І тоді той сипкий схил за притемненим домом. Виразний нахил спекотного саду на самому схилку серпня, серед приблудних, пересіяних і осілих балтійських пісків і сумірних їм сосон. До далекого залізничного насипу, до сліпучого вигину колії, що вела колись аж до Белжця, поки не перестала.
Сад був скісний, на похилій рухкій площині, але великий. Не неозорий, зате наскрізь прозорий. Було там кільканадцять змішаних древніх деревець, замшілих яблунь, таких посірілих, ніби й собі скам’янілих. Бо решту саду складало каміння, по-різному різьблене, куте і колоте, темно тесане, потім поросле.
Сірі пісковики переважно, святі і пророки, цвинтарні ангели, знову і знов, тяжкі і просілі в піддатливу землю, сховані за високим колоссям і билинами трав тесані хрести. Але сад аж ніяк не нагадував цвинтар, не нагадував і скульптурний пленер, не робітнею був, не був і музеєм під розверстими занімілими небесами. То був сад-захоронок, притулок при садибі рятунку. Ніхто його не охороняв. Здається, він навіть не був огороджений, просто спадав до вузького пасма піску, за яким височів гарячий залізничний насип. Сад всіх святих і понад. Сад цього світу.
Панував над ним старий чоловік, худий і дотепний, з виробленим струменями й током історії руслами грайливого гумору серед цих різних різьблень. Він постягав сюди все це каменяччя, з руїн цілого покришеного і надламаного краю. Несамовиту вагу становили вони разом узяті. Були розсіяні цілим садом, стриміли звідусіль замість дерев, почасти поховані в травах.
Невпинний стрекіт цвіркунів серед цієї скульптури зливався зі спекотним дзижчанням напнутих струн срібними рейок, дрижанням чогось ще у склистому мареві. В спеці серпня стояв дзенькіт запеклих цикад, благоговійна була непорушність богомолів.
В темнім домі скрізь були холодні кахлі, їх було незмірно більше, ніж власних печей, ніж речей, ніж потреби в теплі навіть. Їхній відблиск був уже з інших світів.
Так дивно, що не лишилося зовсім змістів розмов. Голоси, особливості звуковидобувань і голосоведень, трем ший, щем ще інший. Особлива вимова. Вимовність, що незабаром сама вже взялася антиком, не ввійшла до ніяких антологій. Єдиним притомним патосом тут був дотеп.
Чи можна з одного образу звести спогад, з одного плану погляду оповідь.
Постави і постаті, виразність очей і вигнутість тіл, обриси лиць і відтінки тіней. Імена, так, і прізвиська, бо всі вони називали одне одного за ще юнацькими назвиськами, здрібнілими іменами, що несхибно схоплювали якусь найдрібнішу, але найприкметнішу рису. Або потім її наполегливо прищеплювали. Несамовито було бачити, як здійснюють прізвиська свою справу, розгортають свій вплив. Всі вони казали Бруховичі, з наголосом на першому складі.
Все, тільки не змісти розмов. То треба було дістатися до самих аж Брухович, аби нічого не запам’ятати зі змістів розмов. Може, тому що в дитинстві. Може, бо в серпні, а які в серпні змісти, крім нього самого, що вмістив у себе всю історію майже минулого літа і всіх дотеперішніх літ, підсумки всіх заміських, обтяжених змінними змістами серпнів.
Доїздили завжди залізницею, висідали на замріяній станційці. Шляху суходолом, гостинцем для мене довго не існувало. Бруховичі були нанизані на залізницю, пришиті її сухозліткою.
Благі ті Бруховичі і незвичні, така безгомінність, незворушні замети, палкі пориви, прориви дальшої півночі, довгі дюни. Сосни серед пісків. Пісок між сторінок, якщо довго на вітрі читати. Повня намірів, розміреність, непокірність. Екзоти без чужості й чару екзотики.
Гарячі серпневі скульптури. Розпечені пам’ятки. Пекуча, прискіплива пам’ять. Поблажливе непригадування. Вибачливе невигадування.
Статичні екстази без екзальтацій. А якщо взагалі обійтися без тіней, скасувати тінь як таку. Саме світло. Екзархат серпня. Доконаний задум літа. Сліпуче сяйво без проміжків і прогалин. Чисте серпневе збування перед завжди раптовим зсувом.
30.08.2024