Баскетбольного зросту литовські сосни.
Узбережжя балтійське із дюнами сонне:
німецькі будинки – литовські слова,
узвишшя з будинком Томаса Манна,
ранішнє світло тьм’яно-туманне
і під кедами шурхотить Литва.
Якщо князь – то, звичайно, у них Гедимінас,
а поет – то Антанас Йонинас,
хоч Шевченко, Міцкевич і Мілош
в центрі Вільна в пивбарі сидять,
їдуть брички – з’їжджається знать.
Ми зайшли у той бар і присіли.
Остра брама й литовська погоня,
мчать вогненні історії коні,
мчать століття – товпляться при брамі,
сунуть дюни на куршській косі –
упираючись в сосон тіні косі
що лягли поміж морем і нами.
Та заповнює також мій спраглий зір
кожен вільнюський внутрішній двір,
кожні двері, вікно, конус світла –
і перетин вулиць, і ліхтарі:
ось білизна сушиться у дворі,
ось, цементом наповнені, відра.
Як з історії вийти? – це не із двора
вибігає у місто мала дітвора,
чи виходить литовка в найближчу крамницю?
Це тримає за зябра – за місце одне:
і усе що відбулось уже не мине,
і усе що відбудеться – в’їде в столицю.
Бурштинове запаяне в слово литво.
Я вдихаю соснове повітря, Литво.
Через брами заходжу у Вільнюс,
щоб почути і –чюте, і –кайте,
щоб Антанас сказав зачекати
–о дванадцятій плюс-чи-мінус–
на вузенькій вуличці, як мізинець,
коли проминуть і весни, і зими,
коли повернеться князь і доп’ють поети.
Баскетбольний зріст у литовських сосон.
І по теплім піску перейтися б босим,
знявши з ніг
чорно-білі кеди.
знимка Антона Трофимова
01.06.2024