«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»
(Богдан Ігор Антонич)
«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.
Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...
К О Л Е К Ц І Я
Колекціонують, тобто збирають («colligere» – збирати) переважно старі речі, вартість яких, як і винá, зростає з часом. Завзятими колекціонерами були й римляни, надто імператорської доби, що схиляла до розкошів. Заможні збагачувались наввипередки. Так само й колекціонували. Хтось, скажімо, похвалявся мидницею, в якій міфічний Сізіф мив ноги (як тут доказати, що то не та мидниця?).
Таким колекціям, зауважмо ще раз, ціни додавав час. Та були колекціонери, що знали ціну самого часу – колекціонували його: «Так і роби, мій Луцілію: відвойовуй себе для себе ж, а час, який досі або забирали в тебе, або викрадали, або сам він наче між пальці сіявся, – збирай і зберігай» (cóllige et serva). Пізнаємо голос чи не найбагатшої в ту добу людини, а водночас і найтоншого поціновувача часу – Сенеки. Часу, що для більшості, як про це філософ, наче й ціни ніякої не має, а для декого – йому, часові, немає ціни: ні купити його, ні продати; позиченого – не повернути...
Хто полюбляє колекції часу, на колекціонування речей – цього ж таки часу не знайде. Бо кожен зі зловлених моментів достукується до «колекціонера»: напиши, намалюй, озвуч – зафіксуй... Тоді й бере він поспіхом перо, пензель, інструмент... Дякує часові, який, стільки всього забираючи, щось таки залишив «на пам’ять»: зжовклий кленовий листок, що переночував на вогкій од ранкової роси лавчині... чиясь усмішка чи живе слово в ранковому транспорті... ставний військовий, що провадить за ручки двох ще таких маленьких синочків-близнят... зелений погляд чорного-пречорного кота: завжди на цьому ж місці, на високому зігрітому сонцем підмурівку край хідника чекає, хто то ще з перехожих зважиться його погладити...
Як ту колекцію примножити – радить Альбієві Тібуллу, елегійному поетові, Горацій (якщо переповісти його віршові рядки): «Озираючи день, у якому живеш, подумай, що можеш бачити його востаннє, – і він неждано всміхнеться тобі й запам’ятається в усіх своїх барвах, у летючих митях»...
А всміхнеться – бо прощаємося з ним, «крилатим» днем. Хто ж бо не залишить у пам’яті прощальну, сумовито всміхнену мить?.. Хто ж і їй, тій миті, не відповість такою ж сумовитою усмішкою?..
* * *
Чимало всіляких колекцій довелося бачити, та найдивнішою для мене була та, яку я озирав у мешканні відомого філолога-грециста професора Андрія Білецького в Києві, куди я в ті часи, десятки років тому, приїжджав переважно у видавничих справах. Серед книг, якими були заставлені стіни професорової кімнати (у п’ятиповерхівці на Лівобережній), – безліч усяких пам’яткових речей: ритуальні маски, статуетки, вигладжені морем камінці, черепашки, розвішена поверх книжкових полиць рибальська сіть... Запах моря, давньої Еллади, сучасної Греції (з дружиною, Тетяною Чернишовою, яка теж була віддана філології, професор часто розмовляв дома новогрецькою).
Можливо, й не поставала б так виразно в пам’яті та кімната, що нагадувала скриньку для пам’яткових речей, якби не пісенна, новогрецькою, фраза з Одіссеаса Елітіса (Тетяна Чернишова ставила на програвач платівку): «Pu navro tin psychi mu, to tetraphylo dakry?..» – де знайду свою душу, чотирипелюсткову сльозу?.. Всі ті зібрані під час подорожей речі були наче овіяні настроєм цієї фрази, мовби купались у ньому... Мою ж «колекцію» відтоді поповнила ще одна «річ», до якої так часто повертаюся, ношу з собою: «Pu navro tyn psychi mu...»
23.09.2024