«Хіба самому написать...»

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

Хіба самому написать

Таки посланіє до себе

Та все дочиста розказать,

Усе, що треба, що й не треба.

А то не діждешся його,

Того писанія святого,

Святої правди ні од кого,

Та й ждать не маю од кого,

Бо вже б, здавалося, пора:

Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря»,

А їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене...

Із цим криком душі, що в цих рядках, знову ж таки бачимо самотню постать Овідія, корабель, що відпливає, не втішивши автора «Скорботних елегій» жодною вісткою, жодним словом... Пустельне море, пустельна, де й деревця не вгледіти, «помарнілая пустиня», що «простяглася трупом бездиханним» – це вже Косарал... Шевченко...  Набагато далі був наш поет від України, аніж Овідій від Риму, та відчуття самотності, гнітючої мовчанки – й через тисячоліття у двох поетів-вигнанців однакові...

Варто лиш уявити собі цю «забуту Богом» мовчазну далину, загубленість у ній всією душею прив’язаного до України поета, щоб не дивуватись його, здавалося б, аж надто важким жалям і докорам  (були ж бо, хай нечисленні, відгуки на «Кобзар»), щоб розуміти й Овідія, який бачив себе кинутим на «край світу», де ледь не цілорічна зима (а це ж – сучасна Румунія)...

Страждала душа, страждало й тіло, її оселя: «Опріче того, що нема з ким слова промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріч всіх лих, що душу катують, – Бог покарав мене ще й тілесним недугом», – ще перед Косаралом писав Шевченко М. Лазаревському з Оренбурзької фортеці. В Косаралі – вже наче й не порівняння, а моторошний образ, мабуть, таки з побаченого в степу: «Чи доля так оце зробили, / Чи мати Богу не молилась, / Як понесла мене? Що я – / Неначе лютая змія / Розтоптана в степу здихає, / Захода сонця дожидає. / Отак-то я тепер терплю / Та смерть із степу виглядаю...» Смерть, а радше її «брата» – сну. Щоб із ранку, після короткого забуття, знову зануритись у ті лиха, які «катують душу».

«А все-таки її люблю, / Мою Україну широку...» – наче відлуння того оклику, яким прохопився поет раніше, в Орській кріпості: «Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погублю!»... Звідки така любов, якій і міри немає (що ж бо над Богом?)... Від неї ж та любов, від України. Бо з її пісні, з її краси, Божої краси, й збудована Кобзарева душа, яку, до речі, він наділяє такими ж, як і Вкраїну, епітетами – «широка» й «убога».

Але й у ній, Кобзаревій душі, назбирувалося чимало тієї нестерпної гіркоти, гріховної нудьги, що її вливала в серце «люта гадина». Звідси й бажання «Хіба самому написать... / Та все дочиста розказать, / Усе, що треба, що й не треба». Як на сповіді. Як писав самому собі Марк Аврелій. Як зізнавався в усьому св. Августин у своїх «Сповідях». Звідси потреба висказати «святу правду», якої не діждешся «ні од кого»...

Найболючіше, що прорвалось з душі, – це те одвічне того, хто пише, запитання: «Для кого я пишу? для чого?»... «Та чи взагалі пишу?» – можна б запитувати й далі. Сказав же Марціал: «Пише той, кого читають»... «Але хто це читатиме? – у зачині своєї сатири сам себе запитує його сучасник Персій. – Може якихось двоє або й ніхто». Врешті – Сенека, звертаючись до своїх сучасників: «Пишу не для вас, а для прийдешніх поколінь»... І справді: згадаймо ще раз Артемія Димида з «Листами» Сенеки на лінії вогню. Бачимо нині й Шевченка – в бойових обладунках...

А втім, читали ж «Кобзар», зачитувались ним і тоді. Та на засланні, в «пустині», відповідно до свого настрою, Шевченко бачив в уяві лише тих, збайдужілих, кого не запалює вогонь слова, попросту не йме їх – як «капусту головату» («капуста», зауважмо, асоціюється з лат. «caput», голова). Від них і відмежовується поет, як Горацій у першій своїй оді, – від «народу», «громади» (populo), не маючи, однак, на увазі народу (Populus Romanus) у високому розумінні слова. Того, хто пише, підсумуймо, стисло кажучи, тримає при житті надія, що хтось таки озветься «словом мудрим». То ж не слави чекав поет, а того слова – тихого, мудрого... Та навіть коли б надія пригасла, все одно писав би, «щоб не міняти / Часа святого так на так». Бо час – Божий дар. Марнувати його – великий гріх.

«Кобзар» – то не кинутий на плесо камінчик, від якого одразу ж колами розбігається широкий розголос. Така голосна, скороминуща слава – від того, що, словами Сенеки, «більше дзвенить, аніж важить» (plus sonat quam valet). «Багато людей тебе хвалить? То зваж, чи маєш підставу подобатись сам собі, якщо тебе розуміє стільки люду. Твої здобутки – в тобі мають бути заховані» (цей же Сенека).

Кінцівка цієї фрази веде нас до інших «кіл» – тих, що заховані в живому дереві. Розходяться вони повільно, бо з глибини виходять і йдуть – у висоту. Росте ця слава, як і дерево, повільно, зате вона тривала і, головне (про це Горацій у «Пам’ятнику»), – завжди свіжа, як свіжим є лист, у який щовесни вдягається дерево. Що не доба – Шевченко, співзвучний тій добі,  промовляє по-новому, бо й пише – про вічне, для вічного, завжди злободенного. Нині він, повторимо, – в бойовому обладунку...

Є, мабуть, у кожній Шевченковій поезії (як і в Горація) якийсь виразний, вражаючий образ, мовби читачеві на пам’ять – pro memoria. Є такий і в цій поезії, про яку роздумуємо, – образ, що його, мов на полотні, виплекав у своїй уяві Кобзар: «Та іноді старий козак / Верзеться грішному, усатий, / З своєю волею мені / На чорнім вороні-коні!» (згадуємо роман Василя Шкляра). Яка вага того образу для Шевченка, які наслідки тієї ваги – у подальших рядках: «А більш нічого я не знаю, / Хоч я за це і пропадаю / Тепер в далекій стороні».

«Старий козак... з своєю волею... на чорнім вороні-коні»... Справді: щоб бути вільними – треба мати волю, сильну, сталеву волю, – як той обвітрений боями, старий, а все ж завжди сповнений завзяття і снаги козак, що гарцює на своєму вороні-коні...