25 міліонів.

Відгуки дня

Сидів собі як у Бога за дверми на тихім селі, у захиснім приходстві і дихав. Часописів не читав, листів не писав (нехай вибачать ті, що не дістали від мене вакаційного поздоровлення!), а дивився ях хмарки плинути, слухав як гаї шумлять, милувався сонцем і водою. Час до часу, щоб бути все таки в курсі діла слухав вечірнього щоденника, бо ануж війна на Далекім Сході або мир на Далекім Заході.

Думав посидіти отак до кінця серпня і ніякий Чанкуфен чи Аліканте не перешкодилиб мені в цьому. Але стався випадок, що перекреслив усі мої вакаційні пляни і я опинився передчасно у милім (на віддаль!) Львові.

Випадок стався в той спосіб.

Одного погідного пополудня ввійшов у мою кімнату господар хати і положив перед мене Краківський Курієрок.

— Це вже мусите прочитати — сказав, показуючи на якусь статтю. Світ кінчиться.

Я глипнув оком і побачив спершу цифру — 25 міліонів.

Цифра нічого собі і дай Боже всім разом а ще більше кожному зокрема такої цифри на шадничій книжечці.

Під цифрою стояло: ..."дістають українці від німців“.

— Е! — махнув я рукою. Чергова ікацівська буйда на подвійних ресорах.

— Напевно буйда! Але прочитайте, бо це вам може придатися до ваших „Відгуків".

Лишив мене віч-на-віч з Ікацом, а сам пішов доглядати стирти, бо хмарилося.

Взявся я до читання, хоч і нерадо, але сума грошей була за велика, щоб можна було зіґнорувати її.

Вістка про міліони не була щоправда зовсім ясна: міністерство пропаґанди в Берліні призначило для українців у Галичині... Значить не знати, чи ті гроші вже прийшли, чи мають прийти, чи приходять ратами чи мож ждуть на границі, щоби просовгнутись від Катовиці або інший Данціґ.

Спершу я сміявся, потім підсміхався, вкінці серіозно задумався... Ануж, хто його знає з тими хитрими ґерманцями, а ще хитрішими русичами! Щоправда перед відпусткою я про ніяку субвенцію не чував, але —  мій Боже — чи всі смертні люди мають знати, що твориться в високих районах політики!? Таких річей не розтрублюється на всіх розпуттях велелюдних...

І враз шибнула думка: Галактіоне! Ти сидиш тут, у далекім, глухім закутку, а там у столиці повінь німецьких марок. Не кажу вже про загальні потреби, що люди десь купили нову площу Сокола-Батька, що добилися дозволу на забудовання театральної парцелі, що ставлять три нові церкви, що відновили не тільки катедру Юра, але й усі будинки коло неї, що дали Просвіті ювилейний гмах, що забезпечили Рідну Школу бодай на два роки... Але головне — приватні історії... Та там десь зачети, підмоги, стипендії, а то й так — без ніякого титулу — скільки душа запрагне. Та там десь
мої редакційні товариші — як мухи в меді. Один нові меблі, другий мотоцикль, а всі підвишку і пятнацять платень. Редактор Кедрин напевно сплатив за одним махом усі залеглі рати а нові не псують йому сну, бо є з чого точно заплатити.

Гей! Милий Боже! А мене там нема.

І першим поїздом до Львова, аж закурилося. А там автом до міста, бо трамвай —  для бідняків.

— Бувша камениця Шпрехера! —  кидаю наказ шоферові.

— Чому бувша? Шпрехер жадної не продав.

— А цей хмародер на Академічній?! Це не „Просвіти“?

—       Хіба нині купили, але я не чув. А «Просвіта» в Ринку.

— А „Діло“?

— Також у Ринку.

Хитрі русичі — думаю собі. Гроші взяли і не показують по собі. Знаю такий випадок з війни: Громадянин розкрутив був трохи золотих річей і аж тепер помалу збуває. Добра політика, розумний спосіб.

Приїхав я на Ринок — бачу: сходи білять. Ось, уже є познаки — міркую. Заходжу в редакцію. Сидять посоловілі, спітнілі люди і орють перами по білому полі.

— Но, панове! Кажіть, хто що з вас дістав?!

— Я дістав учора наказ заплати з маґістрату...

— А я картку з Ворохти...

— А я шлункові болі по кваснім молоці.

— Не жартуйте! —  кажу. —  А деж міліони з Берліна?

А вони мені тиць — книжку ред. Порая Пеленського: „Політика УНДО“. А там ціла сторінка на Гітлєрію, і таке і сяке — до ясноволосої бестії включно.

Я тільки сплеснув руками.

— Ого! Мови нема...

І сів до праці сумний як ніколи.

Галактіон Чіпка