскою лані на голові). Партія Іфігенії і партія богині доручені одній співачці – мецо-сопрано Жасмін Дельфс. Ця режисерська інновація працює на рівні передбачення майбутньої долі Іфігенії в Тавриді. Таким чином, з точки зору Ценчича-режисера справедлива богиня Діана не лише типова оперна Deux et machine. Жасмін Дельфс присутня на сцені протягом цілої вистави. Спочатку вона страждає над священною ланню, вбитою Агамемноном, пізніше, переконана волею і любов’ю Ахілла до Іфігенії, скасовує її криваву жертву. Донька не може відповідати за гріхи батька. Іфігенія незадовго до запланованого жертовного ритуалу з’являється на сцені у вигляді молодої лані, отже майбутня жриця і служителька культу Діани в Тавриді втілює образ Діани на землі. Як вміло поєднала ці дві різні партії Жасмін Дельфс! Партію Іфігенії співачка озвучила теплим ліричним звуком, партію богині – велично і авторитарно. Відзначу й ідеальні переходи регістрів, сфокусовану інтонаційну драматургію, прекрасне володіння змінами фарби кришталево чистого вокалу.

Сцени з 2 акту опери Ніколи Антоніо Порпора «Іфігенія в Авліді». Фото: © Clemens Manser 

Сценічне роздвоєння Іфігенії-Діани Ценчич супроводив в інтерв’ю пророчою фразою: «наша юність приноситься в жертву нашому способу життя». Ця фраза звучить як натяк на божисту силу природи, яка протистоїть кривавим жертвам світу, заперечує будь-які жертви – природні, політичні, воєнні. Троянська війна з цього погляду стає контекстом, який здатний узагальнити та розкрити зло війни у будь який час. При тому, підкреслюючи на сцені просвітницький потенціал античного міфу, режисер розумно уникає прямих асоціацій. Ценчич лише натякає на актуальність теми завдяки символічній інтерпретації костюмів (або їх відсутності), економним абстрактним декораціям у вигляді гравюри із зображенням жертвопринесення Іфігенії, дзеркальних і мармурових плит, поцяткованих кривавими рубцями, засохлих дерев без коріння як символів оскверненої природи – володінь богині Діани (сценографія Гіоргіна Германоу).

Для Ценчича міф, покладений в основу opera seria Ніколи Порпора – свого роду історична панорама політичної боротьби греків з фінікійцями, яка виявляє ширший контекст: протистояння старого і нового на кшталт полярних богів Баала і Зевса, релігійних забобон і грецької філософії тощо. У виставі панує атмосфера грецької трагедії, прекрасне осмислюється в сенсі морального як симптом соціальних змін свідомості. Тому конфлікт Агамемнона між любов’ю до власної доньки і політичним лідерством, його згода ритуального жертвоприношення доньки задля захисту воїнів ставиться під питання. На тлі міфу розгортається сімейна драма. В основі сюжету – однойменна трагедія Еврипіда кінця 5 ст. до н.е. Агамемнон, лідер грецького війська, прибув до Авліди під час Троянській війні, щоб приєднатися до війська. Однак богиня полювання Діана після вбивства Агамемноном її священної лані затаїла образу. Вона зупинила вітер і не дозволяє грецькому флоту вийти з гавані Авліди. Жрець Калькант вимагає спокутної жертви і оголошує ім’я Іфігенії. Клітемнестра прибуває з донькою в Авліду під приводом шлюбу Іфігенії з Ахіллом. Поки Агамемнон готовий заради війська пожертвувати донькою, Клітемнестра та закоханий в Іфігенію Ахілл планують запобігти жертви. Спроба втечі виявляється невдалою. З метою уникнути військового конфлікту Іфігенія погоджується виконати волю богині. Однак Ахілл не згідний і ставить під сумнів віру священника в богів. Дует суперників наприкінці другої дії – віртуозна вокальна дуель, в якій Ахілл перемагає Кальканта. Унаслідок цього богиня Діана скасовує ритуал жертвопринесення Іфігенії.

Сцени з 3 акту опери Ніколи Антоніо Порпора «Іфігенія в Авліді». Фото: © Falk von Traubenberg

Публіка аристократичної опери часів Ніколи Порпора була високоосвіченою, добре обізнаною як з античною міфологією, так і з новітніми філософськими, масонськими та просвітницькими течіями Європи. Зрозумілими були і передбачення ідеалів Просвітництва в «Іфігенії в Авліді». Ценчич слушно наголосив у цій бароковій опері пафос боротьби ratio і emotio, поєднання міфології, філософії і драми. Хоча насправді, створена у 1735 році на лібрето Паоло Антоніо Роллі, оpera seria Ніколи Порпора (також знаменитого вокального педагога кастратів Фаринеллі і Кафареллі) не ставила на відміну від запеклого суперника в Лондоні, творця барокових музичних драм Ґеорґа Фридриха Генделя таких далекоглядних завдань. В першу чергу свої твори Порпора призначав для показу краси і вокальної віртуозності людського голосу, прославляючи ексклюзивне мистецтва співаків-кастратів. Заслуга Макса Емануеля Ценчича, який перевтілився на сцені у Агамемнона (партія Senesino під час прем’єри опери), – вміння виразно поєднати ці протиріччя у ролі Агамемнона і зробити віртуозний спів засобом показу подвійної історично-соціальної і особистісної драми Агамемнона.

Сцени з 3 акту опери Ніколи Антоніо Порпора «Іфігенія в Авліді». Фото: © Clemens Manser 

На завершення – декілька слів про широту барокових традицій, які оживають в Байройті під час фестивалю. Програма фестивалю рясніє святковими обідами і вечерями з музичним супроводом чи з оглядовими лекціями навколо актуальних постановок. Серед них Tafel-Confect, Gala Brunch an der Tafel der Markgräfen, Gala Dinner, Lunch- und Dinner-Konzert тощо. Знання про таке поєднання кулінарної і естетичної насолод Макс Емануль Ценчич почерпнув з архівів. Сучасники Ніколи Порпора знали, як пишно проводити час при дворі. Музично-театральні свята у розкішних палацах і театрах, вишукані сукні та перуки, щедроти накритих столів і піднесена музика. Барокова опера на той час була значно ширшим явищем, ніж сценічне видовище і мала велику соціальну вагу. Відвідини опери були маркером соціального статусу. Згідно свідчень анонімних очевидців прусський король Фридрих Великий – брат Вільгельміни Байройтської, великої поціновувачки мистецтва – начебто зневажав усі форми церемоній, але коли йшлося про оперу, він не пропускав жодної події і наполягав на якості продуманих театральних постановок. Сама Вільгельміна, вперше прибувши до Байройта в січні 1732 року, була вражена відсутністю кулінарних атракцій і невдовзі перетворила Байройт на популярну князівську резиденцію, в якій до розкішних мистецьких свят рясно подавали вишукані страви.

Протягом фестивалю драматурги «Bayreuth Baroque» організовували дискусії інтерв'ю, репортажі на ці теми, а у прямому ефірі в радіопрограмі «Tafel-Confect» під аркадами Ермітажу байройтської Оранжереї згадувалися і транслювалися найяскравіші моменти фестивалю.

У цьому тексті описані лише декілька фрагментів «Bayreuth Baroque» – одного з унікальних фестивалів легендарного міста Байройт. На жаль, у цей огляд не увійшов блискучий виступ українського контр-тенора Юрія Міненка. Співак виконував на фестивалі «Bayreuth Baroque» головну партію Орландо у постановці опери Антоніо Вівальді «Orlando furioso» на лібрето Граціо Браччолі за епічною поемою Людовіко Аріосто (1516 рік). Постановка італійських майстрів (режисер Марко Белуссі, диригент Федерико Маріа Сарделлі (див. інтерв’ю зі Сарделлі тут) на фестивалі 2024 року була представлена як коопераційний італійсько-німецький проєкт Teatro Comunale di Ferrara i Bayreuth Baroque. Виступ Юрія Міненка отримав блискучу критику німецьких музичних критиків, а італійська версія постановки ще є у відкритому доступі онлайн на сайті OperaVision (див. тут ).