Литва видалася мені країною суцільної поезії.
Я б не хотів нічого перебільшувати, але й применшувати також не варто. Тут поезія, наче доісторична комаха, застигла у колись в’язкій, а тепер скам’янілій бурштиновій смолі. У кожному провінційному місті ви познайомитеся з десятком місцевих поетів. Їх, здається, так багато, як польових квітів уздовж весняних сільських доріг. А якщо раптом ви заблукаєте у старому місті й випадково натрапите на вулицю Літераторів, де колись мешкав Адам Міцкевич і торохтіли, як тартаки, друкарні, то будьте певні, що це не мара вас водить, а поезія.
Нумо, ходіть за мною – ви ще не бачили Ужуписької республіки. Не вірите, що в межах Вільнюса якісь вар’яти проголосили окрему республіку? Можете не вірити, але, слово честі, у них там і президент, і конституція, й десятки, якщо не сотні послів. Ужупис означає Заріччя. Місце для вільних мистців та поетів. Я також міг стати послом, але коли ми з Антанасом Йонинасом і його дружиною Пальмірою вешталися Ужуписом, нам не пощастило зустріти президента, бо тільки у його владі призначення послів. Антанас поблизу цих місць виростав, ходив до школи, відвідував університет. Він із заплющеними очима може водити кого-небудь кривими вуличками і розповідати. Головне – що він всотав у себе мову, щоби стати поетом литовської мови з її бурштиновим відблиском. Ну що ж, наступного разу. Так я залишився без дипломатичного ранґу, зате зайшов на вулицю Йонаса Мекаса. На одній зі стін – великий мурал із зображенням Мекаса з кінокамерою. У Нью-Йорку бачився з ним два рази. Не сподівався, що у Вільнюсі зустрінемося знову. Щоправда, Мекас з муралу був сконцентрований на процесі знімання. Видно, щось цікаве помітив й не мав часу для нас. Ми зійшли сходами до річки, знову пройшлися над берегом і натрапили на каваренку.
До відвідин Литви ця країна була для мене певною абстракцією. Не скажу, що й тепер вона повністю розкрилася, але більше стало предметності, тобто того, що поза мовою існує як історична метафорика цієї землі, іншими словами – литовська метрика, своєрідний реєстр вражень, відчуттів, слів, людей – усього, що супроводжує тебе в новому місці. І чи не придумав я її собі сам? Мабуть, дві речі варто сприймати як небов’язкову необхідність: поезію та історію. Так що ж там історія? Велике Литовське князівство, країна середньовіччя, розпад якої та її зникнення з сучасних мап ніяк не означає зникнення з книг чи метрик. Принаймні литовська метрика як збір канцелярських документів витворює своїм описом певну лінію подій. З поезію метрика має небагато спільного, хоча – стривайте, ці записи, їхня хронологія, опис, імена зовсім не скидають з рахуби поезії. Друга – поетичне нагромадження предметів як нагромадження історичних подій та імен. Без цього навіть метрика виглядатиме лише староукраїнським текстом з усілякими ятями та іншими старожитніми прибамбасами, що утруднюють прочитання та розуміння. У Литві поезія без історії втрачає будь-який зміст, тобто втрачає специфічний посмак. Вона, запаявши в смолу історії та мови своїх поетичних комах, зберегла бурштинову прозорість й відповідальність. Ту, котра належить литовцям власне за метрику, погоню, Остру браму, Міцкевича з Мілошем – тобто за усіх й усе, бо тепер вони власники.
Ось Адам Міцкевич у в’язниці, вірніше келії монастиря оо. василіянів, куди його запроторили. Що ж, є час дописати «Дзядів». З Міцкевичем у мене особлива вільнюська історія. Я самотужки натрапив на вулицю з черговою таблицею про Міцкевича. Стояв, знимкував – аж ось з’являється Дайніус, який каже, що зараз зачинятиме браму, але може мені показати внутрішній двір. Ми заходимо – квадрат двору, тобто місце, де редагувалася поема «Ґражина». Далі потрапляємо в кімнату факультету журналістики Вільнюського університету. Старі чорні парти, далі переходимо вулицю і опиняємося ще в одному володінні Дайніуса. Ми знайомі лише кілька хвилин, але у мене таке враження, що він знає мене тисячу років. Врешті він пропонує чай, від якого я відмовляюся, і мед з власної невеликої пасіки на чотири, як сповістив, вулики. Мед, здається, липовий. Мій новий знайомий обіцяє прийти на моє завтрашнє читання – і дотримує слова, приходить. А кого б ми повинні зустріти біля Острої брами чи костелу Св. Анни? Звичайно, юного Тараса Шевченка. А куди він поспішає? Можливо, на лекції малювання до Яна Рустема, а може до того ж таки костелу, щоби там побачитись з юною Дунею Гусіковською? Багато років опісля, десь в астраханських степах, йому присниться Вільно, церква Св. Анни (так у Шевченка в листі) і юна приваблива полька. А ось студент права Чеслав Мілош також поспішає до університетського подвір’я. Надходять вакації, і, мабуть, цей студент вибирається до Красноґруди, але перед тим йому потрібно завершити усі університетські формальні справи. Стоячи перед цегляним костелом Св. Анни, який хотів забрати на долоні сам Наполеон, так будівля йому сподобалася, я ловив себе на думці, що мої очі бачать те саме, що бачили очі Шевченка майже два століття тому.
З історією у Вільнюсі розпрощатися неможливо. В останній день перебування Антанас і Пальміра повели мене до внутрішнього подвір’я, в якому красується українська церква Святої Трійці, збудована Констянтином Острозьким, великим гетьманом литовським. Власне, це територія монастиря Св. Трійці отців василіян. Що тепер нам до середньовічних подій, але у розмовах литовці вельми обережно неоднораз нагадували мені, що ми колись ми були єдиною державою. Так, наче теперішня наша війна й почасти їхня. І що з того, що колесо історії котилося так, як воно котилося?
У вітринах вільнюських крамниць – бурштинові вироби, заправлені в срібло, а на дерев’яних лотках – саморобні. Якщо сонячна погода, то вулиці, можна сказати, бурштиніють. Взагалі уздовж пісків балтійського узбережжя можна й самому назбирати бурштинових злитків від дрібних, як макове зерня, до кілограмових, якщо пощастить. Може, тому ми їдемо на Куршську косу. Над Балтику. Я тисячі разів чув про дюни, про рухливі піски, винесені на поверхню невтомними морськими хвилями протягом тисячоліть. Власне, ця коса так і утворена. Десь у дев’ятнадцятому століття комусь спало на думку насадити там сосон, щоби кореневищами укріпити піскову твердь, яка, рухаючись, почасти засипала малі рибальські поселення й стирала їх з поверхні. Тепер на косі – соснове царство. Поромом, а тоді вузькою дорогою через сосняк наш мікроавтобус мчить до селища Ніда, й, поселившись в готелику, ми з Антанасом вибираємося до будинку Томаса Манна. Йдемо уздовж моря викладеною доріжкою для пішоходів та велосипедистів. Трапляються заплави й місцеве птаство. Немилосердно пражить. З річкових заплав заносить стухлим запахом. Інколи розсікаємо скупчення мошкари, яка невідь-звідки чіпляється за наші голови. До будинку Манна нас веде догори асфальтована доріжка, і лише вийшовши на високий берег над Балтикою, на якому збудовано дім письменника, розумієш, чому саме це місце він вибрав. Звідси відкривається найкраща панорама: за соснами – безмежжя моря. З-за сосон Томаса Манна балтійський вітер приносить мені рядок: «Баскетбольного зросту литовські сосни». Записати нема де. На телефоні не вмію. Кажу Антанасові, що ось придумав перший рядок нового вірша. Антанас посміхається: «Головне, – відповідає, – не забути». Вдихаючи настояне п’янке соснове повітря і притуплюючи зір об балтійський горизонт, я подумки повторюю рядок як необов’язкову необхідність.
Головне – не забути б.
З пагорба Маннового дому
08.06.2024