«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»
(Богдан Ігор Антонич)
«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.
Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...
П Р О С Т І Р
Простір, на відміну від місця, площини, території, – це те, що про-стирається, про-стеляється, що в русі (як «про-грес», «про-тяжність...) Затерту в usus-і динаміку повертає цьому слову поетичний контекст: «Безмежнеє поле в сніжному завої, / Ох, дай мені обширу й волі!» Втім, «безмежнеє поле» – це і є простір, обшир, те, що шириться навсібіч стосовно місця, а в латинській мові – й часу (spatium). Це і є воля: «Сини мої, гайдамаки! / Світ широкий, воля...»
Простір – це безмежжя (infínitas). Простір у тому непересічному розумінні слова – щось чуже людині, «точці» у тих безкраях. Він уже не шириться навсібіч, а навпаки – зусібіч налягає на ту точку, бере її у свої холодні обійми. Уже й не простір, а навкружна самота: «Обгорнула мене самота, / Як те море безкрає...»
Тож не тільки астронавт (зореплавець), а й людина в житейському морі може відчути цю абсолютну, дарма що між людьми, самоту («Увесь вік, чи в степах, чи з людьми / Я ходив самотою»). Франко, можливо, як ніхто інший, відчував цю справді космічну самоту й одинокість («І я в юрбі, сумний і одинокий...»).
«Ходив самотою» – погляд на себе зсередини (інтроспекція); «одинокий» – погляд збоку: з берега – на себе, що в кипучому житейському морі, серед людей, їхній «брат» («Люди, люди! Я ваш брат, / Я для вас рад жити...»)...
Самотою, сам, але – завжди з собою (лат. «solus», сам-один, пов’язане з «salvus», здоровий, «solidus», цілісний). З собою – неушкодженим, цілісним: «Я цілий чоловік»...
У космічному просторі – «Каменяр», мала планета в поясі астероїдів (названа в честь Великого Каменяра)... «Мов планета блудна я лечу / В таємничу безодню, / І один чую дотик іще / Дивню руку Господню»...
П Р О С В І Т А
«Про-світа», на відміну від «о-світа» – поняття вужче й динамічніше, енергійніше. Про-світа – як про-сіка, про-рубана в гущавині смуга світла, як промінь (етимологічно – перти, бити, пробивати: «Проти рожна перти...»); із факелом, у темряву, про-боєм – це і є просвіта...
До речі, про факел і темряву. Сенека в одному з листів описує своє враження від подорожі з Путеол до Неаполя (проїжджав пробитим крізь пагорб тунелем довжиною 700 кроків). «Складалося враження, – пише він, – що вповиті курявою смолоскипи спромагалися не на те, щоб побачити щось у темряві, а на те, щоб можна було краще побачити саму темряву».
Згадуємо подібну думку в Клода Гельвеція (певно ж, асоціація з Сенекою): «Істина для дурнів – це факел, який світить у тумані, але не розсіює його»...
Одразу ж і наш вислів збігає на пам'ять: «безпросвітний тýман». А ще – Гораціїв афоризм: «Дурень не той, хто помиляється, а той, хто вперто тримається своїх помилок»; одне слово – без-про-світний дурень... До таких зі світлом не пробитись...
05.08.2024