Там був великий яр літа. Роз’ятрене літо залягло в широкій улоговині за залізницею, пропасть липня у запасті зел, в примарному полуденному тремоті трав. Зараз за найнижчою заглибиною, за гарячим ложем залізниці, за тугим жмутом втиснутих в насип, дзвінко напнутих жил розжарених рейок, за смолянистим дурманом шпал і склистими струменями тремких марев, у висвітленій до самого дна долині сонця, в полуденних зливах світла, коли у сяйві вже зникають барви, розчиняються відмінності між ними, коли кольори самі перетворюються вже тільки на незначні і неістотні видозміни сяяння.
Високі, вже ледь заплутані злаки, зміїсті стебла, звивисті стрімкі стежки униз, на дно долини. Там, за залізницею, за Майзлями, що самі вже собою були краєм доступного тоді уяві міста, ще далі, за рікою, жив у цій прірві літа старий самотній гострій. Його давній дім нагадував ледь переінакшений будиночок колійового доглядача. Він запав колись в цю складку літа і пропав у часі на літа. Його самотність видавалася ще гострішою в цій прірві спеки. Треба було знати, що він тут живе, інакше його би ніколи не вдалося знайти.
Гострий дзенькіт літніх лук, цвітучих, що прагнуть покосів, обступав його спорожнілий дім з кількома виходами, відкритими тепер, уліті, навстіж і навсібіч. Пронизливе дзижчання спеки.
Звідси відкривалися вже простори назустріч морю, великий і південний шлях жару, що за Тисменицею, Отинією і Коломиєю, за Снятином, Чернівцями і Новоселицею, за молдавськими узгір’ями, за пекучими полинними степами мав колись неминуче розгорнутися морем.
Притемнена і прохолодна порожнеча дому давала знати, що колись він був повний. Тепер тут було багато речей, предметів, що свідчили про колишню повноту життя, а тепер непорушних, безмовних, бездіяльних. Завмерла січкарня, великі застиглі ножиці на цвяшках робітні, якісь висхлі вазонки без квітів, зі старою, збитою, посірілою, як попіл, землею.
Гострій був дрібний і сухенький, але виструнчений, не занедбаний, але вже потойбіч найлегших поривів, покірний, але не упокорений. Літня картата сорочка з короткими рукавами – але ніколи не короткі штани. Для таких, як він, чоловіків із того світу короткі штани були негідною легковажністю. Він нагадав мені їх всіх своїм вузьким подовгастим лицем, ретельно підголеними вусиками, волоссям на скронях і потилиці, і цим власне старосвітським кроєм штанів. Способом носити пасок на штанах, самим паском, поставою, манерою ввічливо, але невимушено триматися, неквапно, невиклично і невимогливо, але з великою притомністю сказаного говорити.
У шопі пахло зацілілою вологою, задавненими ґумовими шинами від ровера, такими старими, що вони вже аж кришилися. Над дахом пахло розпеченою папендекою і старим солодким залізом. Майстерня мала свинцеві рами у дрібних віконцях. Всередині гострильні заховалася хоч якась прохолода. Зблискували зеренця круглих каменів. Він гострив ножі і ножиці, клепав коси, зазублював пили. Дзвінке клепання зливалося в яру із сюрчанням пільних коників.
Ми прийшли до нього забрати вигострений серп. Серп був потрібен для стинання ромену, рум’янку, великої, добірної кущової королиці.
Королиця ця росла знов у іншому місці, на віддаленій Софіївці, славній своїми мочарами і комарами. Вона роками тут росла, рокована для великих вечірніх і білих букетів. Там мав город мій любий вчитель. В нім він роками зводив і нарешті спорудив колись із дерева щось в обрисах античного храму муз, з білою серед городньої зелені різьбленою колонадою коринтського ладу, фарбованим на біло антаблементом, із золоченими латинськими сентенціями на фризах. Над невеличкою влаштованою водоймою, званою фонтаном солодкої втоми, височів на дерев’яному мармурованому постаменті білий бюст Аполлона Бельведерського, позаду сріблилася похила, вирощена з канівського паростка верба.
Учитель порався серед квітів схильцем, переламаний посередині, ніби цезорик, невтомний, зі зведеною сивою головою. Нагостреним серпом стинав цілі снопи високого білого квіту, вкладав до деренчливих відер зі студеною водою. Вистачити мало всім: і служителям, і служникам, і прислужниками музи Мельпомени. Всім їм належалися однакові відзнаки, без ознак нерівності чи неуваги. Ніхто не смів лишитися невідзначеним. Я мав забрати ту королицю у відрах до міста ще заздалегідь, задовго до початку вистави.
Ті розжарені дні жили чеканням театру. Задля тих вистав взагалі лишалися в липневому місті, потерпали, але терпіли цю патетичну спеку. Тоді у літні місяці у нашому театрі довго ґастролювали заїжджі трупи, здалека й зблизька.
Над вечір пряме проміння, те, що береться безпосередньо з невблаганно відвертого сонця, не прикритого ніякою пристойністю, безсоромного і безжального, ставало скісним, наливалося червінню. Однаково було ще дуже гаряче. Новий театр пашів, його суцільне і шорстке біле обличкування віддавало денну гаряч, а мідні карбовані панно аж потріскували від жару. За великі мосяжні держаки високих дверей навіть страшно було взятися. Призахідне сонце просвітлювало наскрізь його скляні оболонки.
Всередині лагідно пахло лискучим паркетом і кавою. Театр тоді був зовсім новий, його довго зводили на місці поблизу знищеної не так давно німецької євангелічної кірхи. Шляхетний мармур поєднаний був тут з гуцульською керамікою, великі взори безмежного паркету узгоджені з величним різьбленням стель, дерево з мосяжем і кришталем довгастих і високих люстр. Він виглядав на різьблену в грушевому дереві гуцульську скриньку в мармуровій оправі, був лункий у кожній своїй речовині, гладенький і лискучий у кожній внутрішній поверхні. Ця лункість і ця гладкість ішли йому дуже на користь.
Але прохолодною була допіру непроникна для сонця глядацька зала, попри заповненість розпашілими літніми тілами в широких рядах червоних сиджень. Скоро вона темніла, тіла поступово охолоджувалися, підхоплені видивом, забували про все, що назовні, запалювалися зсередини.
Я ж майже ніколи не міг цілком зосередитися на дії, особливо останній, бо ж особливе моє завдання полягало в тому, аби докладно розрахувати, коли вже кинутися під кінець останнього акту до зимних відер у ґардеробі, вибрати ті квіти, з яких стікали патьоками води, розділити на наперед ніколи не відому кількість окремих букетів, поспіти знов під сцену якраз коли опуститься завіса, але так, аби не стовбичити задовго з тими квітами в часі вистави, визначити послідовність вручання згідно з важливістю дійових осіб і майстерністю виконавців. Піднятися східцями на сцену, здолати засліплення софітами, зловити в слушну мить кожного, нікого не занедбати.
Іноді ці актори з вдячністю робили крок назустріч, розкривали обійми, але бувало й так, що дивилися застигло просвітленими наскрізь склистими очима просто поперед себе, в публіку, навіть не бачили, як ми наближаємося, зненацька рвучко відступали назад і зникали за сценою, доводилося їх чекати в надії, що вони покажуться зараз знов, або ж кидатися із квітами навздогін, заки зала била оплески.
Цівки води скрапували з їх долонь, чорні городні мурахи з королиці прудко перекидалися на білі манжети.
Потім ми ще довго стояли цілими родинами перед зачиненим театром. Заки стояли, скляний куб будівлі згасав зсередини, чорнів, помало вистигав, зливався поступово з ніччю.
Йшли поволі, місто сяяло вечірніми світлами, хотілося, щоби вони також нарешті згасли, бо здавалося, що й вони додають надмірної спекоти.
Верталися неквапно, вечір був вічний, простір до моря безмежний, все стікало до Чорного моря, але ми були скеровані у протилежному напрямі. Докладно обговорювали величну вже незворушність Ужвій чи затяту, запеклу майстерність Ступки.
19.07.2024