За останні дні Британія пережила масові безлади на вулицях своїх міст давно не баченого масштабу. Дехто назвав це ледь не громадянською війною. Чи дійсно була така небезпека?
Все почалося після жорстокого вбивства 29 липня в Саутпорті поблизу Ліверпуля трьох маленьких дівчаток і поранення ще восьми людей. У цьому злочині місцеві мешканці звинуватили мігрантів-мусульман. Насправді це було не так. Справжнім нападником виявився 17-річний британський громадянин, який живе в сусідньому місті Бенксі. Так, він не був чистокровним англійцем, чи правильніше буде сказати: не був чистокровним валлійцем, але народився в столиці Вельсу Кардіффі. А от його батьки дійсно були імміґрантами з Африки, а саме з Руанди. І не були жодними мусульманами, а якраз християнами. Чому 17-річний Аксель Рудакубана (його ім'я якого було розкрито всупереч правилу про збереження інкогніто особи неповнолітніх порушників), наразі невідомо. Скоріш за все можна говорити про психічні відхилення.
Проте серед місцевих мешканців було запущено фейк, що злочинець був міґрантом у статусі прохача притулку. А також, що він радикально налаштований мусульманин. І це послужило тріґером для народного обурення й викликало невиправдану хвилю антиміґраційних протестів по всій Англії.
Протягом тижня акціями проти мігрантів було охоплено вже десяток міст, включно з Ліверпулем, Брістолем і Манчестером. Демонстрації протесту перетворювалися на заворушення. Протестувальники нападали на мечеті, гуртожитки біженців та на поліціянтів. Вони громили крамниці, підпалювали автівки У центральних частинах міст у всіх куточках країни точилися вуличні бої. Поліції доводилося вдаватися до щоразу суворіших заходів.
У понеділок, п’ятого серпня, сотні протестувальників зібралися біля готелю поблизу Ротерема, на півночі Англії, який використовувався для розміщення шукачів притулку. За словами очевидців натовп почав закидувати вікна готелю камінням й підпалив сміттєві баки. Коли на місце прибула поліціянти й спробувала завадити насильству, то каміння полетіло й у них. Десятки інших протестувальників зібралися біля іншого подібного готелю в Олдершоті на півдні Англії й теж вдалися до варварських дій.
Водночас відбувалися й антирасистські контрпротести, наприклад у містах Ротерхемі й Ланкастер на північному заході Англії. Поліції з неймовірними труднощами вдалося запобігти зіткненню двох вороже налаштованих груп.
Прем’єрміністр Кір Стармер, який, нагадаємо, свого часу обіймав посаду генерального прокурора Великої Британії, заявив, що заворушення є результатом навмисних дій ультраправих, координованих «групою осіб». які абсолютно схильні до насильства». Міністерка внутрішніх справ Іветт Купер заявила, що «причетні до злочинних безладів зазнають найсуворішого покарання».
Як стверджує газета The Economist з покликом на слова експертів, чимало порушників громадського порядку в останні кілька днів були молодими людьми, яких просто приваблює захоплення безглуздим насильством. Водночас вони не мають жодного стосунку до зловісної політичної ідеології. Тому на думку експертів, не варто думати, що Британія зненацька стала расистською країною.
Нагадаємо, що останній раз такі жорстокі й масштабні протести спалахували у Великій Британії в 2011 році. Тоді тисячі людей вийшли на вулиці після того, як поліція застрелила чорношкірого чоловіка в Лондоні. Та досить швидко цей спалах насильства вщух.
Схожу картину ми спостерігаємо й нині, агресивний протестний настрій явно минає. Британському уряду вдалося взяти під контроль ситуацію в країні після тижня заворушень. І наприклад уже в четвер, восьмого серпня кадри з антирасистських і антифашистських мітингів явно перекривали попередні кадри расового насильства.
Але попри те, що спалах насильства вщух, як це сталося і зі згаданими з лондонськими заворушеннями 2011 року, події останніх днів виявили три проблеми країні, які потребують негайного вирішення.
Перша проблема стосується стану британської системи кримінального правосуддя. Останніми роками недовіра до поліції зросла: менше половини людей вважають, що місцева поліція виконує свою роботу добре чи відмінно, порівняно з 63 відсотками десять років тому. Тюрми наразі переповнені й не в змозі впоратися з припливом нових в'язнів.
Ще однією причиною для занепокоєння є безпорадність державних інституцій у боротьбі з поширенням дезінформації. Перші заворушення, які відбулися в Саутпорті на наступний день після вбивств, були, як ми вже зазначали, спровоковані поширенням фейків в соціальних мережах про те, що нападник був мусульманином, який нелегально прибув до Великої Британії на невеликому човні та був у списку терористів. Насправді це цілковита брехня, яку хтось поширив навмисно, щоб спровокувати заворушення.
І третє занепокоєння полягає в тому, що імміґрація дійсно стала великою проблемою британської політики. Система надання притулку справді складна, і політики наразі не знайшли легкого способу впоратися з нелегальною імміґрацією. Водночас обіцянки «зупинити човни» так і залишаються цяцянками і таким чином підживлюють переконання, що імміґрація вийшла з-під контролю. А тому гасла, які використовує націонал-популіст Найджел Фарадж, лідер правопопулістської партії Reform UK, про «занепад суспільства» легко лягають на вгноєний ґрунт. Тож було б нерозумно розглядати заворушення як разову подію, про яку можна забути, щойно вона згасне.
Сподіваємося, що лейбористський уряд знайде відповіді на зазначені виклики. Загроза дезінформації вимагає швидшої та спрямованої реакції поліції та технологічних платформ. Поліція ще має адаптуватися до швидкості, з якою публікації в соціальних мережах можуть стати проблемою на вулиці.
Ймовірність того, що імміґрація залишиться проблемним питанням, вимагає від британського прем’єрміністра знайти складний баланс. Замість того, щоб демонізувати всіх, хто бере участь у протестах, так, ніби вони були частиною руху, він повинен прагнути відокремити ультраправих агітаторів і расистів від людей, які відкриті до діалогу, але побоюються за власну безпеку й безпеку своїх родин.
Експерти, які аналізували нещодавні заворушення, погоджуються, що незважаючи на те, у що хочуть вірити бунтівники, Британія досягла більших успіхів у справі інтеґрації імміґрантів, ніж будь-яка інша країна в Європі. Після перепису 1991 року кожна етнічна група неухильно зменшувала сеґрегацію. Іммігранти з іноземною кваліфікацією мають майже такий самий рівень зайнятості, як і імміґранти з місцевою кваліфікацією. Отже, британському уряду необхідно дати зрозуміти, що історія, яку розповідають ультраправі, не є правдивою.
