Найдивовижнішим там було світло. Як воно спромагалося стати синім з темно-зеленого узлісся, зі смараґдових гущавин. На старезних темних смереках стікала і гусла, застигала живцем, задовго перед смерком, прерізна за складом живиця. Прозора, як роса, тільки що не бриніла, а просто проступала і стояла, як високі сльози зворушення. Делікатно-бурштинова, жовтаво-прозора, як пацьорки на моїй легесенькій дитячій вервечці. Темно-жовта, але досі прозора, як желатинові капсули рицинової олії, які нам давали в найбільшій вже живильній скруті, і які, розтоплені на водяній бані в бляшаному кухлику, змушували відрухово здригатися цілим тілом, коли підбиралися мимоволі м’язи внизу живота. Густа, білясто-жовта, з легенької шумкою, ніби підброджена, схожа зовні на молодий майський мед. Густо-жовта, груба й цукриста, як скристалізований старий мед, або така суха, що вже аж кришилася. Але найбільше мене чарувала синя живиця, синя, ніби прудке тіло бабки, вже як братова дитяча вервечка, туркусова, іноді навіть вкрита легесеньким серпанком потрісканої білястої луски, мов тремкою верствою нетривкого вапна. Я ніяк не міг збагнути, звідки ж та синь береться, якщо ні стовбур, ні глиця, ні нічого довкола не сині, крім неба. Не могла ж вона загуснути небесним осадом на струнких стовбурах. Зрештою, нерідко траплялася інша несподівана синь поблизу: прониклива синява зроненого сойчиного пера.
Я став тоді справжнім знавцем різних відтінків і порід смерекової живиці. Завжди зуби були обтягнуті липкою плівкою, часто я боявся, що вона не відстане вже ніколи, не зійде з піднебіння, і відтепер до скону доведеться ходити з нею за зубами. Але ніколи не переставав вкладати живицю до уст при кожній новій нагоді. Однією з найрозкішніших забав було розліплювати насилу склеєні міцно і почорнілі вже від смоли пальці. А все задля пахощів. Я здирав її руками, зсовував патичками на непевне листя папороті, ніс додому цілі згустки різнорідної живиці, а потім влаштовував обряд палення, потай кадив кіптявим лісовим ладаном у кімнатах і комірці.
Ми вирушали туди з дзядзем здебільшого у такі безгомінні серпневі надвечір'я, коли спадала спека, і сонце лагідніло, і з білого ставало золотим, а відтак черлилося на очах над гострими верхівками смерек, забирало в них чорноту. Недалеко, лише на близький перехід на сам неглибокий край лісу, на його прозорі золотисті околиці, але вже навіть там ліс був уповні собою. Завжди йшли тим самим шляхом, краєм порослого черемшиною і вовчими ягодами шкарпу, попри лисячі нори з глиною такої самої барви, як їхнє хутро, жовто-рудою, попри Баб’якову грушку, повз вкрите високими вологими заростями, а тому тільки чутне на звук, ніколи не видне звалище шкла, стрімкою стежечкою вниз на штреку, над Соленим потоком. Дзядзьо незмінно мав на голові картатий кашкет, підпирався темною й вузлистою, теж як вервиця, чи то тереновою, чи то дереновою, чи глодовою палицею. Настояне на сонці серпня надвечір’я часом пронизували протяглі верески причинних з поблизького закладу. Часом стрічалася якась, минала сторожко і рвучко озиралася. Але то було звичною вже річчю.
Потім починалися прадавні й препишні хвощі, ми минали першу стежку ліворуч, вона вела на велике й заможне обійстя на схилі, вже перед самим лісом, з хатою показною й могутньою, як баронська твердиня, видною здалека, з високими вікнами до сходу, що вдосвіта відсвічували світанком, з чуйними і гучними кудлатими псами.
Наше відгалуження було друге. Легко ступали з засмальцьованого, аж лискучого чорного насипу з коксовими наростами на благеньку кладку, через вузьку колійову фосу, давня і добре втоптана стежка тут же звинно здіймалася догори, круглим тунелем ошатних ліщинових і шорстких ожинових хащів. В однім місці справа була ніби витолочена заглибина, окрема кімната між тісного кола молодих ялин. Там дзядзьо колись показав мені борсука, я не побачив борсука, але встидався зізнатися, вдавав, ніби бачив.
Тоді треба було перейти через маленьку видолинку, вічно вологу, дощатим мощенням просто в млаках, брунатною водою серед ніжних яскравих трав і твердого, загостреного бадилля осоки. І от відразу за нею раптово і безумовно починався ліс. Дивно було, як він так відразу, без приготувань і попереджень, стоїть собі суцільним частоколом.
Зате при вступі, на самому вході до його бездонної темнини, виникало, соталося те власне неповторне синє світло, коли дивитися ззовні. Бо коли вже було увійти всередину, то воно зникало, мінилося то темно-зеленим, то смереково-смараґдовим, а то, у ширших просвітах, взагалі медово-золотим. Це синє серпневе світло було зовсім інакше, ніж сині світильники на стрілках, на підступах до досвітніх чи нічних станцій. Воно походило невідомо звідки.
Тонесенькі, підхоплені різким скісним промінням павутинки, сяйливі найдрібніші луски смерек, ледь вловні порошинки самої субстанції серпня невпинно й повільно сипалися в зернистому вечоровому світлі.
Ступати було м’яко, сухо і аж слизько від товщі подовгастої і гладенької рудуватої глиці. Їй не було міри, з неї були збудовані величезні рухливі мурашники, з неї, здавалося, складалися м’які заокруглені впадини лісових доріг, що вели кудись догори, никли в далеких і прохолодних потемках. Нею були встелені й численні шанці й окопи, більші і менші траншеї, які дзядзьо вмів відчитувати безпомильно. От тут лежали поруч два брати, показував він на дві вузькі подовгасті заглибинки, рівнобіжно одна попри одну, і мені здавалося, що він їх знав. У кожному разі, знав, про що каже. Я не знав, про які битви якої війни йдеться, в моїй уяві то була якась єдина і велика давня війна, яка вже давно скінчилася і навіки відійшла. Відступила з узлісся, як ніч перед світанком, відлинула в глибини лісу.
Ми ж воювали тяжкими свіжими шишками, ще зеленкавими і нерозчепіреними, вони, вологі й смолянисті, на відміну від старих і сухих, свистіли в повітрі, а дзядзьо дивився раз на нас, то невідомо куди.
Дорогою додому пливли непорушним і теплим повітрям.
Мала сусідка мала бляшаний апарат для перегляду діафільмів. В одній казці, вже наприкінці кольорової плівки, було зображення зачаклованого узлісся з дивачними пеньками і моторошним пугачем над надвечірніми стовбурами. Може, звідти лилося то лілійно-синє світло серпневого узлісся. В кожному разі, в мені вони злилися. Я випросив у неї ту плівку, хоч ніколи не мав пристрою.
Вже темніло, вже навіть не черлилося над різьбленою лінією лісу, сонце давно кануло в його безмірних західних безвістях. Тремтіли віддалені вечорові світелка, валували невидимі і присутні пси.
До мене долинув уривок розмови про якусь Маґдиню, яка теж жила колись в хатині на узліссі десь неподалік, і одного вечора, колись давно, її застрелив хтось крізь освітлене вікно. Незбагненно було, за що можна було хотіти вбити жінку з таким іменем – маґічну ґаздиню?
16.08.2024