Вже десять років усі так звані метеорологічні показники, свідчення і передбачення я оцінюю передовсім з того огляду, як це переживається на фронті. Холод, мокрість, гаряч… Перед тим на першому місці були враження еколога: як ся чують різні екотопи і екосистеми. Про терпіння містян якось не надто задумувався, незважаючи на багаторічний догляд за сердечницею. Врешті щорічне збільшення температури з віком почав трактувати як нормальний виказ плину часу, тобто старіння світу і власної зношеності.
Важливо, що насправді тіло метрології температурних рекордів не відчувало. Нестерпно спекотно бувало і у дитинстві, і в юності, і у місті, і у полі. Щоправда, літня чи весняна спека дійсно не була такою тривалою. Але ж таки вік і покручена пам'ять найістотніше впливали на опірність живого тіла до перенапруження такого ґатунку. Хоч у вищих закладах фізкультурної освіти переконують, що витривалість є тою властивістю, яка виробляється найпізніше і тримається найдовше, все, правдоподібно, має свої межі.
Важливими є дві речі. По-перше, якою би не була допорогова спека у момент її сприйняття, вона завжди є максимальною для враження. Попередні спеки і момент актуальної не згадуються повноцінно, вони стають неужитковим спогадом. По-друге, співжиття зі стихією – у цьому випадку із теплом, нагрітістю – безпосередньо залежить від стратегії вибору спів-існування, спів-чину. А це вже у голові. Можна відійти вбік від потоку. Можна стати на його шляху і опиратися зі всіх сил. Можна відпуститися і поплисти у його струмені. А можна розслабитися настільки, щоби перетворитися у решето. Пропустити стихію крізь себе, не чинячи перешкод невдоволення, не злитися, а самому продукувати стільки тепла, що аж гаряча стихія проноситиметься крізь, шукаючи – за законами цієї планети – чогось холоднішого, щоби його нагріти і помучити.
Найцікавішою здатністю людини яко Божого сотворіння є здатність викладати персональні мозаїки історій виборів і обставин з першооснов світобудови. У випадку спеки Божим даром є два елементи: саме тепло і наша здатність його відчувати. А решта – це той ман'єризм, який нам даний як воля співтворчості. Мальовнича фраґментарна послідовність картини власних спек. Декорації, які роблять виставу вічних тем неповторними.
Розпечене каміння берега, по якому дитяча лапка не витримує дійти до відносної прохолоди води. Зішкрабування дротяною щіткою застарілої фарби на розжареному бляшаному дахові, підплавлені крихти ординарного агресивного сурика на язиці. Розвантаження вагону з жовтим кубинським цукром, ми голі, липкі, вкриті осами. Мокрі від інтенсивного поту пестощі на пекельному піддашші. Усе було тяжко, а тепер – як скарб. Все сухе мокріє, все мокре висихає.
А у часи солдатчини мозаїка ставала виразною, мов потом протерта. Між іншим, мене через той піт часто лизали різні звірі. Щось є у ньому любе і поживне. А було таке, що солдати падали один за одним, коли затятий офіцер тренував під палючим сонцем витримувати палюче сонце. І було таке, що у залізній машині неможливо було доторкнутися до залізного корпусу, бо робилися смішні маленькі опіки, через які не вдавалося заснути. Дивно, але перед світанком у тому ж розігрітому до рівня ідеальної пательні броньовику ставало так зимно, що тіло дрібно теліпалося, інстинктивно протиставляючись іншій стихії. І це робило контакт зі світом цікавим.
Натомість один перс, який цілий рік нічого не говорив, бо не знав жодної мови, крім своєї, а говорити нею без примітивного розуміння з іншого боку вважав блюзнірством, якось у найбільшу спеку, коли я метушився, шукаючи оманливої полегші, вперше промовив: забей. Власне так, через тверде Е. Мені треба було трохи часу, щоби зрозуміти, що він каже. А потім ще трохи більше, щоби усвідомити, про що він каже. А казав він про стихію і людину. Про спеку і про мене.
11.07.2024