«Уточнюйте значення слів...»

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

«С П І В П А Д І Н Н Я»

Мандрівка слова (його «калькування»): грец. «sym-ptoma», лат. «co-in-cidentia», рос. «со-в-падение»; у нас – «з-біг (грецьк. sin-dromé)» (синонімів, здається, немає).

Якось уранці після першого нічного снігу з вікна маршрутки я побачив це слово – «спів-падіння». На білому тлі різьбилися два темні силуети: високий і низький. Той, стійкіший до «міцної», ще тримався на ногах. Цей, упавши, спинався по високому, як по тичці. Щойно сягав пояса, поза пояс – падали обоє. Далі – все спочатку: злагоджено, неквапно, мов у сповільненому кадрі; одне слово – «спів-падіння»...

К У Л Ь Т У Р А

З перебігом часу внутрішня форма цього слова запала так глибоко, що вже й не бачимо плугатаря за роботою (лат. colere, cultum – обробляти ріллю); «завзятий» вже не навіває образу того, хто взявся за чепіги плуга, а «наполегливий», хто налягає на них, – веде борозну, рядок, пильнує по-рядку на ниві або на аркуші паперу: «Як віл в ярмі, отак я день за днем / Свій плуг важкий до краю дотягаю...» (Франко). «Орю свій переліг...» (Шевченко). «Мої рядки і я навколо сам» (Кочур).

Важка праця – вагоме зерно... Праця, яка триває, яка націлена в майбутнє (суфікс «-ur», як у слові «natura», природа, – те, що народжується, розвивається, а не стоїть на місці).

Р О З У М

Побачити можна й... «роз-ум» (ум в дії, як «роз-мова» – мова в дії) – у вигляді постійно рухливого, як у млині, решета (сита), що відсіває полову, а залишає раціональне, тобто належне розуму (ratio) зерно.

М Е Т О Д 

У глибині цього слова ховається один із найважливіших архетипів – образ дороги (грец. hodos), на яку спроваджує хтось (префікс met’ вказує на слідування за кимось). Дорога до знань... Людина на цій дорозі... Подорожній... Найкраща методика – не лише правильна, а й жива: цікава ж не лише дорога (часто присипляє), а й те, що обабіч неї...

Феноменальний філолог Юрій Мушак, легенда Львівського університету, не застосовував, здається, жодної «метóди» (méthodus – жіночого роду). На заняттях з латини, раптом, – спів: «Noli, noli, Marusenca, / Noli lacrimare, / Sed pro tuo carissimo / I Deum rogare…» Себто: «Не плач, не плач, Марусенько, / Не плач, не журися, / Та за свого миленького / Богу помолися!»...

Чи може бути краща дорога до живої, а не «мертвої» латини?.. «Erranti viam monstrare» (блукаючому – дорогу вказати) – одна з християнських чеснот.

Б Л У Д

Саме це слово відповідає латинському «error», що від дієслова «errare» (блукати, впадати у блуд – у прямому й переносному значенні слова), піти манівцем, колувати... До речі, замість «зробив помилку» в письмі, колись казали «зробив блуд»...

«Вчепився блуд», «напав блуд», «водить блуд» – нерідко мовилось на селі. Але за тим «блудом» уже не бачили жодної демонічної істоти. «Вчепився», «напав» – та й годі.

Той блуд (пам’ятаю з дитинства) якось узимку «водив» одного господаря на санях цілу ніч, поки не розвидніло, і то не далекими манівцями, а довкола засніженої копиці сіна; коні вже й звернути не змогли з глибоко второваної саньми дороги.

М А С А

У цьому слові, як і в багатьох інших, уже й не відчуваємо «чужості» (лат. massa – тісто, брила, шмат) – щось безформне, інертне («росте» хіба тісто в діжі), щось однорідне, бо саме в масі, в перемішуванні кожен складник втрачає свої якості.

Гарно про це – Вергілій у невеличкій поемі «Сніданок» або «Мужицька приправа» (дуже любив і перекладав цей твір Іван Франко): «Колом правиця іде; поступово втрачає своє щось / Кожен у зборі складник: було різне – вже однорідне...»

Тож дивно звучить: «культуру – в маси», або: «масова культура» (оксиморон?). Інша річ: «Я син народа, що вгору йде» (Франко читав селянам «Одіссею» в перекладі П. Ніщинського). Як у тісті не знайти зерна, так у натовпі, юрбі – особистості. Інша річ – народ, громада. А маса – то таки маса, місиво...

К О Р Д О Ц Е Н Т Р И З М

Є розум, є – серце (cor, cord-is), яким маємо жити, але не давати йому повну волю («...заведе в неволю»). Серце – гріє силу розуму, щоб не була та сила холодною; розум – охолоджує палкість серця, щоб той пал не спалював, не засліплював (краса не лише блискуча, а й сліпуча).

І все ж: «Серденьку воля, як хоче любить» (К. Білиловський). Любов (amor) і розум (ratio) – не ходять у парі. Шевченко – хилився до серця («Катерина»): серце – любов. До Бога звертаємося серцем, чистим серцем, а не розумом.

З У Х

Зух – молодець, завзята людина. Але: зухвалий, зухвалець. Як і в латинській мові: Adacia – сміливість, зухвальство. Сміливий, відважний (audax) може чинити й зло («Не смій того робити!», «Не важся!..»). У Горація: «Audax gens humana…» – завзятий рід людський. У контекті Горацієвої оди (І, 3) – зухвалий, готовий змітати всі перешкоди, які можна й не можна (йти проти природи – отже проти Бога).

Прометей з погляду античних – зухвалець (порушив заборону, викрав огонь; звідси – всі біди на людей­­). А з нашого погляду – герой, зух.