Так-от, книжок у нас зберігалося небагато. Дещо – в громіздкому підшафку у тій кімнаті, в якій помирала прабабця, б’ючи в передсмертній аґонії кулаками об стіну. «То вона гупала до брами свєтого Петра, – пояснила нам нанашка Ковалиха, – жеби втворив ’ї браму до Раю». Нанашці вірили усі, окрім діда.
З усіх мешканців дому лише прабабця упокоїлася в кімнаті, де на Покрову збиралася ціла родина на празник. Дідо ж відійшов з цього світу в чортківській лікарні, бабця – в тернопільській квартирі мами, Федьо – в селі, куди пішов за зятя.
З отих небагатьох – кілька шкільних підручників, за якими вчилися мама та її брат, кулінарська книжка, якесь видання Шевченка і кікюнова книга. Найчастіше дідо брав до рук тоненьку брошурку “Dr. Marjan Górski. Uprawa machorki (z 45 rysunkami w tekscie). Warszawa, 1931. Nakładem Dyrekcji Polskiego Monopolu Tytoniowego”. Ми були тютюнові люди, бо вибирали розсаду, садили, ламали жирні й жилаві листки, силяли, розвішували на шнурках по усьому зовнішньому периметру хати, сортували висушені, складаючи за розмірами та якістю, возили до заготовача, а тоді чекали на гроші.
І того, а можливо якогось іншого ранку, коли в полі зацвітав тютюн, бабцю скоботало в носі. Вона пчихала і казала, що так скобоче, якби курєчє пір’є запхати в ніс.
Пчихала цілий день. Дідо кепкував.
Чекали, поки повернеться з Молдови Федь, молодший брат моєї мами, колгоспний шофер. Тоді він повезе нас на наше кікюнове поле, щоби бабця переконалася, що кікюн таки зацвів. Ми чекали на Федє з двох причин: по-перше, гадали, чи Федь, повернувшись, відчує запах цвітіння, а друге – обіцяв привезти солодкого, як мед, молдавського винограду. Дідо також просив попитати за турецким кікюном, хоч не на сей рік, а вже хоч би на наступний. Казав, що найкраще насіннє на розсаду – то турецке, бо таке вичитав у відривному календарі. Ми з бабцею про ніяке турецке й не чули. Я здогадувався, що його привозять здалека, далі від Рудки, куди ходимо по кропиву.
Протягом кількох наступних днів повітря, просякнувши гіркуватим запахом, справді накривало спочатку найближчі до тютюнового поля вулички, й вже через кілька днів замість Помайбіг чи Славайсу люди казатимуть одне одному: «Кікюн цвите!» Триватиме це недовго – бо всі звикнуть до їдкого запаху, та й зрештою, змішавшись із запахом зел та пшениці, тютюновий змерхне. Поки в нашому домі велися розмови про майбутній урожай та заробки від тютюну, під тютюновими листками завелася якась незнана мушва. Приїхали з району, взяли проби – й тільки їх бачили. Про це сказала нам Ковалиха. Як вона першою дізнавалася про все на світі?
Після бабці у носі заскоботало діда, потім – мене.
Навіть Шарик попчихував.
***
На життя нам вистарчало дідової пенсії.
Грубі гроші, купюри двадцікп’єток і десєток, він перев’язував ґумкою, витягнутою зі старих райтузів чи трусів, й укладав у літровий слоїк. Слоїк тримали у нижній частині підшафку, замикаючи дверцята на ключ. Раз на місяць до нас приходила поштарка зі шкіряною течкою через плече, набитою газетами та журналами. Пенсійні гроші тримала окремо разом із відомістю. Поштарку припрошували сісти. Вона, покривши пишними сідницями крісло, витягувала відомість і тицяла пальцем: «А туво – розпишітьцє». У діда завжди був напоготові хімічний олівець, який він наслинював кінчиком язика. Порахувавши гроші, дякував і пропонував випити пйєдисєть грам. Поштарка, як правило, відмовлялася: «Та ше два кінці, вуйку, маю обійти». Кінцями у нас називали довгі вулиці, за назвами тих сіл, до яких вони вели. Отримавши пенсію, дідо питався: «А кілько нам на життє траба?» Відкладав пару десяток, а решту вкладав до слоїка. Бабця була без пенсиї. Їй не вистарчило трудоднів, тому коли дідо рахував гроші – вона мовчала.
***
У підготовчій групі, куди нас, шестилітніх, зібрали на навчання, – мене, ліворукого, посадили за останню парту, бо я усім заважав. То був час, коли у школі писали ще перами і чорнилом. Я повертався обляпаний чорнилом, наче півдня обривав базник. Той базник ріс повсюди, особливо розростався за низьким цвинтарним муром, який ми легко перелазили. Ми, дітлахи, обмащували густим чорним соком свої долоні, а тоді кидалися один на одного, щоби торкнутися обличчя чи одежі. Сліди довго не змивалися й не відпиралися. Коли я повертався з підготовчої, бабця ретельно обдивлялася, знаходячи чорнильні плями на моїй вітрівці та споднях.
«Ти шо, пальціма пишеш?» – допитувалася.
«Нєа, – виправдовувавсь я, – ручков».
«Ручков?»
І коли в моїх очах набрякали сльози, бабця уже м’яким голосом додавала:
«То траба ручков файно сє вчити писати».
Я намагався, але от одного разу хтось запхав до кишені моєї вітрівки чорнильницю. Мабуть, це трапилося, коли ми виходили з класної кімнати на перерву, щоби поґерштикатися біля дерев’яної каруселі. Там один заводинський – так називали усіх, хто мешкав уздовж довгої вулиці за Джуринкою, тобто за водою, – викрикував голосно, прозиваючись: «Василь-кісиль, маймурочка – трисе фостом як курочка». Образливим було не те, що я тріс хвостом – незнайоме слово «маймурочка» дошкуляло найбільше. Що воно означало – я не знав, а питати у свого кривдника не хотілося. Вітрівку я залишив на спинці парти, і коли ми повернулися до класу, схопив її, помітивши, як з лівої кишені розростається чорна пляма. Пляма збільшувалася, а досягши розмірів бичачого серця, з кишені почали скапувати чорні краплі на підлогу. Вчителька, побачивши мою розгубленість, підійшла. Вона разом з класом дивилася, як моя кишеня, наповнена чорнилом, скапує. Я помацав кишеню і витягнув чорнильницю:
«Хтось поклав до кишені», – сказав з відчаєм.
«Що поклав?» – запитала вчителька.
«Чорнильницю».
На моїй останній парті справді чорнильниці не було. Шкільні ми додому не забирали, бо учні зобов’язані були придбати для виконання домашнього завдання власні. Саме тому я не міг сам собі її запхати.
«Хто це зробив?» – строго запиталася вчителька.
Клас притих, скулившись переляканим цуценям.
Той, хто кричав мені «Василь-кісиль», взагалі приліг за партою.
Не з’ясувавши нічого, вчителька відпустила клас, а мене повела додому за руку, щоби пояснити бабці, що трапилося.
Бабця ввічливо привіталася з вчителькою й, вислухавши мою історію, зробила висновок:
«То заводинські, скурві сини».
Вона взяла мидницю, налила туди води і кинула вітрівку відмокати. Потім принесла пачку прального порошку «Лотос» і всипала до мидниці.
«Нічо, нічо, – підбадьорила мене. – Дідо піде на скаргу».
Дідо справді пішов наступного ранку зі мною.
Пляма не відіпралася. Цього разу мене вбрали в недільний свидер, бо нічого іншого з одягу не було. Дідо тільки вибирався на базар до Бучєчі.
Зранку, коли ми з дідом виходили з обори, до нас прив’язався Шарик. Він посикав під електричний стовп, покрутився навколо і шугнув до садка Яворської. «Яков дорогов підемо?» – запитався дідо, хоча добре знав, що попри «Галичанку», гостинцем, я ходити не люблю. Можна було скоротити шлях і піти городом, а тоді – через Починкову обору. Але я знав, що через город дідо не любить, бо з високого берега йому доведеться сходити, а триматися йому вже ні за що – бабця кропиву давно вижала, а будлаки під осінь самі пов’яли. «Попри школу», – відповів я. Дідо очікував на мою відповідь і, покашлюючи, наче знехотя повернув з обори ліворуч. Ми проминули школу, на подвір’ї якої зібралося чимало школярів. «На другу восінь будиш ходити сюда». «Від нас близько», – відповів я, а в думках був щасливий, що друга осінь ще за горами.
У вузькому шкільному коридорі нас з дідом зустрів звичний галас.
«Добрий день», – сказала вчителька.
«Славайсу», – відповів дідо.
Я попрямував до своєї парти – чорнильниця була на місці.
Коли клас втихомирився, дідо сказав, що так робити не файно.
«Не буду багато балакати, – сказав він, – бо ви сє маєте вчити. А збитків більше не робіт».
На перерві заводинські здалеку зиркали на мій новий свидер.
«Мені мама такий самий купит, – почув я розмову заводинських. – По кікюні».
Так ми провчилися майже цілий вересень.
При кінці місяця до класу прийшла нова вчителька, бо та, що була, казали заводинські, буде мати дитину.
Нова мені зразу не сподобалася. На першому ж уроці вона запитала:
«А чому ти на останній парті?»
«Бо він пише лівов руков», – відповів за мене заводинський.
Я знітився.
***
Я пам’ятаю той тютюновий дім, коли буяло у ньому життя. В кухні булькотіло в баняках, хлептали молоко коти, рипала підлога, цвіли вазони, голоси діда і бабці перекочували луною з однієї кімнати до іншої, змішуючись з голосами сусідів та родини. Тепер він – пустка. У ньому – ні життя, ні смерті. Три рази дім був домом весілля. Перший раз – коли моя мама віддавалася за мого батька, другий – за мого вітчима, а третій – коли справляли весілля Федьові. Та три рази був домом похорону: коли ховали прабабцю, коли ховали діда і коли мама звідти провела в останню путь померлу в її квартирі бабцю. Дім був прихистком для мишей, коли в коморі сипалася пшениця на підлогу з прогризеної в мішку діри; мурах, коли вони з’являлися на підвіконнику крізь потріскані щілини; зеленооких мух, що гуділи як бомбовози.
Та й поза домом було чимало цікавого. Під кущем чорної смородини я познайомився з царицею мурах, а з крислатої сливки спостерігав за Ковалихою. Інколи бачив Баґнаса, якого дідо уважав за вченого, бо той був бібліотекарем читальні. Баґнас був добрим чоловіком. «Таким ’го зробили книжки», – казала бабця. Не зовсім було зрозумілим, як можуть книжки зробити кого-небудь добрим. От заводинські носять з собою по дві книжки, а добрими не є. «То, певно, – подумав я, – потрібно багато книжок, щоби бути добрим».
Бабця наче прочитала мої сумніви:
«То він, – це вона про Баґнаса, – кілько тих книжок перечитав, як звізд на небі».
«А як прийшли москалі, – обізвався дідо, – то вночи виніс всю бібльотику і десь закопав».
Мабуть, й ота наша тютюнова книга була з Баґнасової бібліотеки.
Дідо з бабцею сиділи за столом, пили ячмінну каву і розмовляли.
Надворі дощило.
Я, прилаштувавшись на бамбетлі, виводив букву «Щ» в зошиті в косу лінійку. Мені цей зошит подобався, бо у ньому були уже проведені червоні поля. У інших, в клітинку, це необхідно було зробити самому, що не завжди вдавалося.
«По кікюні – зробимо вечерок», – сказала бабця.
«Добре, шо не вісілє», – зітхнув дідо.
«А чо?»
«Бо кілько разів буде сє віддавати?»
Бабця промовчала і продовжила:
«Здамо кікюн, троха бараболі – то якась копійка буде».
«Не знати, як всьо зародит?»
«Ковалиха казала: як на Паску файна погода, то на врожай».
«Та відки вона знає?» – засумнівався дідо.
«Вона знає всьо».
Дідо мовчав.
«Та троха наскладавіс з пенсиї», – продовжила бабця, розмокаючи хліб у каві. У неї повен рот металевих зубів, та все одно вона мочить хліб.
«Наскладав, але не на вечерок».
«А на шо?»
«Блєху на хаті траба мінєти».
Так я дізнався про майбутнє мамине заміжжя, вперто виводячи криві лінії літери «Щ».
***
Я знав, що мурахи вночі виносять нас, сонних, з хати, а самі нишпорять по усіх закутках в пошуках солодощів. Вони бояться, що хтось з нас може прокинутися і нашкодити їм. Про це мені розповіла мурашина цариця, але попрохала тримати язик за зубами.
«Твій дідо спить під яблінкою, бабця – під сливкою, а ти – під цим кущем смородини».
«А Федьо?» – поцікавився я.
«Ми його виносимо подалі, бо від нього тхне бензином».
«На те він шофер», – заступився я.
«Знаємо, – відповіла цариця, – але нам не подобається той запах».
***
«Ну, де сє діває цукор?» – допитувалася бабця.
«Та, певно, малий знову носив під смородину», – припустив дідо. Він одного разу мене вислідив.
«Та він ше мармуляду й всі закрутки повиносит», – не вгавала бабця.
«Добре, – сказав дідо, – шо мурахи не їдє тушонку».
«Але! – накинулася бабця. – Маєш з чого сє сміяти».
«Ну, а шо, – сказав дідо, – тому бахурови зробиш?»
Мені хотілося сказати, що тепер не я, а мурахи приходять у дім й самі порядкують цілу ніч. Але хто мені повірить? Якогось дня, коли я перестрів царицю, в якої були прозорі крила, як наша тюль на вікнах, і сказав їм, що бабця свариться за цукор, мурашина володарка сповістила, що вони перебираються до садку Яворської, і якщо я хочу їх бачити, то мушу приходити туди. Я сказав, що так мені навіть краще – бо дідо не підстерігатиме мене під нашою смородиною і не вимагатиме вивертати кишені.
***
Федьо привіз виноград.
Тільки-но переступивши поріг, він розпчихався.
«То шо, вже цвите?»
«Цвите, – відповіла бабця. – Завтра повезеш нас на поли. Хочу тото цвитіння видіти».
Мені хотілося поділитися з ним новиною, що у нас буде вечерок. І ще – відкрити йому велику таємницю нашого сну, у який заходять мурахи.
10.08.2024