Зрозуміло, що ніякого туалетного паперу там не було. Його не було взагалі майже ніде. Перед тим, як піти до війська, пам'ятаю, здавав макулатуру у одному кіоску на валах, поруч із грузинами – як тоді всі казали. Чи то були таки грузини, чи абхазці, чи азербайджанці (айзербажанці – так казав тогочасний генеральний секретар політбюро центрального комітету єдиної партії, мабуть, звик говорити кайзери). На тій алейці з валів стояли ті грузини у холодні сезони, коли вже ніяких місцевих квітів не було, і продавали вічні гвоздики. Оскільки було зимно, вже й морози, то ніжні квіточки, які привозили з Кавказу і Передкавказзя запакованими в утеплені валізки, одна до одної поскладані, виставляли на продаж у дощаних конструкціях, обтягнутих поліетиленовою плівкою. Аби було тепло, всередині кожної теплички палили свічки. Темно-холодними вечорами вони виглядали попросту магічно. Жодних ліхтарів, засніжена стежка. І десять-дванадцять капличок у кучугурах. А поруч – чоловіки у великих кашкетах, які говорили мовою з анекдотів. І от там, посеред цього ваґабунда, був той кіоск. Де туалетний папір був завжди, і не було смертних черг за ним, але треба було мати талони, видані за макулатуру, і треба було добре подумати – що хочеш. Замість паперу можна було придбати дефіцитну книжку, недоступну у жоден інший спосіб.
Не уявляю собі, чим витиралися тодішні люди. Тобто уявляю, але не можу згадати. Пам'ятаю, як сидимо з тіткою у кухні, в руках ножі. Пластмасовий з поїздом і написом пятігорск, старий довоєнний з клеймом herlach, дерев'яний інкрустований гуцульських майстерень, але саме для паперів. Як ми різали тими ножами газети, кожну сторінку, здається, на вісім.
А там, зрозуміло, жодного такого паперу не було. Хто би то став нарізати одно-восьмі для пів тисячі вісімнадцятирічних солдатів. Що то за дивовижна сила забуття – зовсім не пам'ятаю, чим послуговувалися у туалеті. Інтелігенти, здається, купували десь при нагоді серветки, ідейні виривали потрібні порції паперу з підшивок «красної звізди» (між собою, звичайно, вживалася дещо інша назва цього офіціозу), справжні москалі не потребували нічого, а мусульмани мусили роздобувати якісь шматки, які щоразу зволожували, тоді полокали і носили схованими до наступного разу. Тотальна дизентерія якось все вирівняла, позбавила дріб'язкових проблем, бо кров – то кров. Вона чиста навіть тоді, коли гнила.
У старій казармі, яка перейшла російським окупантам від румунських окупантів, туалетів не було. Навіть командир батальйону, особіст, політрук і начальник штабу мусили ходити у той самий виходок, що й солдати. Він був трохи далеко, вже біля крайньої загороди. Затишний смердючий барачок. Шість дірок, жодних загородок. Слизький бетон з отворами у потойбіччя. Офіцери ходили туди з черговим по частині. Мали дочекатися, щоби там нікого не було. Тоді черговий ставав на двері, не пускаючи інших потребуючих, поки командир задовольняв на самоті свою потребу.
Цей туалет нагадував нам щоранку після пробудження, де ми є, ким ми є. Вибігши з казарми після сигналу підйому через передбачених п'ятнадцяти секунд, ми отримували задекларовані три хвилини на туалет. Час пішов. За запізнення кожного покару мусили отримати всі, бо ж ми – єдина бойова одиниця. Бігти до виходку треба хвилину. Триста шістдесят бійців, шість дірок, вісімнадцять років, розлади травної системи, гаряче літо врешті-решт… Покара не могла оминути, бо закони біосу однакові для всіх. Не дивно, що нічого не пам'ятаю про хоч який папір.
Але, як то завжди у рабів, були і миті сатисфакції. Раз на тиждень припадав наряд на ранкове порядкування у штабі дивізії. У середмісті, австрійська сецесія. Спочатку – ретельне миття довжелезних коридорів, стоячи на колінах, бо так зручніше. Потім вікна, кабінети, порохи… А наприкінці – особистий ватерклозет комдива. За парадним залом кабінету, за величезною секретною мапою, прикритою фіранкою, поруч із кімнатою для відпочинку. Чистесенький, пахучий, порцеляновий, із добрячим запасом м'якого паперу. То що ж могли раби робити в такому місці? Ще й чекаючи на цей день цілий тиждень.
02.10.2025