«Зоре моя вечірняя...»

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає...

І знову непокоїть думка: як же збідніли б ми душею, як віддалилися б од «Кобзаря», від самих себе – з утратою кличного відмінка!.. Та навіть формально його зберігаючи (в правилах), та не спілкуючись із природою – все одно віддаляємося. «Вітре буйний...», «Ой діброво – темний гаю!», «Світе тихий, краю милий, / Моя Україно!», «Земле, моя всеплодющая мати...» Важливо знати правило, та ще важливіше – що стоїть за ним; тут, у кличному відмінку – душа, її тісний, на «Ти», як і з Богом, зв’язок з Природою.

А в дієслівному заклику (вже вкотре про це) – наш дух, наш запал, наша історія, голос громади («Роздуймо, браття, вогонь завзяття!»), наш голос, а не когось, хто збоку чи згори наказує, повеліває (ímperat). Та на превеликий жаль, втрачаємо той голос – переходимо на властиву російській мові конструкцію з «давайте» («давайте почуємо» замість нашою мовою: «послухаймо»; «давайте не будемо забувати» замість «не забуваймо»; «давайте триматися...» (та ще й... «проукраїнського курсу»: той, хто говорить, – сам собі заперечує) замість «тримаймося...»

Але повернімось до природи, послухаймо самого Шевченка: «Нічого солодшого не може бути в життю, нічого чарівнішого, ніж усамітнення, особливо перед лицем усміхненої, квітучої красуні матері Природи. Під її солодкою, чарівною вабливістю людина мимоволі поринає сама в себе і бачить, як каже поет, Бога на землі» (із «Щоденника»: червень, 1857)... «Бачить», бо відкриває Його для себе – в собі. А Бог для давніх стоїків, зауважмо ще раз, – і був Природою. Струни нашої душі (розгорнімо «Кобзар») – від спілкування з природою, від уваги до неї, від співчування їй («Не хилися, явороньку, ти ще зелененький...»)

І тут, уже з листа до М. Чалого, – знову голос Шевченка: «А я собі лежу та мовчу. Бо думка була, бачите, у мене така, щоб зовсім там зостатися, та бісові матроси знайшли-таки мене у траві»... «Там» – це на одному з порослих травою плавучих острівців серед Аральського моря (під час експедиції Бутакова). За словами Чалого, відбившись від тих «бісових матросів» і лігши горілиць у високій траві, Шевченко «предался поэтическому созерцанию неба» (якщо латиною, то «se dedit», віддав себе, свою «найкращу частку», а тілом – на землі залишився.

Тепер-ото й уявімо собі Шевченка, як він, десь поза огорожею Орської фортеці озираючи пустельний, сірий степ, що впирається в ледь зарисоване в далині таке ж сіро-синє пасмо гір, – вичікує на появу над тими горами вечірньої зорі... Не знаємо, чи співаючи свою улюблену пісню «Ой зійди, зійди, ясен місяцю, / Як млиновеє коло, / Ой вийди-вийди́, серце-дівчино, / Та промов до мене слово», Соломія Крушельницька долучалася почуттям до Шевченкової «Зорі», але не сумніватимемось у тому, що настрій цих пісень (очікування небесного світила й мовленого слова, що теж є світлом), їхня душевність – співзвучні.

Вечірняя зоря – посередниця між вигнанцем і далекою Україною. Має вона відновити в пам’яті милі серцю українські краєвиди, сповістити про милу: «Чи очі карі тебе шукають / На небі синім? Чи забувають?» (у Руданського таким вісником і посередником – вітер: «Повій, вітре, на Вкраїну...»).

Так, два тисячоліття тому, озираючи споночіле небо, звертався до зірок (Великої та Малої Ведмедиць) і вигнанець Овідій: «Ви, котрі бачите все із найвищої неба верхівки, / І не торкаєтесь вод, що на західній межі... / Погляд зіркий зупиніть на жоні моїй – чи пам’ятає / Мужа-вигнанця, чи ні – правду мені розкажіть»... Так і хочеться продовжити словами Руданського: «А як мене позабула / І другого пригорнула, / То розвійся край долини, / Не вертайся з України!» (у цьому випадку – «з Риму»)...

«Все, чого бракне мені, – перед очима стає», – писав Овідій. Так і в уяві Шевченка (перед зором душі) в усій своїй прекрасній, але не крикливій – тихій, цнотливій красі поставала Україна... Її, ту красу, й змальовує Шевченко, поет, маляр, музикант, у ліричному вступі до «Княжної» – пером на папері.

Малював би лише пензлем на полотні, то можна було б і не зауважити, що «у Дніпра веселочка воду позичає» (так про веселку – й Овідій: «Ось і Юнони вістунка ясна в різнобарвнім убранні / Воду Ірида бере й до хмар її знов доставляє» (якщо б у тональності нашого поета – то хіба «Іридонька»); малював би – не чули б, як «сич у лісі та на стрісі / Недолю віщує»; не бачили б, як «сон-трава при долині / Вночі розцвітає»... Шевченко, геніальний маляр, усе ж передусім словом будив Україну.

«Поговорим тихесенько...» Не тільки тому, що «в неволі» й що пора – вечірня: слово, звернене до вишніх сфер – молитовне, тихе слово. Як тиха божественна Ніч. Як тихе – зітхання. До Вічності, до Бога...

Вислухавши поета – «тихесенько» й зоря переповість йому, що діялось на Україні колись, що тепер діється... «Зоре моя вечірняя...»