«Я знаю: ми – тугі бібліофаги,
і мудрість наша – шафа книжкова».
Микола Зеров
Головний герой роману Еліаса Канетті «Засліплення» професор Петер Кін мав бібліотеку, що складалася з 25 тисяч томів у чотирьох покоях, позбавлених будь-яких зайвих меблів, куди нікому чужому доступу не було. Книжки для нього важили більше, ніж люди, вони до нього промовляли, хоча й були німими. «Другу бібліотеку він мав у своїй голові, так само гарно укомплектовану». Коли у цей замкнений світ книжок проникає жінка – спочатку як прибиральниця, а згодом дружина – все руйнується. «Всі жінки анальфабетки, нестерпні і тупі», – робить висновок професор і спочатку тікає з хати, не витримавши жінчиного ґдирання, а потім спалює книгозбірню разом із собою.
Бібліотека і жінка для багатьох письменників були речами неспівмірними. Книжки не могли замінити жінку, а жінка – книжок. Але книжки не ревнували до жінок, а от жінки ревнували до книжок. Одна така істеричка навіть пошматувала мені кілька видань, коли, зайнятий писанням, не бажав слухати її теревені.
Борхес взагалі втік з дому на третій рік женячки, бо не міг більше терпіти своєї дружини, але про книгозбірню не забув і попросив привезти її на його нову адресу.
Монтень, маючи понад три тисячі томів, теж знаходив свій затишок серед книжок – досить було йому лише окинути їх оком, взяти з полиці то одну, то другу, розкрити де попало й прочитати кілька рядків, аби зійшло на нього натхнення. Більшості своїх книжок він ніколи не прочитав.
Поль Клодель чесно признавався, що не читає Платона, але «здається мені річчю приємною мати вдома його тяжкі томиська».
Жодним чином не підгрібаючи до цих світочів, моя кількатисячна книгозбірня теж ховає в собі безліч непрочитаних книжок. Найбільше серед них українською мовою, а решта на всіх слов'янських, а також англійською і німецькою.
Вони часто гіпнотизують мене. Окремі книжки я можу й не читати, мені достатньо дивитися на них, уявляти їхній зміст, про кожну я щось знаю, бо перед тим, як покласти на полицю, бодай погортав, відчув її запах і дух... Кожна книжка має свого духа, який живе в ній, невидимий, маленький, такий собі згусток порошинок, який може залетіти читачеві до носа, він добрий янгол книжки і живе з нею доти, доки живе вона. Коли до книжки довго не зазираєш, він прилітає й нагадує про неї своїми порошинками, які скубочуть ніс.
Непрочитані книжки змушують відчувати їхню присутність, змушують інколи розгорнути й прочитати сторінку або дві. Цього вистачає, аби сп’яніти або навпаки розчаруватися і відкласти. Книжки розмовляють мовою ніби зрозумілою, а ніби й ні, певні їхні слова, які дійшли з глибин, не піддаються перекладу, вони об’ємні і багатозначні.
Однак я не вважаю себе бібліофілом, не збираю книжок задля якоїсь тематики, не цікавлять мене стародруки, прижиттєві видання, чиїсь автографи. І не розумію сенсу таких книгозбірень: Шевченкіана, Франкіана і т. д. з розмаїтими виданнями одних і тих самих творів. Бо ж ніхто не читатиме твір вп'яте і вдесяте лише через те, що видано його в якомусь іншому оформленні. Хоча виняток є: це читання класики, не спотвореної совєтським редагуванням.
Мені не раз траплялися бібліофіли, які були лише збирачами. До того ж зі спортивним інтересом і нюхом, готові зубами вчепитися в книжку, аби-но лише здобути її для своєї бібліотеки. Але потім її не читали.
Мені вони нагадували сьвірків, хоча на перший погляд то були ніби нормальні люди, та заражені хворобою скуповування книжок і формуванням своєї бібліотеки, до якої молилися, як до іконостасу. Книжки були рівненько поскладані в шафах, а зашклені двері замкнені на ключ. Отже, гості могли милуватися ними лише з відстані.
З віком ці бібліофільні сьвірки ставали усе дивакуватішими і починали скидатися на щурів: шия кудись зникала, спина горбилася, рухи ставали нервово-похапливі, а в очах спалахувала настороженість і невдоволення.
Бо коли один такий книголюб розставляє 200 томів «Бібліотєки всємірной літєратури» за барвами веселки, перед тим поздиравши з них суперобкладинки, то тут уже сумнівів нема, що маєш справу з кукунамуню.
Маючи грандіозну бібліотеку завдяки тому, що жінка його працювала на книжковій базі, він жодної книжки з власної бібліотеки не прочитав, зберігаючи її непорочну цноту, а позичав у когось зі знайомих. Коли хтось зауважував, що у нього самого ця книжка є, відповідав: «Нєт. Ані нє для чтєнія».
Для чого ж іще? – запитували його. Він щось невиразно плямкав масними губами і уникав відповіді.
Читана книжка для нього втрачала будь-яку цінність. Завітавши на книжкову барахолку в пошуках свіжих російських видань, він миттю визначав, «читана» книжка чи «не читана», поклавши її на долоню кантом. Якщо сама розкривалася а чи бодай яка щілина з'являлася між сторінками – все, більше вона його не цікавила. Читані книжки він залюбки читав, але не клав собі на полицю.
Зрештою, йому неймовірно пофортунило – хоча його жінка і працювала у святая святих кожного книголюба, але сама книжок не читала, бо увесь вільний час жила в телевізорі. Таким чином його книжкам нічого не загрожувало, бо синок теж вдався в мамусю.
Але прийшов час і довелося йому ґеґнути на початку 90-х. Книжкова база захиріла, жінку звільнили, син загуляв, і книгозбірню з багатьма «собраніямі сочінєній» розпродали. Але на нагробку бібліофіла таки зображена книжка. Не розкрита і не читана.
На початку ХХ сторіччя у Львові вигулькнув цікавезний тип. «Ні старий, ні молодий, з убрання інтелігент, з фізіоґномії – зеро, а загалом скидався на лотерею, на яку можна виграти гуску або п'ять кільо муки», – писав про нього львівський журналіст Станіслав Брандовський, якого той тип прилапав у кнайпі «Шкоцькій» за читанням газет.
Цей чоловічок зазвичай виловлював письменників по кнайпах, носячи з собою повну течку книжок. Безцеремонно підсідав до столика, хоча вільних місць було доволі, замовляв собі каву з пінкою і провадив улесливо-ввічливу розмову.
– Чи можу пана щось попросити?
– Чому ж ні? Просіть.
– Маю вашу книжку, але не маю вашого автографа. Чи будете такі ласкаві написати пару слів?
Так, це й мені знайоме, коли просять написати якесь побажання. Але побажання, тости і привітання – це не мій жанр. Я тут примітивний і простий як дишло. Тому прошу диктувати. І коли мені диктують: «Коханій сестричці» або «Дорогій донечці», – я слухняно пишу так, як чую, хоча звучить це від мого імені доволі дивно і навіть підозріло, бо жодної коханої донечки не маю. Хіба би не знав...
Тож письменники, заскочені згаданим бібліофілом, завше перепитували:
– Яких пару слів? Диктуйте.
– А напишіть мені те саме, що написав мені Сєнкєвич на «Вогнем і мечем». О, гляньте!
І тут він розкривав книжку, де каліграфічним почерком було виведено: «Вельмиповажному панові Антонію Полікарпові Цевці офірує на згадку Генрик Сєнкєвич. Львів, 3 травня 1908».
Дата тут дещо насторожувала, бо письменник побував у Львові двічі: в 1900 і 1907 роках. Невже у 1908 теж приїжджав? Може, інкоґніто? Але «вельмиповажний» звучало так, ніби письменник і пан Цевка добре зналися. Тож на запитання, де вони познайомилися, пан Цевка втішено повідомляв:
– О! З паном Генриком ми давні кумплі. Я знайомий з багатьма такими, жи книжки пишуть. О, дивіться, хто мені лише не диктував своїх книжок! – з цими словами він викладав на стіл течку з книжками.
– Диктував? Може дедикував? – перепитував письменник.
– Та нехай буде дедуковав... О, дивіться: то є автограф самого Шерльока Гольмса!
– Як то Шерльок Гольмс? Та ж то Конан Дойл написав!
Однак нашого бібліофіла не так просто було збити на манівці, бо він відразу тиць книжку під ніс, а там: «Коханому панові Антонію Полікарпові Цевці для скріплення щирої приязні Шерльок Гольмс. Брюховичі, 18 липня 1909».
І щоб уже добити наберкиць ошелешеного письменника, пан Цевка з урочистою міною виймав з течки опасистий том «Пана Тадеуша» в дорогій палітурці, розкривав його і демонстрував ще одну унікальну дедикацію: «Найдорожчому панові Антонію Полікарпові Цевці на знак довголітньої приязні кохаючий тебе до смерті Адам Міцкевич. Закопане, 8 грудня 1908».
Себто автограф отримано через пів сторіччя після смерті польського пророка.
Тут, звісно, письменники починали розуміти, з ким мають справу, і цікавилися, чи не має пан Цевка часом якоїсь книжки, підписаної йому на Кульпаркові? Або в Бригідках? І пан Цевка, набурмосившись, спаковував книжки до течки і гордо покидав кнайпу. Не заплативши за каву.
17.07.2024