Найяскравіша прикраса

Кажуть: діалекти – це коріння живого дерева мови й одночасно його крона. А ще проситься порівняння з айсбергом. Адже все, що стосується культури, традиції – пливке, ворушке, динамічне. М’яка глина в руках історії. Мовна глина, зліпки з неї й витвори її є побутовою й культурною фіксацією.

Юнкою в мандрах Україною я дивувалася чи не найбільше, як на мене вже доволі урбанізованою, що моє походження впізнавали всюди за галицькою говіркою. Вистачало кількох слів-маркерів. Одного вітання. Навіть у сусідніх західних областях. Якось гуляли – я ще зовсім першокурсниця – з хлопцем Косівщиною.

– Дай, Боже, щастя! – мовлю літній жінці, зігнутій за городньою роботою. Бабуся розгинається, впираючись лівицею в поперек і примружує очі.

– Тото ви є Львів? – питає.

– Львів, – визнаю спантеличено, без уточнення, що тоді минав тільки початок мого Львова, а більше панувала все ж таки Бібрка. Та і яка різниця? Хіба не всюди так вітаються? Чи хоча б схоже…

– То дай, Боже! Так тут тільки львівські кажуть, – лунко відсміюється в моїй пам’яті жінка.

Кажуть: діалекти – це джерела, потічки, які стікаються в повноводу річку мови. Річка – явище у просторі й часі певне (недарма гідроніми вважаються найдавнішими з топонімів), але водночас вона є й символом мінливості (“у ту саму неможливо ввійти двічі”).

Я багато де бувала в світі, а тепер шкодую, що так мало подорожувала Україною. Надолужую завдяки літературі. Навіть буцімто було вже звідані місцини і такі, куди вже не помандруєш ніяк, окрім як за допомогою цієї дивовижної, а заразом і найдоступнішої машини часопростору – незрідка відкриваються своїм унікальним квітом не так через сюжети, як саме завдяки мові. Таким для мене прочинилося Полісся майстрині короткої прози Олени Лотоцької, яка у книжці “Янголи в намистах” зібрала воістину коштовні разки бурштину зі своїх історій – людських, людяних, медово-теплих і пронизливо драматичних, особливо цінних у часовій прогресії збереженими вкрапленнями унікальної говірки рідного краю. (Олена Лотоцька – уродженка села Крупов’є на Дубровиччині у Рівненській області). Кожне середньополіське слівце, яке Олена Лотоцька вклала до вуст чи думок своїх героїв, – мов своєрідна комашка, що ненароком залипла в духмяній смолі й опинилася в мовному бурштині – увіковіченою. Словесні “комашини”, такі звичні в чиємусь побуті, але такі прекрасні в бурштиновій пастці новел і образків.

“Дальбу присяльбу, я не мутю!” – чесне слово, не обманюю.

“Чим сватув об’яжу, як запивать придеш?” “Запивать” – сватати.

“Бачилі вони… А шо ж курей своїх на моюм городі не бачат? Вже в коліна в бураках ями повигребалі! Вурки злумилі зовсюм…” – поламали огірки тотії кури. І якщо курей сусідських ще нагнати можна, то коли “вурки́ ву́рки”, огірки гіркі себто, вже нема на то ради. А ще “омняцай”, якого більше ніде не зустрінете. А що то значить – вичитуйте в “Ангелах…” Бо то не книжка, то живий музей середнього Полісся з його сповненою горя історією й сповненими бурштинового світла людьми. Завдяки витонченій праці інкрустації діалекту в тексти Олени Лотоцької я побувала в тих українських селах, якими вони були чи подекуди й досі є – не про око туриста, а самі для себе.

Так, люди старішають, відходять. Слова ж не зникають.
 

Зрештою, кожен із нас так само є мовозбірнею розмаїття власних середовищ: роботи, друзів, мандрів, навчання, захоплень, походження…
 

“Як мене вже дістала та ваша бібрецька спі́дниця!” – повторювала кума задовго до нашого кумівства, коли ще під час університетського навчання ми з ліпшим шкільним другом, на тоді вже моїм однокурсником, наголошували так, як зроду звикли. Серед моїх однокурсників були люди з усієї України. Була й китаянка, що диктанти з української писала краще за автохтонних студентів. Закарпатці вчили нас, що таке палачінтовка, біциглі, ногавиці; ми, галичани – що то наші пательня, ровер, сподні. Ми гуртом вивчали норми правопису й живу мову одне одного.
 

Діалекти не просто мають право на існування – вони оживлюють мову, додають свіжих смаків. Той же борщ різний від краю до краю, від хати до хати, але всюди він – борщ. І кожен його різновид комусь найсмачніший.

Фольклор твориться свій на кожній вулиці й у кожній хаті. В кожній “бульбашці” свої меми, своя говірка. Моя батьківська оселя не була винятком. Мій улюблений шипшиновий чай, скільки себе пам’ятаю, називали “кукухою”. Завжди думала, що то татів неологізм, він полюбляє давати речам і явищам нові імена. Зовсім недавно запитала його про це – і з’ясувалося, що то було моє малюче слово на позначення шипшини. Я давно забула обставини, а слово так і залишилося з нами. Вже дорослою дівкою від рідні з Черкащини я привезла “тю”. Й воно теж зі мною залишилося.

Однієї різдвяної пори моїй малій доні в колядці рядки “сам пан у злоті, єго чілідочка у злоті” вчулися як “сам пан злодій, єго жена й дочка – злодійки”. Так вона коляду завчила, так і співала. Відтоді жартома звемо її “колядкою про злодія”. А в розмовах з коліжанкою замінюємо “коханку” на “пані Марію” – приклеїлася з однієї історії про колишніх. А наша подруга з Харкова, цілком можливо, повірить, що то якийсь хитрий галицизм. То й нехай. Хай ширшають значення, хай слова нанизуються в нові мовні намиста.

Коли в травні Олена Лотоцька – з 2015 року військовослужбовиця ЗСУ – розповідала про свою книжку на VI Форумі військових письменників, вона словами свого побратима пояснила, чому її ангели в намистах: “Бо ми святкуємо Перемогу. Ми гарно вбрані”. Бо мова – таки наша найяскравіша прикраса й одна з беззаперечних запорук українського майбутнього.

Коли ж зустріла її в красивому намисті на іншій культурній події, Олена розповіла, що то намисто її подруги, з якою вони в 2014 році прощалися під час евакуації з Криму, де жили багато років, й перед тим, як роз’їхатися сім’ями в різних напрямках, обмінялися намистами. Подумалося, що то магічний обряд – обмінюватися коралями, згардами, підвісками й іншими видами нашийниць перед розлукою. Й чекати нової зустрічі як нового дня й оновленої пацьорки сонця в рідному небі.

PS

Намагання деякими прихильниками “чистої” мови змусити всіх розмовляти й писати однією стандартизованою (насправді спрощеною, затертою в усіх своїх мальовничих рельєфах) є мовним тоталітаризмом. Відоме народжене в Америці визначення мовних педантів: grammar nazi. А знали б ви, як пишаються безліччю діалектів своєї мови англійці… Та за це якось коли-інше, гаразд?