Жовті води

То був, мабуть, перший в житті свідомо, хоч і ненароком створений словесний образ: дім-корабель. Він виник зі звичної забави, з самотньої гри на веранді темного і грозового липневого дня, і я виразно вловив ту мить. Уявляв собі, що наш гірський, огорнутий обложними дощами дім – доладний, добре зроблений з добірних деревин корабель серед сердитого моря. І власне тоді він раптом зовсім несподівано відділився, відокремився в осібний образ, став самим словом. Вивільнився від дитячої гри в корабель на дерев’яній веранді, відв’язався і заіснував як незалежний наслідок гри уяви. То була мить, коли я, приголомшений, пережив саму спроможність усамостійнення слів.

Тоді веранда була ще не засклена, а тому особливо надавалася бути нижньою палубою. Крихітні засклені сінки були капітанською рубкою. А я був тим, від кого тільки й залежало спасіння чи погибель корабля. Стихії мали несамовиту силу, мені ж лишалася супроти них сама майстерність. Довкола шмагали дощі, шарпали вітри, періщили перуни, корабель зазнавав страхітливих випробувань, перебував у скрайній скруті, близький до трощі. Крокви кректали від поривів вітру, веранду заливали хвилі, але не було сумнівів, що корабель вціліє, дістанеться врешті, пристане до погідних островів, до світлих суходолів супокою.

Дубова бодня для дощівки клекотала від води, такої темної в брудно-бурштинових глибинах, що я був певен: вона бездонна, а на поверхні, під самою ринвою, вода була рішуча, спінена і біла. Ця біла шума витворювала нетривкі, але постійно повторювані візерунки, що понуро відпливали до країв, де розчинялися, в той час як із осердя, з-під струменя настирливо народжувалися нові, такі самісінькі. Безжальною і байдужою була ця біла шума.

А корабель в таких поневіряннях все одно нестримно рухався собі на захід, тримав несхибно курс на смерекові атоли Медведського лісу.

Артиллеррия рокоталла, виразно промовляла по складах з якогось принагідного російського роману Бабця Зоня в сірих потемках дощових полуднів братові. Він мав шкільні клопоти з російською мовою, тож постановили того літа більше вправлятися в диктантах. Він виводив проказане за кухонним столом, мені ж ці звуки збиралися у велетенське і промокле військо, грозове ристалище грізних гармат під орудою якогось маршала чи генерала Рокоталла. Цей Рокоталл, чи то Рокоталло, достеменно не було відомо, став підставою для нових знов забав. Я сам ставав тим Рокоталлом. І було добре бути Рокоталлом.

На довгім листі відквітлих вже ірисів ртутно застигли краплі води. Це гостре листя під дощем перековувалося на вигострені й спритні шаблі Рокоталлової дібраної гвардії. Обважнілими, потемнілими від повсюдної влізливої вологи були її червоно-сині однострої.

Спершу небеса зовсім не виказували ускладнень. Дощі натягалися непомітно, швидко й рішуче, зазвичай через ніч. Пора погожих днин раптово уривалася ранковою темрявою без світанкового сонця.

Надходили темні й тяжкі дні сірості і сирості та невпинного одноманітного шемроту. І от їм вже не було кінця. Все поступово просякало вічною вологою: одежа, хліб, книжки і постіль. Набрякало дерево балок, дошки лавок, поверхні веранд і закапелки ґанків. Прути парканів і поперечини плотів. Тьмяно-лискуче було мокре листя. Набухала мокрявою земля, і скоро вже не можна було ніде стати, аби з-під стопи, з-під кожного найлегшого кроку не проступила високо вода. Але й кроки вже втрачали легкість. Все важніло, навіть легкі дитячі тільця. Набиралося і набрякало велетенською ваготою вод.

Тяжкі й непорушні були моря мокрого білого квіту в дальшому обширі обійстя. Всі інші барви мерхли, тільки біле ще спромагалося просвічувати де-не-де крізь невтомні й невичерпні теплі і темні тумани, вологі відповідники недавньої спеки. Ширшали поля печалі. Загусала з кожним днем жовтизна небес, імли і вод.

А тоді раптово приходила мить, коли десь далеко зверху, у високих лісах, значно вищих від нашого підвищення, перебиралася нарешті міра спроможності вбирати, межа можливостей втримувати, переливалися невидні загати і ринули з гірніх гір ревучі потоки жовтих глинястих вод.

Стара австрійська дорога, давно ще вимощена великим річковим камінням, сама ставала руслом рвійного річища. Зникала під темною течією вся її знайомість, ставала раптом грізною загрозою, спроможною миттю збити з ніг і пірвати, і понести за собою стрімко вниз кожного, хто необережно ступить в неї, злегковажить новою невидністю, раптовою невідомістю. Гугоніли, несамовитіли давно перелиті фоси.

Шкарпи й долини за лічені години наповнювалися високими жовтими водами з темних лісів під непроглядними небесами. Вирівнювалися різні гладіні плес на різних терасах висот, зливалися у жовту неозорість. Серед них сіро стирчали самотні стовбури верб з розпачливо здійнятим до небес гіллям.

Потому все раптово стишувалося. Вод уже не прибувало, не тому що вщухали дощі, а тому що вже не могло. Сягнуло свого найвищого припустимого тут. Наш горбок опинявся відтятим від світу суші острівцем, увінчаним самотнім кораблем, що сів на мілину верхівки. Тепер великі жовті води були внизу, і більше нічого вже не було.

А тоді переставали і дощі, і через кілька днів, коли понад безміром повені пропливав, тяжко волочачи за собою кволі клуби жовтого диму, перший, ще безколісний потяг, знати було, що вода поступово пішла на спад.

В одне з таких темних літ, коли Мама приїхала на відвідини до нас у гори, мене пойняла така несамовита тривога від насування темних вод і така туга за Мамою, що в день її від’їзду, коли вона ще гортала востаннє вологі жіночі журнали, я постановив урвати літо тут і вернутися разом із нею до міста. Ще трохи, і ми були би вже не встигли. В останню можливу мить зійшли вниз до міста. Вже з вікон автобуса світ передгір’я був суцільним велетенським плесом, розлогою рівниною розлитих жовтих вод.

Треба було встигнути втрапити до міста, заки не позносило, не позривало мости. Міст був дорогою лише один значніший, я це знав, і заклякав від напруги, поки ми не проїхали понад ревищем високих вод і опинилися по боці міста.

У місті теж було темно, омкно, але вже зовсім не грізно. Затоплені були лиш узбережжя і набережні. В пласкому ж межиріччі просто невпинно лило і розходилися широкі брижі серед розлитих вод. Але ляк зник. Розлився рівний і широкий спокій.

Мокро й покірно стояла під дощем, з набряклою літньою ліпниною, потемніла від мокрості наріжна крамниця канцелярських товарів. Великі бульбашки виникали і тут же тріскали в довгастих вуличних калюжах перед Технічною книгою. Саме з цього місця в мене засвоїлося знання, що це ознака скорого повернення погоди.

В сусідній крихітній книгареньці дрібненька, як канарка, з хлопчакувато підстриженим сивим волоссям Юльця в сірих дитячих штанцях оповідала високим і надтріснутим пташиним голоском історію свого покійного нездари-чоловіка. Він був актором-невдахою, який умудрився спаплюжити навіть ту простеньку і невимогливу роль мертвого короля, яку врешті навмисне для нього впровадив милосердний режисер. Він мав просто непорушно лежати в домовині на сцені і більш нічого. Але ні, підвівся зі своєї труни і взявся задувати свічки під час вистави, бо бач не витримав жару розтопленого воску, що скрапував йому просто на немертве лице. Що тут ще скажеш? І як з таким можна було жити, коли він навіть мертвого заграти не зміг?

Я слухав то, дивився надвір крізь велике вікно вітрини, яким спливала, мов подвійна шиба, важка товща води. І співчував більше не Юльці, а тому чоловіку, хоч і важко було собі уявити, як такі потужні потоки води не годні згасити якісь сміховинні свічки на сцені.