Я біоетик, тому і право, і медицина, і біологія, а зокрема і моральне богослов’я, – це все дотичне і пов’язане з цією спеціальністю. Біоетика – міждисциплінарний предмет, який не може обійти ні права, ні медицини, ні біології. Так склалося, що довелося все це поєднувати й опановувати.
Феномен життя, зокрема феномен людського життя, – тема дуже органічна, і якось її обійти, оминути неможливо. Виглядає, що вона мусить бути в розгляді більш глобальної тематики про людське життя. Вислів «позбавити життя» завжди дорівнює вислову «погубити людську душу», тому одне й інше дуже пов’язані.
Отець Юрій МАРТИНЮК – заступник декана з міжнародних зв’язків УКУ, старший викладач кафедри богослов’я УКУ, докторант Папського латеранського університету (Рим), медик, біолог, юрист-міжнародник, біоетик.
Доповідь «Людська душа – виклик для науки: богословська інтерпретація в міждисциплінарній перспективі» та подальша дискусія в межах міждисциплінарного проєкту «Обрії науки». Червень 2024 року.
Говорити про людську душу непросто. Для цього потрібні комплексний підхід, цілісне бачення.
Поняття душі, з одного боку, є найбільш зрозумілим для різних народів, різних історично-культурних епох, різних частин світу. З іншого боку, воно дуже складне, щоб можна було його пояснити цілісно. Надто складне, щоб пояснити як з богословської точки зору, так і з наукової точки зору – враховуючи те, що різні спроби велися впродовж історії людства. Відколи людина себе пам’ятає, уявлення про душу або щось, що є еквівалентом цього поняття, завжди існувало поряд з людиною. Чи візьмемо єгипетську цивілізацію, чи єврейський культурний простір, європейський – на всіх континентах було присутнє поняття людської душі, того, що робило людину живою.
У 1906 році один американський лікар, Дункан МакДугалл, провів експеримент, в результаті якого оголосив у статті в одному науковому американському журналі, що людська душа має масу – 21 грам. Експеримент полягав на зважуванні людей, хворих на туберкульоз невиліковної форми, які помирали; зважував до і після смерті – й отримував такий-от результат. Не в одному випадку, а в кількох різних випадках. Пізніше, якщо вірити публікаціям мас-медіа, у 2014 році цей експеримент повторили фахівці швейцарської фармацевтичної компанії Roshе (F. Hoffmann-La Roche Ltd), які дали подібний результат. Вони сказали теж, що людська душа важить 21 грам. Чи це був збіг, чи це був такий маркетинговий хід для того, щоб про цю компанію знову заговорили, але тема душі наново всіх зацікавила.
Чому в назві сьогоднішнього семінару йдеться саме про людську душу? Тому що впродовж історії були різні душі – душами наділяли ще й різні живі чи неживі об’єкти. Навіть якщо ми подивимося у філософію індуїзму, наприклад, то побачимо, що ця тема до сьогодні існує (тема душі у неживих об’єктів).
Ця тема не була далекою для Платона, який говорив, що душа проходить реінкарнацію, що вона відроджується і що може з одного тіла потрапляти в інше. Все це ускладнює діалог, ускладнює дискусію – і щоби структурувати сьогоднішній семінар, проведемо історичний огляд сприйняття душі у філософії, у науці, у богослов’ї, у біблійній традиції для того, аби підсумувати те, що нам сьогодні дає уявлення про душу. Один із постулатів, догматів християнської віри говорить нам про безсмертя душі – і кожен християнин вірить у це.
На думку Платона, походження терміну «душа» виводиться від слова «дихати», «робити подих». На думку Аристотеля, етимологія цього слова дещо інша: від катапсихіс, що означає «охолодження», і звідси він потім виводитиме свою філософію про походження людської душі.
Чому я згадав власне про цих двох філософів на початку? Тому що вся історія наукової думки стосовно людської душі буде розвиватися приблизно двома течіями: течією, яку презентує Платон, і течією, яку відстоює Аристотель. З тією відміною, що впродовж історії з’являтимуться такі люди, як Тома Аквінський, який намагатиметься ці два підходи примирити, поєднати.
Платон є засновником дуалістичного підходу до сприйняття душі. Душа як ідея, що існує окремо від тіла і яка ув’язнена в тілі. А звільненням фактично душі є вихід – відкриття істини. Якщо цього не відбувається, то душа продовжує наступні свої цикли втілення.
Для Аристотеля, який є батьком монізму, моністичного підходу до сприйняття єдності душі й тіла, душа є чимось, що акцидентально поєднане з тілом і є його формою. Тобто вона не існує окремо, без тіла. Вона існує в тілі, існує разом з тілом. Фактично, пізніше цей дуалізм Платона буде присутній у деяких отців Церкви, зокрема в Августина, цей дуалізм розвиватиме Декарт і його навіть дещо ускладнить. Натомість монізм ми зустрінемо у представників матеріалістичної філософії. Знамените питання моністів: «Що є первинним – тіло чи дух?»
Тема душі не є далекою і не є чужою для біблійної антропології, для того, що ми пізнаємо про людину з Біблії, зі Старого і Нового Завітів. В контексті біблійної антропології зустрічаємо такі три поняття, три терміни, які описують людину – єврейською мовою це «башар», «нефеш» і «руах». «Башар» відповідає поняттю людського тіла, що грецькою можна перекласти як «саркс» або «сома», латинською «карне». «Нефеш» – душа, яка перекладається грецькою «психе», латинською «аніма». І «руах» – або дух, грецькою «пневма» і латинською «спіріто». Три такі терміни вживаються на сторінках Святого Письма Старого Завіту і Нового Завіту при згадці про людину в різних контекстах для того, щоби показати місце людини у Божому задумі стосовно свого творіння.
Очевидно, що ми не знайдемо відповіді на всі питання з тієї позиції, як ми їх ставимо у Новому Завіті та Старому Завіті окремо, тому що сама Біблія не ставить за ціль відповісти на ці питання чи пояснити, яка природа людини, з чого вона складається, що собою являє і якою цілісністю є. Натомість Біблія намагається пояснити місце людини, значення людини в історії спасіння. Саме тому для Святого Письма будуть важливіші терміни сотворення, спасіння, союз, аніж ті терміни, якими описується будова людини, те, що сьогодні ми б назвали антропологією.
У Новому Завіті термін «душа» з’являється в різних конотаціях і в різних значеннях. Наприклад, ми чуємо зі слів Ісуса Христа, щоби людина вважала не на тих, хто може погубити тіло, а на тих, хто може погубити душу, й очевидно остерігалася тих, хто може погубити душу. В іншому уривку читаємо про те, що Ісусова душа сумна дуже сильно, сповнена суму. В Новому Завіті не знайдемо пояснення того, чим є людська душа. Однак тема душі, підсилена і наповнена грецькою філософією, філософією стоїцизму, неоплатонізму, дає основу для розвитку думки про душу для отців Церкви. І перші ці думки ми зустрічаємо вже в апостола Павла, який говорить про безсмертя душі. Цю тему безсмертя душі розвивають далі апостольські отці, ранні отці Церкви, й упродовж століть піднімається на різних церковних соборах, пишуться різні твори. Однією з таких спроб примирити дві різні позиції – матеріалістичну й дуалістичну – була спроба святого Томи Аквінського сказати про те, що душа є субстанційною формою тіла. Тобто формою, яка робить тіло людиною – тіло, яке ми називаємо образом і подобою Божою. Власне оця тематика образу і подоби Божої більше розвивається в контексті сприйняття людської душі, аніж філософське пояснення того, з чого людина складається і яке місце там займає душа. Тобто своєю безсмертністю, своєю перспективою вічного життя, яку дає душа людині, людина уподібнюється до свого першоначала, до свого першоджерела, до того, звідки вона сотворена, звідки походить – тобто до Бога Отця.
Звичайно, тема душі має своє вагоме значення і для наукової дискусії. І якщо ми подивимося в історичному розрізі, то з досягненнями науки, відповідно до епохи, такими були й уявлення про душу. Для чого це важливо сьогодні нам? Тому що існують різні позиції про те, що людиною можна назвати істоту тільки коли вона має душу, коли ця душа з’являється в людській істоті. Щодо цього були різні думки – зокрема що впродовж пренатального розвитку людини душа з’являється в різні періоди.
Сьогодні Церква відстоює позицію і навчає, що у момент зачаття, у момент злиття двох батьківських гамет людина отримує душу, яка є сотворена Богом і яку він їй дає. Фактично у цей момент, коли відбувається біологічне єднання двох клітин, Бог сотворює душу, сотворює людину.
Натомість упродовж історії, виходячи зі знань з ембріології, з анатомії, були різні уявлення про те, коли ця душа з’являється в людині – і, відповідно, були й наслідки стосовно того, як ставитися до періоду вагітності. Більше того, це має стосунок і до сьогодення, тому що багато представників матеріалістичного підходу стверджують, що людська душа з’являється допіру на певному етапі пренатального розвитку дитини. Наприклад, одним з таких етапів називають 14-й день пренатального розвитку – і цей 14-й день пов’язаний із появою так званої примітивної або первинної смужки в ембріона. З цієї смужки формується те, що ми називаємо хребет, – це початок формування центральної нервової системи. Деякі науковці відстоюють думку, що це є незворотний момент, коли формується індивід, формується індивідуальність, формується майбутня особистість – отже в цей момент людина отримує душу.
Чому 14-й день? З позиції ембріології це теж момент, після якого вже неможливо, аби з’явилися близнята. З латинської мови індивід означає «неподільний» – individere / не поділити. До цього моменту, на думку ембріологів, ще є можливість появи монозиготних близнят. Тому деякі науковці приймають цей день як день появи душі.
Існує й інше пояснення стосовно цього. Це момент, коли ембріон приєднується до стінки матки, момент імплантації – і саме тоді він починає бути живою істотою, отримує свою душу і розвивається. Або момент можливості відчувати біль – коли центральна нервова система, периферична нервова система вже сформовані й ембріон здатен відчувати біль. Це є ознакою того, що він володіє душею. Тобто питання душі відносно розвитку і життя людини є дуже релевантним навіть сьогодні. Зрештою, чи існування людини без мозку дорівнює існуванню людини з душею? Якщо народилася дитина без мозку – чи вважається вона людиною? На це намагаються відповісти, зокрема, сучасна психологія і досягнення нейронауки, анатомії, фізіології тощо.
Про людську душу можна багато говорити і різними експериментальними способами намагатися довести її існування чи її відсутність. А також прив’язати душу до певних ознак людини – наприклад, до зв’язку між розумом і тілом, виводячи, що саме людський мозок, цей інтегральний орган центральної нервової системи, породжуючи думки, відповідає поняттю душі, заперечуючи існування душі як такої субстанційної форми.
Дуже цікавою є офіційна позиція Церкви щодо цього. Папа Пій XII у своїй енцикліці Humani generis підтверджує, що існування людської душі не суперечить еволюційній теорії розвитку людини. Щось подібне повторює Іван Павло І слухачам Папської академії наук про те, що позиція Церкви, католицьке вчення про людську душу також не протиставляється еволюційній гіпотезі. Хоча, зокрема у ХХ столітті, відколи ця еволюційна теорія набула свого розквіту і поширення, з’являються різні протилежні думки, що намагаються протиставити позиції креаціонізму позиції еволюціонізму, тобто вчення про сотворення душі разом із сотворенням людини супроти теорії появи, виникнення душі у людини як наслідку її розвитку від менш примітивних форм, від найближчих родичів, приматів. Це є теорія емерджентизму, що душа з’явилася як результат вищої нервової діяльності.
Сьогодні богослов’я і Церква намагаються знайти містки, поєднати протилежні думки щодо того, як трактувати людську душу. Не завжди це вдається зробити успішно, тому що для пояснення існування людської душі потрібні радше богословські аргументи, а не наукові. Цей приклад, який я навів на початку, про вимірювання ваги людської душі, отримав як тоді великий критичний резонанс, так і сьогодні він отримує свій критичний резонанс: чи можна емпіричними, фізичними методами визначити, виміряти те, що має духовне, нематеріальне начало? Чи можна ці два методи між собою узгодити, між собою поєднати і довести, скільки важить душа, де вона міститься, коли вона залишає тіло чи коли у тілі з’являється. Тому дуже часто є відповідь віри на це питання – відповідь радше апофатична, ніж катафатична. Це два різні підходи у богослов’ї, які намагаються пояснити дійсність. Катафатичний підхід говорить про певну реальність, дійсність позитивними визначеннями – як ця дійсність виглядає, що вона собою являє, чим вона є. Тоді як апофатична методологія богослов’я радше буде говорити, чим воно не є, або що воно перевищує наші думки чи наші уявлення. В цьому підході здається, що ці дві методики мають бути поєднані. З одного боку, ми маємо досягнення медицини, біології, нейронауки, які нам говорять про діяльність вищої нервової системи, діяльність головного мозку. А з іншого боку ми маємо підхід богословський, який намагається дати пояснення значення цієї вищої нервової діяльності. Тобто для чого людина існує – радше не те, з чого вона складається, а яке її вічне призначення, куди душа прямує. Не коли вона прямує, не коли вона залишає тіло, а куди вона прямує, до кого.
ДИСКУСІЯ
Хребет з’являється не тільки в людини…
Дякую про згадку теорії, що душа є продуктом свідомості. Бог дав людині можливість розвивати сигнальну свідомість, можливість розвивати абстрактне мислення. Матерія у вигляді мозку – тобто людина, вона мислить, створює мисленне поле (можна вживати різні слова, що це ноосфера, електрика, а Гугл говорить, що це хмаринка…) І от ця інформація (байдуже де – в аурі чи де-інде) – вона прив’язана до людини, вона подібна на душу, бо вона потім з жахом починає усвідомлювати, що тіло смертне, а їй не хочеться без живлення тіла «погаснути», як гасне комп’ютер, і вона тоді намагається придумати всякі способи, щоби уникнути цього кінця. Тоді питання того, куди вона прямує, як ви сказали.
Про душу можна говорити дуже багато – цілого курсу не вистачить, щоби висвітлити всі аспекти і підходи до розуміння, які її стосуються.
Стосовно хребта – погоджуюся, що не тільки людина є хребетною. Тут можна згадати того самого Аристотеля, який говорив про три види душі: фізична, яка відповідає за ріст і розвиток тіла; душа чуттєва, яка відповідає за почуття; і душа вища, раціональна, за допомогою якої ми мислимо і стаємо людьми. Звідси й думки про те, що не лише людина має душу. Сьогодні бачимо тенденції гомінізувати інших живих істот – своїх питомців, наприклад. Емоційно дивлячись, відчувати їхню душу. Якщо звести до цієї матеріалістичної основи, то так само й вони мають мозок, і говорять про те, що деякі з них є мудріші, ніж люди, своїм шостим чуттям, бо можуть відчувати те, чого ми не навчилися (або може втратили) в процесі еволюції.
Постає питання: а до чого ми зводимо душу? Чи це є результат діяльності мозку, чи імпульси електричні? Випадки повернення до життя людини після клінічної смерті – це досвід душі чи досвід живої людини в тілі? Це питання не розв’язане, бо немає точної науково обґрунтованої підтвердженої відповіді. Однак ми молимося за душі наших померлих. Для чого, який сенс згадувати про наших померлих родичів, якщо душа перестала існувати, якщо вона не є у конкретному місці з перспективи вічності? Ми не можемо місце перебування душі у вічності описати і пізнати, хіба лише після того етапу, який перейдемо. Але є речі, які ми пізнаємо вірою: вірю для того, щоб розуміти. Є два підходи підставових: Credo, ut intelligam і Intelligo ut credam – Вірю для того, щоб розуміти, і Розумію для того, щоб вірити. Вони поєднуються між собою. Святе Письмо нам оповідає притчу про Лазаря і багача, який просив дозволу з’явитися до своїх братів, щоби спонукати їх почати праведно жити. І яку відповідь він отримав? – Навіть, якщо він з’явиться з лона Авраама, то вони не зміняться. Отже, є речі, які ми сприймаємо вірою, проте вона залишає простір для наукового пошуку – і, можливо, прийдешні десятиліття дадуть нам розуміння того, чим є душа. Але чи редукувати душу до проявів матеріальних форм, структур – напевне не буде на це однозначної відповіді.
Оккам говорив: «Не створюйте зайвих сутностей без необхідності». Душа vs свідомість/самосвідомість – дві речі, які науці важко пояснити. Мало хто може сказати, що таке свідомість, але вона певним чином проявляється. Перше питання – про взаємозв’язки душі та свідомості. А друге: які ознаки має оте-от поняття душі, про які важко сказати, окрім того, що вона має вагу 21 грам? Чи є ще якісь ознаки, які до неї можна застосувати? Бо душа ж не є абстрактним поняттям, яке не має ніяких характеристик. Чи має все ж таки?
Окрім свідомості й самосвідомості, є ще підсвідоме та несвідоме і як із ними співвідноситься душа. Чи можна назвати їх душею? – Складне питання. На нього намагалися давати відповіді як батьки психоаналізу, так і батьки біхевіоризму чи теж сучасні психіатри. Чи можемо ми поставити знак рівності між свідомістю і душею? Що ж тоді робити з людиною в стані коми, несвідомості чи з дітьми, які ще не мають свідомості? Чи вони без душі? Вже інтуїтивно ми не можемо дати ствердної відповіді на це. В такому випадку нема сенсу для продовження життя такої людини, бо вона не проявляє ознак свідомості.
Класично в біоетиці для моменту констатації смерті людини зараз використовується так званий неврологічний критерій, «критерій смерті мозку», хоч тут йдеться радше не про смерть мозку, а про смерть людини – цей критерій підтверджує факт того, що смерть відбулася, що людина померла, і саме він застосовується. Про що цей критерій? Коли структури головного мозку, включно зі стовбуром головного мозку, є неактивні, коли повністю відсутня електрична активність мозку і це ми можемо виміряти. Але момент, коли це сталося, коли з’явилася ця електрична відсутність, ми не можемо зафіксувати. Можемо тільки підтвердити: так, людина ще живе або вже не живе. Зафіксувати момент покидання душею тіла емпіричними методами, методами вимірювання виглядає складним завданням.
Душу можна ототожнювати з інформаційною сутністю, прив’язаною до людини від самого народження? Людина живе і накопичує інформацію про себе, про світ, дуже багато цієї інформації може навіть не усвідомлювати – бо тіло, наприклад, функціонує незалежно, без мозку свідомого. Душа – це інформація, чи це не те?
Дійсно, є також і такі думки, і такі пояснення стосовно душі – зокрема інформаційні науки, інформаційні технології, близько цього стоїть розвиток штучного інтелекту і теорія тотожності. Чи душа – це набір інформації? Це певна гіпотеза, яка теж не підтверджена.
Виходячи з богословської позиції, з позиції міждисциплінарної, душа все-таки є субстанційною формою людського буття, людського тіла. Фактично, бути людиною означає бути одночасно і душею, і тілом. Тимчасова віддаленість душі від тіла не перестає робити індивіда людиною. Церква навчає, що в момент смерті людина «заснула» і чекає воскресіння, в якому відбудеться об’єднання душі та тіла знову. В історії маємо приклад цього в Ісусі Христі. Після воскресіння Він пам’ятав і своїх учнів, і все, що відбувалося за його життя. Зводити душу до пакета інформації, сукупності інформації – напевно, це є однією зі спроб суперредукціонізму. Думаю, що відповідь на питання значно ширша.
Говорячи про душу з точки зору науки, хочеться говорити про якісь вимірювання. Ви розповіли про зважування – таких дослідів було багато, в тому числі на теренах колишнього Радянського Союзу, і вони підтверджувалися. А от коли згадати таке поняття, як біополе. Ми до кінця не знаємо, що таке біополе, але люди вже визначили, що є електромагнітні складові цього поля, які можна поміряти, і вони (біополя) формуються отут, де німб є на іконах та в інших місцях. Чи є якийсь зв'язок або можливість зв’язку цього біополя і душі?
На це питання краще відповів би біоенергетик чи біофізик, я не зовсім компетентний в цьому плані. Але це цікаве питання. І з’являються такі пояснення, дослідження, вимірювання. Можливо, вони пов’язані з вимірюваннями квантової фізики. Я не можу сказати, чи біополе – це прояв душі, чи душа, чи інше явище, яке має наукове пояснення, тому не хочу бути джерелом псевдотеорій.
Чи в християнському богослов’ї однозначно вважають, що такого роду твердження потребують емпіричного підкріплення? В емпіричних дисциплінах є багато віруючих людей. Коли, скажімо, Лапласа Наполеон спитав: «Що ж ви написали про рух небесних тіл і не згадали про Бога?» – то Лаплас, який був дуже віруючою людиною, відповів: «Мені цієї теорії не треба. Я вірую в Бога, молюся. Але я оперую рівняннями – це моя ділянка». Чи в богослов’ї обов’язково вдаватися до емпіричних підтверджень? Бо коли я чую про злиття двох гамет і про душу, то не переконаний, що фаховий біолог чи фаховий богослов це добре зрозуміє. Мене цікавить, чи фаховий богослов завжди з цим погодиться – чи все-таки є групи богословів, які залишаються зі своїми методами і в емпіричну частину не входять?
Емпіричні методи дослідження для богослов’я не є чужими, не усуваються з богословського дослідження, беруться до уваги. Але чи вони лише використовують емпіричні дослідження, чи зводяться з ними – я не можу ствердити. Все-таки богослов’я є спекулятивною наукою, і вона використовує абстрактні методи дослідження, які можуть поєднуватися з емпіричними методами, а можуть бути окремо.
Стосовно гамет я скажу радше про те, в якому контексті розвивається дискусія стосовно людської особи – тому що в богослов’ї поняття «людська душа» і «людська особа» чи «особа людини» є співзвучні, означають одне й те саме. І власне на питання про початок життя людської особи сучасна біоетика, зокрема персоналістичної школи, намагається обґрунтувати, чому в цей момент йде мова про життя індивіда, нової людської істоти, а власне особи. Нема різниці для богослова, називати людська істота чи особа. Тут є знак дорівнює. Не важливо, чи це особа 90-річна, чи це особа, якій три місяці від зачаття. В такому сенсі власне йде дискусія про наявність душі у людини, наявність душі з цього моменту.
Чи це має наслідок для емпірії? Наприклад, законодавство Німеччини забороняє проводити експерименти над ембріонами, які вже сформовані, в яких відбулася каріогамія, злиття гамет, – але дозволяє експерименти на етапі, коли відбулася лише сингамія, а каріогамії ще не було. Тут є своє поле для дискусії, для діалогу між вірою, богослов’ям і наукою. Тому сучасний підхід Церкви – це не минулий підхід, де було протиставлення до науки, а процес зближення віри і науки, який має місце. І він вітається.
Якщо душа – субстанційна форма тіла, отже мусить бути ще якась форма? Святий Августин поділив усі величини на субстанціональні та феноменологічні. Субстанціональні – ті, які існують реально, а феноменологічні – такі, яких немає, вони створені лише для того, щоби пояснити щось через них. Наприклад, світло і тьма. Світло є субстанціональною величиною, є фотони, можна виміряти їхню енергію і так далі, а тьма – це поняття, яке використовується для того, щоби описати відсутність світла. Тобто якщо є субстанційна форма тіла, то має бути ще якісь інші чи ні?
Тут залежить, хто говорив про це: Аристотель чи Тома Аквінський, який намагався узгодити підхід Платона й Аристотеля, які потім знайшли своє відображення у спадщині отців. Звичайно, що про субстанцію в розумінні Томи Аквінського можна говорити, що це означає. Якщо ми дослівно перекладемо на грецьку мову термін субстанція, то отримаємо термін іпостазіс, іпостась. І коли ми говоримо про іпостатичне буття людини, субстанційне буття людини, йде мова про унікальне індивідуальне буття, яке вона собою являє. Наприклад, у догматі про Пресвяту Трійцю ми будемо говорити про триіпостасність. Тут вже є проблема перекладу – бо перекладаючи грецьке іпостазіс як субстанція, латиняни не завжди розуміли одне й те саме. Виникала плутанина, бо субстанція завжди відсилала до чогось матеріального, чогось, що можна помацати. Тоді як для греків субстанція мала абсолютно інше значення. Тому Тома Аквінський, намагаючись узгодити грецьких філософів, в латинському світі використовує це поєднання. Він це пояснює, він розвиває думку. Наприклад, знамените визначення, ким є особа Боеція, яке він дав: substantia individua rationalis naturae – це є особа. Пояснити, що таке нематеріальна субстанція, науковцю-богослову доволі важко.
Чи є якась з великих світових релігій, яка не визнає душі?
Мені на думку приходить тільки сієнтизм, але він не є світовою релігією. Усі великі світові релігії визнають існування душі.
Чи робив хтось компаративістику їхніх учень про душу?
Знаменитий батько релігієзнавства Мірча Еліаде цю тему досліжує.
Католицька Церква не схвалює запліднення in vitro, коли дають шанс на розвиток одній чи двом заплідненим яйцеклітинам з-посеред багатьох інших. Яке її вчення про момент появи душі?
Запитання практичне. Відповідь залежить теж від постановки питання, тому що Церква негативно оцінює штучні репродуктивні технології, зокрема запліднення в пробірці, не з позиції того, що ембріони не мають душі, а з позиції їхнього походження, онтологічної легітимності їхнього походження. Але факт того, що в момент зачаття в пробірці з’являється новий індивід, нова людська особа, людська істота, не оправдує саму методику, не оправдує саму технологію. Чому? З огляду на те, що є надлишкові ембріони, доля яких не позитивна – вони можуть бути знищені, в крайньому випадку кріоконсервуються або використовуються в якості експериментального матеріалу. І з огляду на саме походження – йде мова про інструменталізацію появи людини. Для Бога це не є бар’єром для того, щоби життя почалося, – але це не означає, що спосіб, у який це життя почалося, є правильним.
Ви говорили про Пресвяту Трійцю. В мене постає думка про зв’язок між Духом і душею, очевидно є substational. Я би хотіла сказати про те, що в англійській мові substational означає основу. В мене радше не питання, а міркування про те, чи є рація в тому, що Дух «ширяє де хоче» і Дух є тим, без кого не може бути Трійці. Відповідно, це те, без чого не може бути людини як людини, як образу і подоби Божої.
Богослови й отці Церкви при поясненні того, що людина є сотворена на образ і подобу Божу, вдаються до усвідомлення троїчності в людині – це розкриває духовно-тілесну єдність людської особи та її соціальність, те, що людина народжена в соціумі для того, щоби спілкуватися з іншими особами, встановлювати зв’язки, встановлювати взаємини на образ і подобу Трійці. Що робить Трійцю єдиною? Спілкування, любов, міжіпостасний зв’язок Отця, Сина і Духа. Ця форма богоспілкування на рівні людини відображається в людській будові, що це є тілесно-духовна сутність і що людина сотворена у спільноті, соціумі для того, щоби поширювати і взаємодарувати любов між особами.
В контексті гіпотези про те, що душа є сукупністю інформації: що робити з етикою і мораллю, бо інформація сама собою є нейтральна? Коли ми говоримо про душу і дух людський, то тут миттєво вступає поняття добро і зло, через що постав первородний гріх. І якби я спілкувалася з особою, яка переконувала мене, що душа – це тільки інформація, то я б висунула такий аргумент.
Дискусію про душу не можна винести за рамки контексту етично-релігійного – це її органічна сфера, де розвивається ідея і дискусія про душу.
У християнстві дуже важливими є каяття, прийняття Ісуса Христа для того, щоб людина після смерті продовжувала жити в іншому стані чи світі. Ви говорили, що Ісус Христос після смерті пам’ятав своїх учнів, своє життя. Іноді стається так, що людина наприкінці життя має хворобу Альцгеймера і не пам’ятає ні себе, ні когось іншого, загалом забуває багато подій. Чимало людей народжуються з аутизмом, і вони не дуже добре усвідомлюють, хто вони, що вони, їм загалом важко жити стандартним життям. Є ще категорія людей, які виростають в умовах, де нема можливості дізнатися про Бога чи немає нормальних умов для розвитку людини, особистості зі своїми поглядами в принципі. Як Церква бачить долю душ цих людей після смерті? Чи вони воскреснуть і як будуть співіснувати з іншими душами?
Якщо відповідати про душу категоріями психіатрії, психології, то можна би було сказати, що покаяння і сповідь виконують роль візиту до психотерапевта і що психотерапія заміняє духовне життя. В сучасному світі підмінюють ці поняття. Мова йде про те, чи душу ми будемо лише асоціювати зі свідомістю. Тоді питання: де душі людей, які мають проблеми зі свідомістю, що робити з їхньою душею? Перспектива для таких людей така сама, як і для всіх інших, бо Христос прийшов до кожної людини, до юдеїв і греків, до кожної людини з її станом, в якому вона, власне, перебуває, для того, щоби перспективу вічності зробити для неї реальною. Щоби людина знала про цю перспективу, знала, що її може очікувати, навіть якщо вона не може цього усвідомлювати, але через причастя (співучасть) до життя Христа, а воно відбувається через життя Церкви. Такі люди не потребують сповіді, покути, каяття. Їх Церква приймає як тих, хто є у Бозі. Якщо ми свідомі своїх вчинків і своїх діл, то несемо відповідальність за наші рішення і дії. А за них Господь сам бере відповідальність. Інколи не маємо відповіді на питання, чому така людина прийшла на світ, яке її значення і доля. Є один епізод з Нового Завіту, де учні питають Христа про сліпородженого: «Чому так з ним сталося, чи він згрішив, чи батьки його, що він сліпим народився?» «Ні він не згрішив, ні батьки. Це для того, щоби на ньому проявилася слава Божа». Такі люди вже є у Бозі, вони є Божими людьми. Своєю місією, своїм стражданням і воскресінням Господь для всіх відкрив рівну перспективу.
Публікацію підготувала Лідія МІДИК
05.07.2024