Серпневе середмістя

Іноді серед літа треба було на якийсь час вернутися з підгір’я до міста.

Це могло діятися з різних причин, бентежних або благих. Якась раптова хвороба, несподіване погіршення Маминого стану, проміжна зупинка у заміреній зміні замріяного літування перед виїздом до Розтоки, чи Косова, або й над море. Можливо, задля зустрічі з якимись рідкісними й коштовними гостями, які могли приїхати тільки туди і тільки тоді. Для попереднього примірювання щойно купленого шкільного однострою на наступний навчальний рік, аби заздалегідь визначити, де й наскільки прикоротити.

Але ці приїзди ніколи не оберталося зупинкою самого літа, нітрохи не виглядали як його вимушена перерва, не були вирвані з літа і вириванням з літа тим паче не були. Місто містило літа не менше. Там літо не переривалося, а просто переставало просуватися. Застигало непорушним прозорим плесом серед виразно окреслених і теплих кам’яничних скель. Не текло, а стояло в безгомінних каналах вулиць. Місто ставало стільником для рідкого, незагуслого, але й не ливкого меду літа. Узбережжям нерухомих медових рік. Навіть світло тоді не струменіло, а спокійно стояло між дном неба і нерівномірною, незворушною поверхнею міста.

Довга дорога пізнього пополудня пролягала крізь спадисті узгір’я з високими і перезрілими, подекуди вже підсохлими луговими травами, що чекали ще своїх пізніх покосів, з явним нахилом до поступового зменшення стрімкості схилів. Попри придорожні дерев’яні церкви в мерехтливих осокорових заглибинах цвинтарів, через тремку з надміру спеки Надвірну, крізь її мале середмістя з затертим ринком, гарячими ринвами на крихких кам’яничках, попри вишикувані шереги вишуканих засклених веранд під розмаїттям розпечених дашків, попри колишню адвокатську віллу з кулястою аґавою на круглястому відкритому бальконі, яка потім враз назавжди зникла, понад бистрими сріблястими водами під сонними спекотними мостами із тоненькими паличками смаглявих тіл на сліпучих розсипах плаского білого каміння.

Потому розсилалася велика прирічна рівнина, мигтіли маленькі залізничні станції і ще менші сірі будиночки колійових доглядачів, пронумеровані по-давньому примхливими числами. Видовжені села з назавжди завченими назвами вздовж дороги, зі своїми незчисленними неприхованими і невидними життями. Білі школи з великими клумбами флоксів, придорожні городчики з гордими громаддями гладіолусів, сміливі чорні очі, високі смагляві вилиці, смолянисті коси, струменисті сяєва русявого волосся.

Наближення віщувала велика півкругла дамба водосховища, вже поросла тендітними і трепетними деревцями. А після неї, ще ближче, прикметний, складений з трьох увігнутих досередини струнких стрічок вказівник з іменем міста.

З мосту над Бистрицею ще востаннє можна було прозирнути в далекі вже гори. Її води були стихією ясновидіння. На берегах лежали безмірні розсипи білих і теплих кам’яних утворень.

Розпечена і залізна лежала розпростерта промислова дільниця з запорошеними верболозами вздовж завмерлих і зарослих залізничних гілок.

В місті літо стояло нерухомо. Притишена, принишкла пора, прозора, невагома і лагідна лава літа, що назавжди затопила і закріпила непорушний стан міста. Освітлені ззовні, завішені зсередини вілли на Матейка, прозора тонкість телевізійної вежі. Позаду дрімали під великим вечірнім сонцем знерухомлені заводи, заклякли закляті лікарні.

Довга пряма дорога зненацька закінчувалася на поперечному ясно-сірому тілі кам’яниці з подвійним глинисто-синім зиґзаґом візерунку на високій цеглистій дахівці, просто впиралася в нього. Над її повздовжнім дахом небо було вже червоне, вікна відсвічували визрілим за липень золотом. Світлі стіни цієї кам’яниці, нагріті серпнем, з прихильною виноростю, що здіймалася з розпечених ще від полудня залізних загородок, були найлагіднішнішим місцем у місті. Знана з раннього дитинства, її лагідність мала властивість лагодити все.

Тут вперше треба було звернути, спершу праворуч, а тоді недалеко знову ліворуч, минути дві сині сибірські ялиці, обігнути виступ квіткового півострова, яким виступала наша потім піша вулиця в бік відкритого житейського моря, аби опинитися просто перед нашим домом.

Сходи були ще ясні, але з уже дуже зужитим за день світлом, такі тихі, ніби за літо з будинку всі виселилися. Восьмидільні вікна виглядали наче й ніколи не відкривалися, тільки самотні мухи дзвінко товклися об шиби. З сусіднього подвір’я снувався спілий дух тушкованих овочів.

Притемнений коридор був тільки до половини, від вхідних дверей, далі до покоїв просвітлювався. Тут же напливали забуті запахи. В середній кімнаті стояло бурштинове світло, давно неходжений паркет гостро стріляв. Відсторонена, просвітлена стояла в самому осерді осамотілої, але самодостатньої середньої сива араукарія. З великою гідністю лежали на своїх місцях предмети.

Неквапний, але невгамовний гомін головної вулиці стояв у світлій спальні з відкритими дверима малого балькону. Розігріта на сонці сикоморова шафа вивільняла застояні запахи давніх одеж.

На суворому сірому накритті чорного фортеп’яна у третій кімнаті сушилися рясно розсипані помаранчеві квіти календули, виточували найтонші зільні відтінки. Непорушно застигли в тонких полотняних обкладинках покинуті великі романи. Позамежно німотним був великий фортеп’ян, блюзнірством видавалося видобути з нього бодай звук.

Запашна і нагріта стояла у відрах вода для поливання квітів на великому бальконі.

Незрозуміло було, чи то помешкання вже забуло мене, чи лише вдає, бавиться у відчуження, аби по недовгій вступній грі відкритися всією лячною прірвою близькості, чи сподівається від мене виразу каяття за гадану зраду, чи чекає правильних і впевнених розпізнавальних знаків, через які знов готове буде визнати мене своїм і сюди належним. Чи, може, мешкання теж потребувало свого завмерлого часу, коли може бути самим собою, занурене в себе, відбите в собі, без потреби бути постійно напоготові. І то я перебив йому передчасно цю оспалу розкіш.

Найкращим свідоцтвом належності було просто пересуватися тут, ці рухи вже скоро набували усіх необхідних ознак обізнаності. І однак у тому короткому проміжку перед повторним прийняттям і поновним призвичаєнням іноді вдавалося вловити щось незнане.

Вже в сутінках, без світла, Мімі співала в порожніх покоях, при відчинених навстіж дверях вічності, прерізних за настроєм пісень.

У темній лазничці гугнів синій бак, розходився запах нагрітої ґазом міської води, готувався до довгої пізньої купелі благенький блаватний, протертий ще з дитинства купальний рушник. Пізнє читання забутої грубої книжки в тоненькій емальованій ванні, вологий рушник зі собою до ліжка. Пересування на тонкій, ледь відчутній межі між відчуженням і впізнаванням, відвиканням і повторним спорідненням.

Зате поночі ця ледь вловна багатозначність кудись зникала, поступалася, при відкритих до головної вулиці бальконних дверях, темним нетрям задушливих і жагучих джунґлів. Звідти цілу ніч, крізь пахощі соковитого дозрівання виноградних ягід і грон, крізь дурман матіоли, лилися гарячі гортанні голоси і темні шепоти. Іноді зворохоблену ніч пронизували високі виски. Незнані, але зрозумілі були діалекти пристрасті.