Повість Юрія Тиса-Крохмалюка “Звідун з Чигирина” починається як класичний шпигунський роман — козацький розвідник Остап Ковальський, який удає з себе краківського студента, обдурює польського посланця, викрадає у нього лист до командування, представляючи справу таким чином, начебто той сам втратив важливий документ, а потім “рятуючи” від неминучого покарання. Так Теофіл (у тексті — Теофіль) стає зобов’язаний своєму “рятівникові”, поняття не маючи, що перед ним не просто козацький розвідник, а представник мережі, яка охоплює Львів і сягає Сянока.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Після повернення Остапа у Чигирин його відправляють під командуванням полковника Івана Богуна у рейд польськими тилами (час дії — кінець 1651-го і початок 1652 року). Пізніше з’ясовується, що у вежі чигиринського замку сидить “підозрілий”, який виявляється Теофілом. Тут Остап знов-таки повертає справу таким чином, що поляка арештовують, а він виступає його рятівником. Далі Ковальський вирушає у складі козацького війська в похід на Молдову і його посилають парламентером до польського табору. Після місії він не встигає повернутися до козаків і стає тільки спостерігачем Батозької битви.
Усе круто змінює Переяславська рада. Відразу ж після неї до Москви вирушає козацьке посольство, до якого прикріплюють Ковальського в якості резидента розвідки під прикриттям слуги посла — полковника Зарудного. Поїздка закінчується дипломатичним скандалом, коли Остап заступається за слугу, якого ледь не вбив п’яний царський боярин.
Після повернення з Москви Остап стає начальником канцелярії — кажучи просто, керівником гетьманської розвідки. Основним ворогом відтепер стають росіяни. Утім, поки гетьманує Хмельницький, ситуацію вдається тримати під контролем, попри військову присутність московитів, а особливо їхньої агентури.
Остап протидіє московському резидентові (окольничий Богдан Хитрово), який є реальною історичною фігурою, придушує московську шпигунську акцію, яка дивовижно нагадує за своєю логікою те, що прийнято називати ІПСО. Врешті виривається з рук цього ж самого резидента, а останньою у шерегу його місій стає недопущення потрапляння у московські руки списків українських розвідників — членів мережі, вибудуваної ще за гетьмана Хмельницького. Під час усіх цих подій йому вдається завербувати самого окольничого.
Після цього він вирушає у розвідницький рейд Лівобережжям. Тут, власне, і починаються дивовижі щодо відповідності описуваного у повісті історичним реаліям. Річ у тім, що у візії Тиса-Крохмалюка Остап у личині німецького купця зі своїм почтом мандрує окупованою територією, причому окупація забезпечується лояльністю до Москви місцевої старшини і масою московських агентів. Натомість Лівобережжя на межі 1650–1660-х років ніяк не було окуповане, Москва була присутня в ролі передусім підтримки місцевих претендентів на гетьманство, чия лояльність її цікавила рівно настільки, наскільки могла їм допомогти у боротьбі за владу над усією Україною. Очевидно, що Москва мала суттєво інші наміри, але, враховуючи ситуацію, втілювала їх як могла.
Юрій Тис-Крохмалюк
Тим часом якщо вдуматися у “робочу схему”, не заглиблюючись у нюанси конкретної епохи та ситуації, то маємо таку картину: український розвідник опиняється на окупованій частині України і змушений остерігатися як місцевих еліт, лояльних до окупанта, так і шпигунів та донощиків. Ця картина відразу ж починає нагадувати... спроби українських еміграційних організацій 1920-х років заслати своїх емісарів у підсовєтську Україну. А також місії Української військової організації у той же час. Єдина суттєва різниця — завданням Остапа є потрапити у Крим.
Дальші пригоди Остапа відбуваються на тлі Конотопської битви, зречення гетьмана Виговського, обрання Юрія Хмельницького і Чуднівської кампанії 1660 року, де козаки переукладають угоду з поляками, командування московської армії стає польськими бранцями, а Остап вкотре зустрічає Теофіла.
Остаточний фінал повісті наступає приблизно у 1662–1663 роках, одначе виглядає надзвичайно неприродно. Згідно з сюжетом, Остап з дружиною спокійно господарюють на хуторі, старанно дбаючи про образ звичайних хуторян. Одначе насправді їхні дні сповнені роздумів щодо того, що робити далі та як продовжувати боротьбу. Врешті до Ковальських прибувають друзі-ветерани, і вони разом починають планувати наступний етап боротьби — підпільний.
Такий фінал виглядає дещо диким, якщо враховувати, що якраз перші роки сьомої декади сімнадцятого століття були часами, які менш за все підходили для спокійної філософії десь на хуторі у центральній Україні. Бо якраз 1662–1663 роки є однією з вершин Руїни, яка зрештою виллється в обрання двох гетьманів, лівобережного та правобережного, а з часом — і закріплення поділу України по Дніпру Андрусівським договором між Польщею та Московією. Усі ці процеси відбувалися під акомпанемент постійних військових сутичок між претендентами на булаву, осторонь не залишалися і Польща з Москвою: у 1663–1664 роках польський король робить останню спробу повернути Лівобережжя, а лівобережний гетьман Іван Брюховецький тримався не в останню чергу завдяки лояльності до Москви. Отож зрозуміло, що в реальній Україні 1660-х хутір раніше чи пізніше був би просто знищений.
Одначе якщо продовжити послідовність зашифрованих алегорій, то виглядає, що під виглядом Чуднівської кампанії Тис-Крохмалюк зашифрував не що інше, як українсько-польський військовий союз 1920 року, а фінал є насправді завуальованим образом ситуації в українській військовій еміграції початку 20-х років ХХ століття.
Власне цим можна пояснити дещо дивний образ поляків. У переважній більшості випадків він відповідає реаліям епохи — але у порівнянні як зі свідченнями з епохи, так і з традиційною картинкою, “на ніби”. Відносини Остапа Ковальського і його польського візаві — це відносини двох рівноправних суб’єктів, які, звісно, свідомі складного спільного минулого, але щонайменше не акцентують на ньому.
Ще один нестандартний мотив — це та частина сюжету, яка стосується кримських татар. Починається все доволі звично — кохана Остапа потрапляє у татарський полон, і той мчить її визволяти, врешті натрапляє на татарський табір відносно недалеко Чигирина. За канонами жанру мав би відбутися короткий жорстокий бій з визволенням дівчини. Утім, Тис-Крохмалюк відразу акцентує увагу читача на факті триваючого союзу між Хмельницьким та кримським ханом і що цей факт зобов’язує обидві сторони (хоча насправді на той час Кримське ханство підтримувало Річ Посполиту, вірне політиці “меншого зла”). Отож розмова починається зі взаємного обміну ввічливостями, попри явно напружену атмосферу. Після закінчення церемоніальної частини сторони переходять до суті, яка більше нагадує словесний поєдинок, що відсилає не до конфесійних різниць чи політичних проблем, а до реалій степового пограниччя у його найчистішому вигляді. Невипадково Остап на запитання мурзи про те, хто ж такий його контрагент, відповідає: “Живу і користаю з життя”. Тут варто відмітити, що підтекст подібної фрази у слововжитку часу написання тексту передбачав виразно гедоністичний спосіб життя, який повністю минався з державницьким ідеалом, але цілком пасував до реалій того ж степу з його “куди схоче, туди скаче, ніхто за ним не заплаче”. Власне після цієї самопрезентації мурза пропонує Остапові стати побратимом і козак не відхиляє цієї пропозиції — наступає звичаєвий обмін особистою зброєю і обійми.
Надалі побратими кілька разів зустрічаються, причому остання їхня зустріч відбувається у Москві, куди мурзу відправили послом до царя від хана. Якщо перша московська зустріч цілком логічна — випадкова зустріч двох приятелів, то друга (і загалом остання) — особлива. Бо саме мурза надає притулок і захист Остапові, коли той втікає після нападу на п’яного боярина, від якого захищав безборонного слугу. З точки зору степової етики і логіки побратимства, мурза послідовно дотримує свого слова. Одначе цікаво навіть не це, а інше — розмова, яка відбувається на прощання. Під час неї мурза відкрито попереджає Остапа про те, що Москва вже почала купувати старшин і що її агенти є й серед оточення гетьмана. Причому каже він це не з доброго дива, а у відповідь на зауваження Остапа, що у разі чергової війни їм, може, доведеться битися один проти одного, звертаючи увагу на те, що Москва — ворог значно небезпечніший.
Наприкінці сюжету пророцтво мурзи блискуче здійснюється — Остап у фіналі своєї місії у степу перестріває передові загони ханського війська, які прямують під Конотоп. Швидко з’ясовується, що старий знайомий і побратим Остапа мурза Ахмед — тепер командир розвідки Гіреїв. Отож усе виливається в суміш дружнього бенкету й обміну інформацією — звісно ж, про московських шпигунів.
Зрештою, дивно виглядає, якщо придивитися, і любовна лінія головного героя. Не відкрию Америки, якщо скажу, що вітчизняній белетристиці в масі своїй притаманні кілька моделей: головний герой, який рятує свою кохану, або головний герой живе мріями про кохану, яка вірно чекає його з походу. Складніші моделі, які дають жінці більше простору для власних рішень, та й узагалі представляють жіночі фігури більш суб’єктними, трапляються зрідка і доволі епізодично. І переважно суб’єктна жіноча фігура — це чужинка зі зловорожими намірами. Суб’єктна українка натомість рідкість, на кшталт Насті з “Людоловів” Зінаїди Тулуб або героїнь Михайла Старицького.
Відповідно, відносини головного героя з коханою теж вкладаються у стандартну, часто відверто патріархальну схему, де немає місця складним перипетіям між героями. У цьому відношенні “Звідун...” нетиповий — спочатку головний герой закохується в Оксану, родичку товариша, і планує шлюб. Прикметний перебіг роману — все починається зовсім не як платонічна любов з першого погляду, яка тільки з часом, коли сюжет доходить до сватання, переходить у щось більш логічне і природне, а класичною сценою залицяння з мотивчику “ой, я переплутав”. Поступово розвивається цілком логічний сценарій, який включає знайомство з родичами і спільні мрії про майбутнє, а також потаємні вагання головного героя на тему “а воно мені треба”. Врешті обоє таки віддаляються одне від одного завдяки “подвійному дну” життя розвідника, й Оксана виходить заміж за зрозумілішого і ближчого їй залицяльника.
Натомість Остап знаходить своє щастя з іншою — розвідницею з власної мережі, яка поводиться, як на 17 століття, аж надто суб’єктно, зокрема влаштовує порятунок нареченого з московських катівень. Загалом вона більше нагадує емансиповану доброволицю часів Визвольних змагань. У такому розрізі весь твір стає також і історією про зміну гендерних моделей, надто що Остап проходить певну еволюцію свого ставлення до жінок загалом.
Окремі деталі натякають на реальних жінок, які могли послужити прототипом Катерини, — наприклад, Олена Степанів або ж дружина полковника Лисогора, героїня Другого зимового походу, яка зуміла вирвати свого чоловіка майже з більшовицького полону. Не виключено, що прототипом самого Остапа міг бути полковник Василь Филонович чи Левко Чикаленко, син знаного мецената української справи.
У будь-якому разі, скидається на те, що Тис-Крохмалюк написав історію кар’єри українського офіцера-розвідника періоду боротьби за незалежність 1917–1920 років. Цим можна пояснити передусім надзвичайно вільні, а водночас відповідні тогочасним товариським нормам поведінки між знайомими людьми, відносини головного героя з “колегами”, тобто розвідниками Польщі, Криму, Москви. У реаліях 1917–1920 років офіцери всіх сторін, за винятком хіба більшовицьких, часто мали за собою стаж особистих знайомств і непогано знали, хто чим дихає. До того ж цей стаж зобов’язував до певної легкості, “товариської постави”. І цими ж обставинами пояснюється конспірологічність сюжету — навіть якщо Тис-Крохмалюк не боявся за себе, він не міг не знати про долю ряду українських старшин після 1945 року, яких заарештували в Європі й вивезли у СРСР. Він боявся за своїх прототипів, один з яких, згаданий полковник Филонович, помер на еміграції після Другої світової.
26.07.2024