Цьогоріч 29 березня виповнилося 160 років від заснування (першої вистави) галицького мандрівного театру Товариства «Руська Бесіда». Однією з його талановитих і успішних акторок була Марія Слободівна, більш відома пізніше під чоловіковим прізвищем Крушельницька.
Про неї як акторку й письменницю, дружину відомого письменника, журналіста, редактора, педагога Антона Крушельницького, є окремі згадки в давніх історико-театрознавчих працях Стефана Чарнецького¹, про неї йдеться у перших, іще тільки ознайомлювальних, спробах її реабілітації – Валентини Громової 1966 р.² та порівняно недавніх (із часів Перебудови) тієї ж Валентини Громової та Миколи Дубини³, Петра Медведика⁴, Федора Погребенника⁵, відтак у найновіших статтях, опублікованих за часів незалежної України, – Оксани Паламарчук⁶, Володимира Качкана⁷, Ірини Аврахової⁸, Мирослави Циганик⁹, а також у книжці спогадів онуки – Лариси Крушельницької «Рубали ліс…» (1-ше вид. 2001)¹⁰.
Надиво, постать Марії Слободівної як виконавиці ролей у виставах народного театру «Руської Бесіди» досі докладно не висвітлена. Часткові проби дослідників з вибірковими або принагідними, першими-ліпшими відомостями, які потрапили в їхнє поле зору, не дають достатнього уявлення про її акторські здобутки. Спробуймо з’ясувати достеменно, які ролі грала Марія Слободівна, зібрати й систематизувати відгуки преси про її гру, прокоментувати їх, перевірити відомості про артистку, поширювані в сучасних публікаціях, назагал простежити й осмислити її акторський шлях – остільки, оскільки дають змогу зробити виявлені матеріали. Джерелами слугують переважно театрально-критичні статті та рецензії, а також хронікально-інформативні публікації з часу її акторської кар’єри у львівських газетах «Діло», «Руслан» і «Kurjer Lwowski», у чернівецькій газеті «Буковина», львівському журналі «Зоря», інші дотичні матеріали, зокрема спогади про артистку.
Ролі у виставах професійного театру «Руської Бесіди» та на аматорській сцені (1893–1898, 1900–1901)
Марія народилася 8 грудня 1876 р. в с. Ульгівку (Ульгівок, польс. Ulhówek Томашівського повіту Люблінського воєводства Польщі), у родині поштового урядника (поштмейстера)¹¹ Стефана Слободи. Спершу здобула неповну середню освіту – закінчила шість класів жіночої виділової школи, притому шостий клас – у Львові¹². Закінчення так званої виділової школи давало змогу вступити до середнього навчального закладу. Її випускниці часто мали намір стати вчительками, тому вступали до жіночого учительського семінару; втім, незрідка готувалися лише до подружнього (родинного) життя.
Марія, однак, спершу обрала інакшу дорогу – професійної артистки. За відомостями історика українського театру в Галичині Стефана Чарнецького, «Молодим дівчатком вступила на польську сцену, де в короткому часі визначилася в кількох ролях у популярних <…> мельодрамах». Згодом її прийняв до свого театру виділ (управа) «Руської Бесіди» «на подання, внесене її батьком»¹³. За інформацією, наведеною в одній із пізніших статей (на жаль, без поклику на джерело), в театрі «Руської Бесіди» «на той час батько її працював музикантом»¹⁴. Виходить, до Руського народного театру (як зазвичай називали його тоді і як прийнято в театрознавстві називати історично тепер) шістнадцятирічна дівчина долучилася завдяки тому, що тут уже музикував її батько.
Згодом, уже бувши артисткою, двадцятирічна Марія заповзялася шляхом приватного навчання завершити середню освіту і здобути атестат зрілости, для чого 1 березня 1897 р. листовно звернулася до театральної референтури «Руської Бесіди» з проханням видати їй характеристику для подання до Крайової шкільної ради, щоб скласти екстерном матуру (іспити)¹⁵.
У професійному театрі «Руської Бесіди» Марія виступала в 1893–1901 рр. (із перервою від березня 1898 р. до жовтня 1900-го). Інколи долучалася до аматорських вистав. У Руському народному театрі починала з епізодичних, другорядних ролей. На афішах та анонсах про вистави у газетах «Діло», «Руслан» і «Буковина», у рецензіях і театральних оглядах фігурувала як «М. Слободівна». Властиво, це було її дівоче прізвище в автентичній українській формі – Слободівна¹⁶, тому хибно вважати таке наймення за сценічний псевдонім, як це звичайно роблять.
Виконувала ролі різних дівчат і молодиць, зокрема:
1893:
П а р а с к а, перша з трьох дівчат, у «народній драмі з співами» «Безталанна» Карпенка-Карого (Івана Тобілевича)¹⁷;
Д у н я в «комедії з співами й танцями з житя-бутя руско-україньского (малоруского) народу» «Крути, та не перекручуй» за п’єсою Панаса Мирного в переробці Михайла Старицького¹⁸;
Н а т а л к а в «малорускій комедії» «Вихованець» Миколи Янчука¹⁹;
Д а р и н а в «народній драмі з давних часів з співами і танцями» «Ой не ходи, Грицю, та на вечерниці» М. Старицького і Володимира Александрова²⁰;
Н а т а л к а, наймичка, в «комічній народній оперетці» «Чорноморці» – за драмою «Чорноморський побит на Кубані між 1794 і 1796 роками» Якова Кухаренка у переробці М. Старицького²¹;
У л я н а в «оперетці» «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка²²;
Г о р п и н а, друга з трьох дівчат, у «комедії з співами і танцями» «Краще своє латане, ніж чуже хватане» («по Потєхину скомпанована Л. Маньком»)²³ – переробці, яку здійснив Леонід Манько 1889 р., драми «Чужое добро впрок не идёт» (1855) російського драматурга й прозаїка Алексея Потєхіна (*1829–†1908);
М а р і є т а, покоївка графині, в опереті «Ґаспароне» австрійського композитора Карла Міллекера (Millöcker)²⁴.
1894:
М а р у с я в «образі на історичнім тлі із сьпівами і танцями» «Ой не ходи, Грицю, та на вечерниці» Вол. Александрова (Олександрова) і М. Старицького²⁵;
В а р к а у виставі «народної драми зі співами й танцями» «Нещасне коханє» Леоніда Манька в переробці для галицької сцени та в інсценізації Костя Підвисоцького²⁶.
1894–1895:
ролі у виставах за Франковими п’єсами «Рябина» (Г а ф к а, О р и с я, 1894), «Учитель» (Ю л і я, 1894), «Украдене щастє» (А н н а, 1895) та його переробкою драми Педро Кальдерона «Заламейский війт» (І з а б е л я, 1895) (про це докладно далі).
1896:
Г а л я у виставі комедії «Модний жених» М. Старицького²⁷;
М а р у с я в «оперетці» «Чорноморці»²⁸;
М о т р у н а (Матруна) в «драмі з циганьского житя із сьпівами і танцями» «Хата за селом, або Циганка Аза» польських авторів Зоф’ї Меллерової (Mellerowa) і Яна Ґалясевича (Galasiewicz), за однойменною повістю польського письменника Юзефа Крашевського «Chata za wsią» (1854), із циклу його українських народних повістей²⁹;
ц и г а н к а А з а в тій самій драмі³⁰;
М а л ь в и н а в комедії «Соколики» Григорія Григорієвича (Григорія Цеглинського)³¹;
А р с е н а в опереті «Барон циганьскій» Йогана Штравса-молодшого³², лібрето австрійського драматурга Ігнаца Шніцера (Schnitzer, *1839–†1921), за новелою «Саффі» угорського письменника Мора Йокаї, в українському перекладі Евгена Олесницького і Йосифа Стадника.
1897:
А м і н а, улюблена молода жінка турецького Алі-Баші, в драмі «Ясні зорі» Бориса Грінченка³³;
М а р т а, сільська дівчина, у комедії «Дядькові примхи» («Нахмарило») Василя Чайченка (Бориса Грінченка)³⁴;
О л ь ґ а, «еманципантка», в комедії «Торговля жемчугами» Григорія Цеглинського³⁵.
1901:
С о ф і я, донька «вислуженого москаля» (солдата), в «образі народному зі сьпівами і танцями» «Кляте серце» І. Тобілевича³⁶;
П р и с ь к а (Пріска, Пріся) у «народній драмі зі сьпівами» «Жидівка-вихрестка» наддніпрянського драматурга й актора Івана Тогобочного (справжнє: Щоголів; *1862–†1933)³⁷;
З о с я у «знаменитій шутці» (жарті, польс. krotochwila) «Шалавило» («Szaławiła») польського письменника Казімежа Ґлінського (Gliński, *1850–†1920), у перекладі та режисурі Й. Стадника³⁸;
А к у л и н а (Акуліна), М а р и н а, А н и с я (Анісия) у «славнозвісній сензацийній драмі» «Власть тьми» Лева Толстого³⁹ (назва оригіналу: «Власть тьмы»; назва в сучасному українському перекладі: «Влада темряви»);
Т е к л я, дівчина, у «драматичному образі з гуцульського житя» «Кривоприсяжний» – переробці Й. Стадника з п’єси про німецьких селян австрійського письменника Людвіга Анценґрубера (Anzengruber, *1839–†1889)⁴⁰;
Н а т а л к а, зрадлива й підступна дружина, у «народному образі зі співами й танцями» «Душегуби» Івана Тогобочного⁴¹;
Ц е л і н а, жінка лікаря Авґуста (виконавець ролі – Й. Стадник), в одноактній «комедії» (жарті) лише з цими двома дійовими особами «Він не заздрісний»⁴² (переклад з німецької Й. Стадника; першодрук у серії «Театральна бібліотека» Григорія Гануляка, Львів: Русалка, 1922);
Р у з я в одноактній «комедії» «З любови» у перекладі Й. Стадника⁴³.
Отже, вдалося документально (на основі газетних публікацій) встановити 34 ролі Марії Слободівної у виставах Руського народного театру. Крім того є згадка (на жаль, без поклику на джерело), що актриса виконувала також роль Ю д и т и (Юдіф) у спектаклі цього ж театру за трагедією «Урієль Акоста» німецького письменника Кароля Ґуцкова⁴⁴ (переклав віршами Лев Лопатинський⁴⁵).
Грала ролі також в аматорських виставах:
1897:
О л е к с а н д р а в комедії Олени Пчілки «Світова річ», поставленій драматичним гуртком українського студентського товариства «Академічна Громада»⁴⁶;
1898:
жіноча роль у комічній «оперетці» Данила Млаки (псевдонім Сидора Воробкевича) «Пан Мандатор» (вистава заходом львівського ремісничого товариства «Зоря»)⁴⁷.
Діапазон ролей Слободівної був широкий – від епізодичних, другорядних до головних, від драматичних до комічних і трагедійних, від позитивних до негативних та неоднозначних.
Відгуки театральних рецензентів
(перший період: жовтень 1893 – травень 1898)
Насамперед варто зробити заувагу щодо інструментарію дослідження театрознавчої рецепції. З театральними рецензіями на давноминулі вистави, які не збереглися в аудіо- чи відеозаписах, ситуація особлива: на відміну від рецензій на друковані і зазвичай збережені твори та праці (тексти), ми не можемо перевірити правдивість і слушність суджень театральних критиків, бо не маємо змоги переглянути вистави і скласти собі власне уявлення про режисуру й акторську гру. Можемо лише збирати, систематизувати й наводити відгуки очевидців, наявні у рецензіях, статтях, спогадах і листах, демонструючи, яка була тогочасна рецепція тієї чи тієї вистави та акторської гри. Для осмислення міри влучности й тенденційности театрально-критичної рецепції доводиться враховувати контекст видовища та рецензування, особи сценічних виконавців та їх реципієнтів, стосунки між ними, мотиви й інтереси критиків тощо. Джерел і відомостей для цього не раз бракує. Краща ситуація, коли є кілька відгуків на те саме театральне видовище, тоді можна порівняти їх і мати ширше уявлення про мистецьке явище та його театрально-критичне сприйняття. У світлі таких обумовлень простежмо прижиттєву театрознавчу рецепцію акторських перевтілень М. Слободівної.
За час її виступів на професійній, а деколи й аматорській сцені, львівська преса вмістила чимало відгуків про гру молодої артистки, які засвідчують її зростання й успішну акторську кар’єру.
У непідписаному анонсі в «Ділі» про прибуття Руського народного театру до Львова 16 жовтня 1893 р. перелічено його репертуар і стисло схарактеризовано акторів та акторок, зокрема відзначено молоду дебютантку театру: «З драматичних роль вив’язуєсь дуже щасливо панна Слободівна»⁴⁸. Подібне, але менш хвалебне, формулювання подибуємо в «Зорі», де за підписом К. Л–ий уточнено, що показ вистав розпочинається 18 жовтня: «З драматичних роль вив’язуєся вдоволяючо Слободівна»⁴⁹. Судячи з того, що обидва анонси майже ідентичні, їх автором був львівський адвокат, д-р права Кость Левицький (*1859–†1941), на той час активний діяч «Просвіти», автор популярно-правових праць, який публікував театрознавчі дописи в «Зорі» 1893 р. під цим криптонімом⁵⁰. Мабуть, у «Зорі» його допис зредагував, зокрема, стишив суперлятивну оцінку гри Слободівної, редактор журналу й упорядник його літературно-наукової частини Василь Лукич (псевдонім Володимира Левицького).
За словами рецензента, захованого під криптонімом къ, що, очевидно, позначав прізвище, яке закінчувалося на букву к, у виставі «Крути, та не перекручуй», показаній у залі товариства «Frohsinn» («Фрозін») у львівському готелі Жоржа 22 жовтня 1893 р., «пані Л о п а т и н ь с к а і панна С л о б о д і в н а були знаменитими дівчатами», а у виставі «Вихованець», що пройшла 24 жовтня, «панна С л о б о д і в н а віддала гарно молоденьку наївну дівчину, що все у неї за кождою дрібницею сльози на очах»⁵¹. У показаній «вчера другій раз» (5 листопада) виставі «Крути, та не перекручуй» у переліку акторів та акторок, які «найліпше вив’язалися з своєї задачі», названа «панна Слободівна»⁵².
У рецензії того самого автора (під криптонімом къ) на «оперетку» Григорія Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці», репрезентовану у Львові на початку листопада 1893 р., зроблено закид «зарядові» театру, що він
«повинен був <…> обсадити ролі відповідними силами. Перше всего годилось було звернути більшу увагу на часть музикальну. Панна Слободівна ще надто молоденька артистка, а до того – нікуди скривати – не володіє таким голосом, щоби можна вкладати на неї більші співочі ролі. Правда, она яко Уляна грала і співала, оскілько дозволяли їй сили, і годі винувати початкуючу артистку за те, що кілька разів поперечилася з орхестрою. Сю ролю повинна була взяти пані Лопатиньска або панна Фіцнерівна»⁵³.
В огляді гастролей Руського народного театру в Станиславові, що тривали від 9 червня до 18 липня 1894 р. (із перервою на гастролі в Коломиї від 24 червня до 3 липня), редактор літературно-наукової частини «Зорі» Василь Лукич зазначив, що «теперішний склад» театральної дружини «досить добре скомплєтований»; зосібна «з нових артисток» критик назвав «Фіцнерівну, Слободівну, Стефановичівну». Театр дав 18 вистав, серед них комедії «Модний жених», «Вихованець», «Чуже не гріє» («Краще своє латане, ніж чуже хватане»), «Крути, та не перекручуй», драми «Ой не ходи, Грицю, та на вечерниці», «Нещасне коханє», «оперетку» «Ґаспароне»⁵⁴, у яких, як відомо з інших джерел, грала в 1893–1894 рр. Слободівна.
В огляді гастролей театру в Рогатині, які тривали до 20 серпня 1894 р.⁵⁵, найбільше похвал дісталося молодій акторці Слободівній, яку рецензент згадав першою:
«На виставах народних штук, як ось “Ой не ходи, Грицю, та на вечерниці”, “Украдене щастє”, “Нещасне коханя”, “Вихованець”, “Рябина”, “Молодий [точніше: Модний. – Є. Н.] жених” і т. д., публика була зворушена до живого. Знаменита, жива та натуральна гра наших артисток та артистів, як ось панни М. Слободівної, пані Е. Підвисоцкої і панни М. Стефановичівної, панни Радкевичівної, панів Яновича, К[остя] і С[пиридона] Підвисоцкого, Ольшаньского, Концевича, та й взагалі цілого персоналу з малими лиш виїмками, – викликувала рясні оплески вдоволеня та признаня численно все зібраної публики».
Мало того, Слободівній першій відвів рецензент цілий хвалебний абзац, потрактувавши її як улюбленицю глядачів:
«Особливу увагу звертає на себе молода, талановита та симпатична артистка панна Марія Слободівна. Повна свідомости гра, интеліґенція, проникаюча кожду гру, відчутє думки автора, а надто милий, дзвінкий голос та рухи натуральні а укладні – все те було причиною, що при кождім виході артистки на сцену публика виявляла їй своє признанє, а на посліднім пращальнім представленю формально засипано єї цвітами»⁵⁶.
З таким вивищенням Слободівної не погодився інший місцевий рецензент, захований під псевдонімом Правдивий Рогатинець:
«Мусимо, однако ж, – хоть се для нас неприятно – поправити сказанє єго про овацію панні Марії Слободівній. Справді, публика прихильно відносилася до тої молодої артистки, котра при дальшій невсипучій праци може статися перворядною силою в персоналі артистичнім нашого театру, але все-таки овації на пращальнім вечері не відносилися виключно до єї особи; наша публика бажала почтити в е с ь п е р с о н а л з а є г о с о в і с т н и й т р у д около розвитку народної сцени <…>. Тому-то на пращальнім представленю “формально обсипано цвітами” всіх артистів, що брали участь в виставленій того вечера комедії “Модний жених”»⁵⁷.
Отже, в останній виставі у Рогатині «Модний жених», показаній у неділю 19 серпня 1894 р.⁵⁸, з успіхом виступила Слободівна, але в якій ролі – у допису не конкретизовано.
У непідписаній рецензії на кілька вистав Руського народного театру, які пройшли у Львові першої половини вересня 1894 р., щодо прем’єри за «комедією з міщаньского житя» «Модний жених» М. Старицького (9 вересня) Слободівну (також без зазначення ролі) згадано в переліку «прочих артистів», які «збирали сего вечера заслужені оплески»⁵⁹. А гру артистки в прем’єрі «Нещасне коханє» за п’єсою Леоніда Манька (11 вересня) оцінено неоднозначно:
«Ролю Варки – героїні драми – віддала панна Слободівна дуже добре, тільки подекуди замість артистки на сцені ми бачили декляматорку, у котрої думка або надто швидко працювала, або зовсім ні».
Крім того звернено увагу на невідповідне вбрання дійової особи: «панна Слободівна яко арештантка одягнена в Staubmantel [літній жіночий плащ. – Є. Н.] з широкими рукавами», через що навіть «серед найбільше трагічної сцени не один із публики, побачивши такій дивогляд, вибухне сміхом»⁶⁰.
В іншій непідписаній рецензії – на виставу «Верховинці» («образ народний з співами і танцями» Юзефа Коженьовського), показану у Львові 20 вересня 1894 р., – зауважено: «П[ан]на Слободівна сего вечера не була розположена, однак видна була охота перевести ту ролю старанно»⁶¹.
У також непідписаній рецензії – на виставу за «драмою Старицького і Александрова» «Ой не ходи, Грицю, та на вечерниці», якою Руський народний театр 4 вересня 1894 р. відкрив свій осінній сезон у Львові⁶² й у якій М. Слободівна виконувала головну роль М а р у с і, – схвально оцінено «інсценізацію штуки і гру артистів», визнано «велику заслугу режисерії театру, що вміла так гарно вивести на сцені ту драму», незважаючи на її недоліки («недостачі»), так що «на сцені можна було бачити рух, житє людей, а не маріонеток <…>», підкреслено, що «всі головні ролі були в добрій обсаді», але поіменно виокремлено лише одне акторське перевтілення:
«Не вичисляючи гру поодиноких артистів, годі нам не згадати про п. М. С л о б о д і в н у, котра ролю Марусі відограла справді дуже поправно. Молода артистка, котрої вже перші виступи стрітились з дуже похвальними замітками критики, не завела покладаних надій, а єї вчерашна гра свідчить, що п. Слободівна вміє і розуміє інтерпретувати свої ролі. Реалістичне трактованє ролі, без патосу і бомбастичної деклямації – отсе прикмети гри п. Слободівної»⁶³.
У непідписаній статті про Руський народний театр станом на червень 1895 р., у якій схарактеризовано його «сили співні» і «драматичні сили», щодо останніх зазначено, що «заслугують тут передовсім на увагу <…> з артисток пані Підвисоцка і п[ан]на Слободівна», при цьому другій дано таку досить широку характеристику:
«В ролях par excellence драматичних правдивою артисткою єсли вже не єсть тепер, то бодай вкоротці обіцює бути панна М. Слободівна. А має до того всякі услів’я. Кожду свою ролю віддає зі зрозумінєм, рухи на сцені природні, спокійні і тим власно чаруючі, так само природною і спокійною єсть і гра артистки, і се уважаю за найбільшу єї прикмету, що ніколи не попадає в непотрібний екзальтований патос, чим найбільше звичайно грішать драматичні артистки. Тою самою дорогою дальше допровадить п[ан]на Слободівна з певностію до правдивого артизму»⁶⁴.
У непідписаному короткому відгуку на гастролі Руського народного театру, що відбулися в Золочеві у березні 1896 р., відзначено вдалу гру Слободівної у двох виставах: 7 березня – драми Кальдерона «Війт заламейскій» (про це далі), а 15 березня – комедії «Модний жених» («ролю Галі віддала вельми удачно п[анн]а М. Слободівна»). Ба навіть запропоновано:
«Годилось би, щоби режісерія театру частійше віддавала панні Слободівній ролі поважнійші, бо она в драматах грає з талантом і природно»⁶⁵.
У наступному відгуку (за неозначеним підписом Гість) на золочівські вистави знову виокремлено цю артистку: в «оперетці» «Чорноморці» (26 березня), «роль Марусі відограла п[анн]а Слободівна дуже удачно»; також у драмі «Хата за селом, або Циганка Аза» «Міллерови і Ґалясевича» (29 березня) «трудну ролю Матруни відограла п[анн]а Слободівна з артизмом»⁶⁶.
Нарешті, за ще одним золочівським відгуком (непідписаним), у комедії «Соколики» Григ. Григорієвича (Григорія Цеглинського), поставленій у цьому місті 8 квітня 1896 р., «ролю Мальвини віддала п[анн]а Слободівна дуже вдачно»⁶⁷.
Підписаний ім’ям Дмитро рецензент дальших гастролей Руського народного театру – другої половини квітня 1896 р. в Тернополі – у захваті писав: «Кого не хватав за серце спів», зокрема, «панни Слободівної в “Не ходи, Грицю” <…>!». Опріч того, назвав її першою в характеристичному переліку «знаменитих сил в обсадженю роль»:
«В траґічних ролях грає панна Слободівна знаменито: віддає свої ролі з повним перенятєм, так що иноді публиці здаєсь немов се дійстність, а не сцена, через те і витискає слезу не в однім оці»⁶⁸.
Однак щодо її участи в «опереті» «Барон циганьскій», поставленій у Тернополі 5 травня 1896 р., непідписаний місцевий рецензент зробив закид:
«Панна Слободівна, хоч вивчила свою ролю Арсени дуже добре, не надаєся до сольових партій задля свого слабого голосу»⁶⁹.
У непідписаному короткому відгуку на гастролі Руського народного театру в Чорткові, що відбувалися у липні 1896 р., зазначено, що «між артистами визначаються» із жінок «пані Фіцнерівна і Слободівна»⁷⁰.
Про різні гастролі Руського народного театру в Чорткові (без уточнення років) розповідала подрузі Ганні Юрчаковій (*1879–†1965), артистці цього театру від 1899 р., знаменита Катерина Рубчакова (з дому Коссаківна; *1881–†1919), яка навчалася в тамтешній міській школі, а в липні 1896 р. під час перебування там театру була прийнята до нього як хористка⁷¹. Зокрема, Катерина згадувала:
«Перше незабутнє враження зі сцени зробили на мене Іванна Біберовичева, Марія Слободівна і Степан Янович у виставі “Безталанна” в ролях Софії, Варки і Гната. Після вистави <…> довго не могла заснути, обожнювала артисток за їх талант. <…> Через якийсь час знову приїхав театр з “Украденим щастям”. Слободівна грала Анну, Підвисоцький – Миколу, а Янович – Гурмана»⁷².
Зі спогадів випливає, що в «Безталанній», показаній у Чорткові, Слободівна виконувала роль дівчини В а р к и, а з газетного анонсу вистави на 21 жовтня 1893 р. у Львові видно, що вона починала грати в цій п’єсі з ролі іншої дівчини – П а р а с к и, а роль Варки тоді виконувала Антоніна Осиповичева⁷³. В «Украденому щасті», показаному в Чорткові 11 липня 1896 р., «головну ролю листоноса» Гурмана з успіхом зіграв тогочасний режисер і управитель Руського народного театру наддніпрянець Юрій Касиненко (Косиненко), від гри якого непідписаний рецензент був у захваті: «<…> певно, автор д-р Франко і не надіявся, що найде для Гурмана так знаменитого інтерпретатора, яким єсть п. Касиненко»⁷⁴ (на жаль, інших виконавців ролей у допису не згадано). Виходить, Катерина Рубчакова мовила про якусь іншу, правдоподібно, ранішу, чортківську виставу «Украденого щастя», у якій виступали разом Слободівна, Підвисоцький і Янович (див. далі). Утім, треба мати на увазі, що згадки Рубчакової з юних літ, почуті від неї ще десь на початку ХХ ст., переповідала Ганна Юрчакова на 84-му році життя (її спогади П. Медведик датував 1963 роком⁷⁵), тому не варто сприймати наведені в них відомості як цілковито вірогідні.
Тим часом якісь життєві дороги й інтереси привели Марію Слободівну до участи в драматичному гуртку «Академічної Громади» (українського студентського товариства, заснованого у Львові 26 січня 1896 р.). 5 лютого 1897 р. в залі Поштового клубу гурток поставив комедію Олени Пчілки «Світова річ». Аматорська вистава відбулася в дохід «на запомоговий фонд» «Академічної Громади» при повній залі, тож мету – зібрати кошти – було осягнуто. За словами непідписаного рецензента, самий твір, «основа» якого «не незвичайна, прикрашена сентименталізмом», «убогий в зміст та акцію; тому ж треба було дуже доброї гри, щоби вляти в ню житє». У загалом схвальних характеристиках акторських перевтілень названо на ім’я лише виконавицю головної дійової особи:
«Ролю Олександри грала знана зі сцени руского народного театру панна Слободівна. Гра єї була вірна і консеквентна. <…> Взагалі з похвалою піднести належить іменно відогранє комічної німої сцени при першій візиті секретаря, а відтак сцену розпучливого сміху Олександри по рішучій єї розмові з ґенеральским сином»⁷⁶.
Варто додати, що «Академічна Громада» створила 1897 р. запомоговий фонд для незаможних українських літераторів, і з його коштів на пропозицію Володимира Гнатюка, студента філософського факультету Львівського університету, заступника голови «Академічної Громади», висловлену на засіданні її президії 1 листопада 1897 р. (14 листопада він уже був обраний головою товариства), видала наприкінці того-таки року поетичну збірку Франка «Мій Ізмарагд» (на титульній сторінці: Львів, 1898) і виплатила поетові гонорар⁷⁷. Тож і Марія Слободівна своєю акторською грою у виставі «Світова річ» доклалася до фінансування студентського видання Франкової збірки.
Та повернімось до подій, що передували аматорській виставі. Майже за рік до неї газета «Діло» за 4 березня 1896 р. повідомляла, що «львівскі любителі драматичної штукі», з яких «деякі торік» репрезентацією «в сали Frohsinn-у дали доказ великого замилуваня і спосібности на тім поли», готуються тепер до вистави п’єси «Світова річ» Олени Пчілки: «Проби йдуть дуже добре», а режисуру провадить «знаний львівскій публиці любитель штуки драматичної», який під час «недавної гостини руско-народного театру у Львові виступав» у поставі Франкової комедії «Учитель» «в титуловій роли і вив’язався з своєї задачі – як на аматора – дуже добре»⁷⁸. Цим актором і режисером був Микола Вороний, який у листі до Михайла Коцюбинського орієнтовно 10–15 червня 1896 р. зі Львова сам згадав, що львів’яни бачили його на сцені, як він «з власної охоти виступив торік», зокрема, у Франковому «Учителі», з чого вони й дізналися, що він розуміється «на театрі»⁷⁹.
У числі за 2 травня 1896 р. «Діло» сповіщало, що запрошений на режисера Руського народного театру Микола Вороний на гастролях у Тернополі виступив у недільній виставі «Учителя» (26 квітня 1896 р.) «в роли титуловій», а у виставі «Світової речі» (30 квітня) – у ролі Голуба. При цьому непідписаний рецензент зазначив, що «гра п. Вороного, природна, вистудіована, загально подобалась», лише в «Учителі» давалася взнаки наддніпрянська вимова (так «галицкій учитель не говорить»). З виконавців ролей у комедії «Світова річ» згадано ще тільки, що в ній «виступила по довгій перерві першій раз пані Осиповичева» (без уточнення дійової особи), а роль «Тамалія-франта» грав, також перший раз, Й. Стадник⁸⁰.
У тому-таки листі до Коцюбинського Вороний нарікав, що на прохання «Руської Бесіди» та за спонукою Франка й Михайла Грушевського він півтора місяця працював тимчасовим режисером «укр[аїнсько-]руського народного театру в Галичині» під час гастролей, зокрема, в Тернополі, але «намучився з тими артистами» та «зрештою таки не витримав <…> і втік», то більше, що закінчувалася його відпустка в Науковому товаристві ім. Шевченка, де він працював «урядником». На місце режисера він запропонував наддніпрянця Юрія Касиненка⁸¹. З історико-театральних досліджень С. Чарнецького довідуємося, що призначений 16 березня 1896 р. новий управитель театру «Руської Бесіди» Михайло Ольшанський дістав у травні того-таки року в допомогу М. Вороного, але той під час гастрольних митарств витримав «у театрі з місяць і, позражувавши собі членів гурту, втік до Львова», тож від 16 червня 1896 р. керував театром спроваджений із Наддніпрянщини Юрій Касиненко⁸².
Десь 12-13 липня 1896 р. . Вороний виїхав зі Львова і три місяці подорожував Придонщиною та Причорномор’ям, побував у Харкові та Києві, а 10 жовтня 1896 р. повернувся до Львова⁸³. Тут він далі режисерував у драматичному гуртку «Академічної Громади» виставу комедії «Світова річ», що її готувати почав у лютому 1896 р. «Зоря» за 27 січня 1897 р. в рубриці «Хроніка» сповіщала, що українське товариство «Академічна Громада» заснувало «у себе недавно» драматичний гурток, який «буде давати аматорські театральні вистави», і «на режисера» цього гуртка «упрошено д[обродія] Миколу Вороного, симпатично знаного у нас і спосібного любителя народного театру». Анонсовано, що «на перший раз виставить» гурток 5 лютого 1897 р. в залі Поштового клубу комедію Олени Пчілки «Світова річ»⁸⁴. Вистава відбулася під доглядом режисера Вороного, бо він виїхав зі Львова у Наддніпрянську Україну пізніше – після середини квітня 1897 р., коли прийняв запрошення Марка Кропивницького грати в його театральній дружині⁸⁵.
Від імени «Академічної Громади» її голова Ізидор Голубович і писар Іван Білик склали публічну «сердечну подяку В[исоко]п[оважним] паннам Мариї і Емілії Слободівним» (сестрам), Юрієві Тобілевичу (син І. Тобілевича, на той час – студент Львівської політехніки), Северинові Паньківському та іншим акторам та акторкам «за їх ласкаву участь в аматорскім представленю», а також наголосили: «Осібно годиться піднести працю п. Миколи Вороного <…>, котрий докладав усіх зусиль, щоби представленє випало якнайпоправнійше» (датовано: «д. 8 лютого 1897»)⁸⁶.
Логічно припустити, що Слободівну залучили (чи навіть сам Вороний залучив) до виконання ролі Олександри в аматорській студентській виставі «Світової речі» тому, що акторка вже грала цю роль у професійному театрі. До речі, «Світова річ» Олени Пчілки (в переробці М. Старицького) була в репертуарі Руського народного театру в 1893–1894 рр.⁸⁷
У рецензії, підписаній криптонімом Л., на виставу «Ой не ходи, Грицю, та на вечерниці», якою відкрито гастролі театру в Бережанах 4 листопада 1897 р.⁸⁸, відзначено: «Відогранє штуки було майже бездоганне», але, хоча всі актори «того вечера зливалися в так викінчений і добірний концерт»,
«все-таки годиться запримітити: що пані Підвисоцка заєдно грає з великим темпераментом і свої ролі доводить до правдиво артистичних креацій; що панна Слободівна розвиває свій талант дуже щасливо; що “Бесіда” постаралась о прегарні і з правдою етноґрафічною згідні народні убори і декорації, а директори дуже совістно уважають на чистість бесіди і вірність наголосів»⁸⁹, –
підкреслив рецензент, мавши на увазі мовно-побутову відповідність Наддніпрянщині.
Той самий рецензент зазначив, що спектакль «Барон циганьскій», показаний у Бережанах 17 листопада 1897 р.⁹⁰,
«вийшов так гарно, що деякі прирівнювали єго з виставою на великих сценах. Ту знов передовсім пані Лопатиньска так грою, як також співом і виглядом чарувала усіх, хотя й і панна Слободівна віддала свою ролю зовсім удачно»⁹¹.
З рецензії на виставу «Барон циганьскій», показану в Тернополі 5 травня 1896 р., знаємо, що в ній Слободівна грала А р с е н у (див. вище).
Прорецензував той самий критик Л. і виставу за драмою «Ясні зорі» Бориса Грінченка, відзначеною першою премією з-поміж п’єс, поданих на конкурс Галицького крайового виділу. Прем’єру поставлено в Бережанах двічі: 23 листопада⁹² і 2 грудня 1897 р. Слободівна виступила в головній ролі А м і н и – дівчини-українки, що потрапила до турецького полону й опинилася в гаремі старого Алі-Баші. За виконання цієї трагедійної ролі акторка здобула повне визнання рецензента:
«Скільки тут цікавих моментів психольоґічних і якій незвичайний процес душевний! Єсть то, безперечно, найлучше викінчена і найщасливійше видумана постать в цілій драмі. Та яко роля насуває Аміна артистці чимало праці і труду. Всі ті перепони поборола панна Слободівна щаслива і дала доказ, що вона потрафить відтворювати не лиш грані і перестудіовані ролі, але вона спосібна відчувати і інтерпретувати зовсім нові и оріґінальні, не видані у нас креації. Значить, у неї прийшла доба артистичного творчества».
Партнерами Слободівної у виставі «Ясних зір» були визначні актори Лев Лопатинський, Філомена Лопатинська, Тит Ґембицький, Йосиф Стадник, Кость Підвисоцький⁹³.
У тогочасному репертуарі театру «Руської Бесіди» з’явилася ще одна п’єса Бориса Грінченка (підписана псевдонімом Василь Чайченко) – комедія «Дядькові примхи», також нагородженої на конкурсі Галицького крайового виділу. Рецензією на неї відгукнувся той самий театральний критик Л., не вказавши, де й коли бачив виставу (певно, також у Бережанах на початку грудня 1897 р.). Він зазначив, зокрема:
«Амантів грали п. Поліщук і п[анн]а Слободівна. Поліщук, безперечно, знаменитий сальоновий амант, а Слободівна – знаменита народна амантка»⁹⁴.
З цієї інформації та переказу в рецензії змісту комедії видно, що Осип (Йосип) Поліщук грав молодого народного вчителя Павла Левчука, а Слободівна – його колишню школярку, сільську дівчину Марту, тобто дійових осіб, які кохають одне одного й хочуть побратися. Вистава цієї самої «конкурсової комедії Чайченка» під інакшою назвою – «Нахмарило» – була невдовзі анонсована на показ у Львові 18 грудня 1897 р.⁹⁵, проте в наступному повідомленні суботня і недільна вистави (18–19 грудня) були відмінені у зв’язку з міськими заходами до дня Св. Миколая⁹⁶, натомість у черговому повідомленні оголошено, що театральна дружина, яка принаймні до 15 грудня ще перебувала в Бережанах, уже прибула до Львова і 23 грудня відіграє «конкурсову штуку» «Нахмарило»⁹⁷. А відразу 24 грудня «Діло вмістило короткий відгук на цю виставу:
«Вчерашне представленє штуки “Нахмарило” або “Дядькові примхи” (знаної нашим читателям з недавної рецензії нашого В[исоко]п[оважаного] дописувателя з Бережан) згромадило доволі численну публику і випало удачно»⁹⁸.
У детальній анонімній рецензії на ту саму львівську виставу, надрукованій наступного дня в газеті «Руслан», зазначено, що комедія Чайченка «Нахмарило» («Дядькові примхи») «посідає чималу літературну стійність», а «гра артистів взагалі не випала зле, а місцями була навіть дуже доброю», хоча «замітне було недокладне зрозумінє штуки і замале виученє поодиноких роль, через що гра не представлялася гладкою». З усіх виконавців і виконавиць ролей у спектаклі найвище оцінено «п[анну] С л о б о д і в н у», чиє перевтілення у сценічний образ визнано бездоганним:
«П[анна] С л о б о д і в н а в роли єго [вчителя. – Є. Н.] любки Марти віддала свою ролю від початку до кінця знаменито. У грі єї нічого не разило ані під взглядом технічним, ані артистичним. Артистка зважала навіть на властивости язика, доховуючи всюди вірний виговор, що рідко можна сказати о наших артистах. Попри п[анну] Слободівну вив’язалися найлучше пп. О л ь ш а н ь с к и й і П і д в и с о ц к и й, перший яко тип україньского дворянина, а другий яко дід, стоячий на шкільній послузі»⁹⁹.
Газета «Руслан» про тогочасні (ще тільки в листопаді) гастролі Руського народного театру в Бережанах із задоволенням відзначила:
«Дружина театральна дібрана і вложена, почасти вишколена, почасти вишколюєся під умним проводом дирекциї і режисерів. На особливше признанє заслугує гра пані Лопатиньскої і панни Слободівни, як також пп. Яновича, Ґембіцкого і иньших»¹⁰⁰.
Натомість в анонімній рецензії, опублікованій у тому-таки «Руслані», виставу «Торговля жемчугами» за п’єсою Григорія Цеглинського, показану Руським народним театром у Львові 26 грудня 1897 р., переважно скритиковано:
«Виконанє сеї комедиї лишало богато до бажаня. З малими виїмками гра не ріжнилася нічим від звичайної гри аматорів, що вперве пробують своїх сил на сцені. Неповоротність декотрих сил жіночих була над всякий вираз разячою, так що при них удачно відтворені креациї теряли на плястичности і живости».
Один з персональних закидів стосувався актриси, яку обговорюємо:
«Панна С л о б о д і в н а в роли еманципантки Ольґи попала через цілий час в шабльонову деклямацию і не подобала на молоденьку ентузиястку, а радше на довголітну інструкторку, що зреформовала вже кілька поколінь»¹⁰¹.
До Руського народного театру долучилася й молодша сестра Марії Емілія Слободівна. Під час гастролей театральної дружини у Станиславові на 14 вересня 1897 р. було анонсовано «співи п. Е. Слободівної і п. Яновича з оперетки “Бідний Йонатан”»¹⁰². Йшлося про оперету Карла Міллекера «Бідний Йонатан», лібрето якої переклав Богдар Кирчів (театр «Руської Бесіди» поставив її ще наприкінці 1892 р.¹⁰³).
А тимчасом 30 грудня 1897 р. львівська газета «Руслан» повідомила, що Товариство «Руська Бесіда», заново обійнявши 15 грудня безпосереднє керівництво своїм театром, звільнило деяких артистів і артисток, а іншим знизило платню, через що вони самі пішли з театру або залишались у ньому лише до 31 грудня, зокрема «Мария і Емілия Слободівна» (так!), які отримували разом 115 злотих ринських, мали отримувати на 25 зр. менше, тому обидві «з кінцем місяця також» звільнялися¹⁰⁴. Однак у відкритому листі до редакції «Руслана» від 2 січня 1898 р. виділ «Руської Бесіди» у Львові спростовував інформацію, наче «п[анн]а М. Слободівна мала виступити з дружини театральної»¹⁰⁵. А через місяць, характеризуючи акторів та акторок Руського народного театру, який від 8 лютого 1898 р. гастролював у Золочеві, оглядач, підписаний псевдонімом Гість, на чільне місце серед драматичних артисток поставив Марію Слободівну, особливо похваливши її гру у виставі «Нещасне коханє»:
«В драмах маємо перворядну артистку панну М. Слободівну. Єї гра природна, вистудіювана, чинить єї недостижимою, а в роли Варки витискає нам сльози вірним перенятєм і чувственною интерпретацією штуки»¹⁰⁶.
Водночас оглядач гастролей театру в Золочеві у лютому 1898 р. схарактеризував гру й молодшої сестри. Високо оцінивши Маріїне виконання драматичних ролей, критик висловив сподівання, що Емілія Слободівна стане другою (після знаменитої «співачки» Філомени Лопатинської, схарактеризованої ним перед сестрами) вокальною артисткою народного театру:
«Молодша єї сестра, панна Емилія, має сильний, милий голосочок; невдовзі будемо мати з неї другу силу співочу. Добре би, щоб она частійше виступала в труднійших ролях»¹⁰⁷.
А тимчасом в опублікованому 14 квітня 1898 р. огляді гастролей трупи в Тернополі Іван Копач, захищаючи дирекцію театру від закиду, що «вона так щедро повтаряє переклепані чужі оперетки, а оріґінальних і взагалі новійших драм так щадить» (тобто не ставить), зазначив, що
«оправданєм для Дирекції може служити несподіваний виїзд п[анн]и Слободівної і заповіджений відхід п. Ольшаньского – бо ж численні ролі їх треба сейчас кимсь заступити і через те нема часу приготовляти нових речей»¹⁰⁸.
Раніше в оглядах вистав театру в Тернополі, показаних другої половини березня 1898 р., Копач, оцінюючи гру артистів та артисток, зовсім не згадав Слободівної¹⁰⁹ – певно, на той час вона вже покинула трупу.
Проте повністю сцени Слободівна не полишила. 18 травня 1898 р. в залі Поштового клубу (раніше зала товариства «Frohsinn») у готелі Жоржа відбулася аматорська вистава, уряджена львівським ремісничим товариством «Зоря», комічної «триактової оперетки» Данила Млаки (псевдонім Сидора Воробкевича) «Пан Мандатор» «при участи бувш[их] артистів рускої сцени п[анн]и М. Слободівни і п. М. Ольшаньского». Дохід був призначений на фонд Бурси ремісничо-промислової у Львові. За стислою оцінкою непідписаного рецензента,
«Штука ся сама собою досить слабка – хотя й артисти добрим виученєм своїх роль старалися заповнити недостатки – і публика вийшла вдоволена»¹¹⁰.
Здогадно, досвідчений актор і співак Михайло Ольшанський (*1863–†1908) виконував головну чоловічу роль пана Броніслава (мандатора), а Слободівна – головну жіночу роль його дружини Зосі або другу за значимістю жіночу роль – доньки селян Одарки, закоханої в селянського парубка Петра.
За перший період акторської кар’єри юна Марія Слободівна у віці від шістнадцяти до двадцяти одного року виросла, за визнанням рецензентів, у першорядну професійну драматичну артистку народного театру «Руської Бесіди».
Сім’я Крушельницьких. Зліва направо: Марія Крушельницька, Тарас, Володимира, Іван, Богдан, Антін Крушельницький. Городенка, 1912
__________________________________
¹ Чарнецький Степан. Історія українського театру в Галичині : Нариси. Статті. Матеріали. Світлини / Ідея вид., вст. слово: Богдан Козак; наук. ред., комент.: Ростислав Пилипчук; Упорядкув.: Богдан Козак, Роман Лаврентій, Ростислав Пилипчук. Львів, 2014. 583 с.
² Громова Валентина. Марія Слободівна // Літературна Україна. 1966. № 97. 13 грудня. С. 3.
³ Громова Валентина, Дубина Микола. Марія Слободівна – акторка і письменниця // Український театр. 1987. № 5. С. 24–25.
⁴ Медведик Петро. Катерина Рубчакова. Київ, 1989. С. 10, 19–22, 61, 94.
⁵ Погребенник Федір. Життя і смерть Марії Слободівни // Дзвін. 1990. № 1. С. 37–38. Це невеличка післямова (фактично, зреферована стаття В. Громової з «Літературної України») до републікації: Слободівна Марія. Також голова родини : Нарис // Там само. С. 35–37.
⁶ Паламарчук Оксана. Тріумфальні дороги і тернисті шляхи // За Вільну Україну. 2001. Ч. 140. 12 грудня. С. 8.
⁷ Качкан Володимир. Визволення... смертю (Ще одна постать у терновім вінку: Марія Крушельницька) // Українознавство. 2003. № 4. С. 46–53; Качкан Володимир. Ще одна постать на українській Голгофі (Повернення Марії Крушельницької) // Етнос і культура. Івано-Франківськ, 2005/06, № 2/3. С. 124–133.
⁸ Аврахова Ірина. Чорна сторінка української історії (до 145-річчя від дня народження М. Крушельницької) // Вісник Книжкової палати. 2021. № 12. С. 46–50.
⁹ Циганик Мирослава Іванівна. Марія Слободівна – акторка театру товариства «Руська Бесіда» 1893–1902 років // Гуманітарний корпус : Збірник наукових статей з актуальних проблем філософії, культурології, історії, психології та педагогіки / Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. 2021. Вип. 37 (т. 1). С. 46–48.
¹⁰ Крушельницька Лариса. Рубали ліс… (Спогади галичанки). Львів, 2001. С. 15–33 (розділ «Бабуня», с. 16–19), та ін.
¹¹ Там само. С. 17, 18. Назву села, в якому народилася Марія Слободівна, енциклопедичні видання подають чомусь так: «с. Ульгівка» (називний відмінок, «Митці України», 1992), «Ульгівці» (називний відмінок, «Українська журналістика в іменах», 1994, вип. 1), «с. Ульгівка» (називний відмінок, «Українська Літературна Енциклопедія», 1995, т. 3), «в с. Ульгівка» («Енциклопедія історії України», 2008, т. 5), «с. Ульгівці» (називний відмінок, «Енциклопедія Сучасної України», 2014, т. 15). У книжці «Рубали ліс…» Лариси Крушельницької – «в селі Ульгівці» (2001, с. 17). Звідки взялися такі топонімні варіанти (Ульгівці, Ульгівка), які, мабуть, є некоректними, не можу сказати.
¹² Як засвідчує анкета акторки Марії Слободівної, заповнена в лютому 1895 р. (див. витяг з документу «Виказ членів “Руського народного театру” під зарядом “Руської Бесіди” у Львові», що зберігається у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові: Волицька-Зубко Ірина. До питання загальноосвітнього цензу діячів театру Львівського товариства «Руська бесіда» в контексті едукаційної системи австрійської Галичини кінця XIX – початку ХХ століття: типологічний аспект // Народознавчі зошити. 2019. № 6. С. 1501). Інформація, подана в енциклопедичних виданнях (Медведик П. К. Крушельницька (Слобода) Марія Степанівна // Українська Літературна Енциклопедія. Київ, 1995. Т. 3. С. 77; Герасимова Г. П. Крушельницька Марія Степанівна // Енциклопедія історії України. Київ, 2008. Т. 5. С. 423; Крушельницька Л. І. Крушельницька Марія Степанівна // Енциклопедія Сучасної України. Київ, 2014. Т. 15) та повторена в деяких статтях, наче Марія Слободівна (Слобода) перед тим, як стати 1893 р. акторкою, закінчила Львівську українську гімназію (чи навчалася в ній), помилкова: на той час у Львові існувала єдина українська гімназія – Академічна, яка була чоловічою (дівчат до неї дозволено приймати щойно 1933 р.). Хибною є також інформація, наведена раніше в довідково-енциклопедичній статті, буцімто «після закінчення семінарії, з сімнадцятирічного віку» Слободівна стала артисткою театру «Руської Бесіди» (Крушельницька Л. Слободівна-Крушельницька Марія Степанівна // Українська журналістика в іменах : Матеріали до енциклопедичного словника. Львів, 1994. Вип. І. С. 172). У семінарії (очевидно, малося на увазі учительській) дівчина не навчалася, а в українському театрі виступала з шістнадцяти років (на сімнадцятому році життя).
¹³ Горобець Тиберій. Тіни над життям… // Діло. 1935. Ч. 201. 31 липня. С. 7. Про належність С. Чарнецькому псевдоніма Тиберій Горобець див.: Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI–XX ст.). Київ, 1969. С. 126, 547.
¹⁴ Громова Валентина. Марія Слободівна. С. 3.
¹⁵ Волицька-Зубко І. До питання загальноосвітнього цензу діячів театру Львівського товариства «Руська бесіда»... С. 1502.
¹⁶ С. Чарнецький так і зазначив про «Марію Слободівну»: «таке було її дівоче прізвище» (Горобець Тиберій. Тіни над життям… // Діло. 1935. Ч. 201. 31 липня. С. 7).
¹⁷ Анонс вистави у Львові на 21 жовтня 1893 р., з переліком дійових осіб та виконавців: Львôвскій рускій народный театръ // Дѣло. 1893. Ч. 226. 8 (20) жовтня. С. 3. Тут і далі виконання тієї самої ролі документую, як правило, лише раз, за першою згадкою у пресі.
¹⁸ Анонс вистави у Львові на 22 жовтня 1893 р., з переліком дійових осіб та виконавців: Львôвскій рускій народный театръ // Там само. Ч. 227. 9 (21) жовтня. С. 3.
¹⁹ Анонс вистави у Львові на 24 жовтня 1893 р., з переліком дійових осіб та виконавців: Львôвскій рускій народный театръ // Там само. Ч. 228. 11 (23) жовтня. С. 3.
²⁰ Анонс вистави у Львові на 28 жовтня 1893 р., з переліком дійових осіб та виконавців: Львôвскій рускій народный театръ // Там само. Ч. 232. 15 (27) жовтня. С. 2.
²¹ Анонс вистави у Львові на 29 жовтня 1893 р., з переліком дійових осіб та виконавців: Львôвскій рускій народный театръ // Там само. Ч. 233. 16 (28) жовтня. С. 4.
²² Рецензія на львівську виставу, показану на початку листопада 1893 р.: къ. Львôвскій рускій народный театръ // Там само. Ч. 242. 28 жовтня (9 падолиста). С. 3.
²³ Анонс вистави у Львові на 11 листопада 1893 р., з переліком дійових осіб та виконавців: Львôвскій рускій народный театръ // Там само. Ч. 243. 29 жовтня (10 падолиста). С. 2.
²⁴ Анонс вистави у Львові на 21 листопада 1893 р., з переліком дійових осіб та виконавців: Львôвскій рускій народный театръ // Там само. Ч. 251. 9 (21) падолиста. С. 4.
²⁵ Рецензія на виставу (Руско-народный театръ // Дѣло. 1894. Ч. 189. 24 серпня (5 вересня). С. 3), показану у Львові 4 вересня 1894 р. (дата в анонсі: Трупа руско-народного театру // Там само. Ч. 187. 22 серпня (3 вересня). С. 3); анонс вистави на 28 квітня 1901 р., з переліком дійових осіб та виконавців: В міскім театрі в Чернівцях // Буковина. 1901. Ч. 44. 15 (28) цьвітня. С. 3.
²⁶ Анонс львівської прем’єри на 11 вересня 1894 р.: Львôвскій рускій народный театръ // Дѣло. 1894. Ч. 193. 29 серпня (10 вересня). С. 3. Помилково надруковано: «Ві второк д[ня] 10 вересня 1894». Насправді на вівторок припадало 11 вересня. Рецензія на виставу, показану 11 вересня 1894 р.: Руско-народный театръ // Там само. Ч. 197. 2 (14) вересня. С. 3. Афіша вистави 20 грудня 1895 р.: Чарнецький С. Історія українського театру в Галичині. Розд. 4: Світлини.
²⁷ Відгук на виставу, показану в Золочеві 15 березня 1896 р.: Про гостину руского театру въ Золочевѣ // Дѣло. 1896. Ч. 51. 5 (17) марта. С. 2.
²⁸ Відгук на виставу, показану 26 березня 1896 р.: Гôсть. Про дальшу гостину руского театру въ Золочевѣ // Там само. Ч. 66. 23 марта (4 цвѣтня). С. 2.
²⁹ Виставу за драмою «Хата за селом, або Циганка Аза» «Міллерови і Ґалясевича» зі Слободівною у ролі М а т р у н и театр «Руської Бесіди» показав у Золочеві 29 березня 1896 р. (Там само), у тій самій ролі (М о т р у н а) – у Чернівцях 12 травня 1901 р. (анонс: Руский народний театр // Буковина. 1901. Ч. 50. 29 цьвітня (12 мая). С. 3). В анонсах вистави у Чорткові 19 липня 1896 р. (Нашъ театръ народный // Дѣло. 1896. Ч. 144. 28 червня (10 липня). С. 3), у Борщеві 23 серпня 1896 р. (Рускій народный театръ // Там само. Ч. 175. 5 (17) серпня. С. 3), у Снятині 9 червня 1901 р. (С. Зі Снятина пишуть нам // Дѣло. 1901. Ч. 114. 24 Мая (6 Червня). С. 3; Дирекція театру. Рускій народный театръ // Там само. Ч. 115. 25 Мая (7 Червня). С. 3) та у Львові 16 червня 1901 р. (В сали тов. «Gwiazda» // Дѣло. 1901. Ч. 122. 2 (15) Червня. С. 3) виконавців і виконавиць ролей не зазначено. У відгуку на виставу «Хата за селом», показану в Тернополі на початку червня 1896 р., виокремлено лише «недорівнано гарну гру пані Биберовичевої в ролі циганки Ази» (Л. І. Н. Про руско-народный театръ въ Тернополи // Дѣло. 1896. Ч. 115. 24 мая (5 червня). С. 2).
Переклад з польської зробив Єронім Калитовський: Ґалясевич І. К. Циганка Аза, або Хата за селом. Драма в 5-ох діях зі сьпівами і танцями. Після повісти Й. І. Крашевського. Перевів на укр. мову Єроним Калитовський. Ню Йорк, 1920. 131 с. У цій переробці М о т р у н а – донька господаря Лепюка. У драматичній переробці повісті Крашевського, яку здійснив українською мовою М. Старицький під назвою «Циганка Аза (Хата за селом). Драма на 5 дій» (Львів, 1929), є інші дійові особи, замість Мотруни – Галя. Про те, що театр «Руської Бесіди» ставив саме переробку польських авторів, засвідчує також анонс вистави у Перемишлі 23 червня 1900 р.: «“Циганка Аза”, перерібка повісти Крашевского “Хата за селом” Ґавалєвича-Мілєрової» (Репертуаръ народно-руского театру въ Перемышли // Дѣло. 1900. Ч. 122. 1 (14) Червня. С. 3). Щоправда, на той час Слободівна ще не повернулася до театру.
³⁰ На дохід п-и Марії Слободівної… // Дѣло. 1901. Ч. 213. 22 Вересня (5 Жовтня). С. 3; Відгук на виставу, показану в Ярославі на початку жовтня 1901 р.: Тутешній. Гостина руского театру в Ярославї // Там само. Ч. 217. 27 Вересня (10 Жовтня). С. 2.
³¹ Відгук на виставу, показану 8 квітня 1896 р.: О послѣднôмъ тыждни гостины руского театру въ Золочевѣ // Дѣло. 1896. Ч. 72. 2 (14) цвѣтня. С. 3.
³² Відгук на виставу, показану в Тернополі 5 травня 1896 р.: Зъ Тернополя пишуть намъ // Там само. Ч. 95. 28 цвѣтня (11 мая). С. 3.
³³ Рецензія на виставу, показану в Бережанах 2 грудня 1897 р.: Л. Про руско-народный театръ // Дѣло. 1897. Ч. 266. 24 Падолиста (6 Грудня). С. 3.
³⁴ Рецензія на виставу, показану в Бережанах у грудні 1897 р.: Л. Про руско-народный театръ // Там само. Ч. 273. 2 (14) Грудня. С. 3.
³⁵ Рецензія на виставу, показану у Львові 26 грудня 1897 р.: Справа еманципациї жінок… // Руслан. 1897. Ч. 283. 16 (28) грудня. С. 3. Рубр.: Наука, штука, лїтература.
³⁶ Анонс вистави в Чернівцях на 24 квітня 1901 р., з переліком дійових осіб та виконавців: В міскім театрі в Чернівцях // Буковина. 1901. Ч. 42. 11 (24) цьвітня. С. 3. Однак у рецензії на виставу зазначено, що Софію грала
Ольга Бучманівна (з дому також Бучма, *1879–†1925; старша сестра Амвросія Бучми; інші сценічні імена: за першим чоловіком – Стефановичева, за другим – Левицька; акторка Руського народного театру в 1898–1918 рр., з перервою): «Із граючих визначалася п. Бучманівна в ролі Софії, що грала в заступстві п[ан]ни Слободівної, яка захорувала несподівано» (В. Ш. «Кляте серце», драма з народнього житя в 5 діях Івана Тобілевича // Там само. Ч. 43. 13 (26) цьвітня. С. 3). Слободівна, яка вивчила роль Софії, могла виконувати її в інших виставах «Клятого серця».
³⁷ Показана 1901 р. в Кіцмані 2 травня (Кіцманьский. В четвер, дня 2. мая с. р. відограла наша театральна трупа… // Там само. Ч. 47. 22 цьвітня (5 мая). С. 3), у Чернівцях 11 травня (анонс: Руский народний театр // Там само. Ч. 49. 27 цьвітня (10 мая). С. 3), у Снятині 7 червня (З руского народного театру // Там само. Ч. 61. 25 мая (7 червня). С. 3), у Коломиї 13 червня [Дирекція театру. Рускій народный театръ // Дѣло. 1901. Ч. 115. 25 Мая (7 Червня). С. 3].
³⁸ Анонс прем’єри в Чернівцях на 7 травня 1901 р.: В міскім театрі в Чернівцях // Буковина. 1901. Ч. 47. 22 цьвітня (5 мая). С. 3.
³⁹ Анонс прем’єри в Чернівцях на 8 травня 1901 р., з переліком дійових осіб та виконавців: Руский народний театр // Там само. Ч. 48. 24 цьвітня (8 мая). С. 3; Бобикевич О. Власть тьми. Драма Льва Толстого. Вражіня з народного руского театру // Дѣло. 1901. Ч. 123. 4 (17) Червня. С. 2; Лозинський М. З рускої сцени // Там само. Ч. 150. 6 (19) Липня. С. 3.
⁴⁰ Рецензія на виставу, показану у Львові 2 липня 1901 р.: Лозинський М. З рускої сцени // Там само. Ч. 138. 21 Червня (4 Липня). С. 3.
⁴¹ Рецензія на виставу, показану у Львові 11 липня 1901 р.: Лозинський М. З рускої сцени // Там само. Ч. 146. 2 (15) Липня. С. 3.
⁴² Анонс вистави у Чернівцях на 9 травня 1901 р., з переліком дійових осіб та виконавців: В четвер дня 9 мая: Розпічне: Він не заздрісний // Буковина. 1901. Ч. 48. 24 цьвітня (8 мая). С. 3.
⁴³ Анонс вистави у Чернівцях на 9 травня 1901 р., з переліком дійових осіб та виконавців. Назву й підзаголовок вистави подано так: «З любови. Комедия в 1 акті Мороза, переклад І. Стадника» (В четвер дня 9 мая: Закінчить: З любови // Там само). Трьома роками раніше «найновійшу комедію І. [так! – Є. Н.] Шніцлєра» «З любови» анонсовано до показу в Тернополі 7 квітня 1898 р., без зазначення дійових осіб та виконавців (Зъ руско-народного театру въ Тернополи // Дѣло. 1898. Ч. 66. 23 Марта (4 Цвѣтня). С. 3). А попереднього року для показу в Бучачі 21 жовтня оголошено драму «Любощі» («Liebelei») (Дирекция руского народного театру // Руслан. 1897. Ч. 221. 30 вересня (12 жовтня). С. 3). Автором цієї драми, якою збагатився репертуар театру «Руської Бесіди» наприкінці 1890-х років, С. Чарнецький називав Шніцлера (Чарнецький С. Історія українського театру в Галичині. С. 112, 123, 138, 570). Драма в трьох діях «Liebelei» (прем’єра 1895, надруковано 1896; варіанти перекладу: «Любовна інтрига», «Гра в любов») справді є серед п’єс австрійського драматурга Артура Шніцлера (Schnitzler, *1862–†1931). А встановити німецькомовний оригінал одноактної комедії «З любови» не вдалося. Чи не сплутано в ініціалі та прізвищі автора «І. Шніцлєра» – Артура Шніцлера з Ігнацом Шніцером (див. вище)? Незрозумілою є також прив’язка до Мороза.
⁴⁴ Медведик Петро. Катерина Рубчакова. Київ, 1989. С. 19.
⁴⁵ Про його «вповні удачний переклад» трагедії «Урієль Акоста» Ґуцкова згадано в непідписаній статті: Кôлька слôвъ про рускій театръ. (Письмо надôслане зô Стрыя) // Дѣло. 1895. Ч. 115. 26 мая (7 червня). С. 1. Окреме видання: Ґуцков К. Урієль Акоста : Траґедія в 5 актах / Переклав Л. Лопатинський. Львів, 1900. 106 с. Виставу «клясичної траґедиї» «Уриєль Акоста» в режисурі Й. Стадника Руський народний театр апробував «перший раз» у Любачеві в серпні 1901 р., куди приїхав 11 серпня (Руський народний театр // Буковина. 1901. Ч. 90. 1 (14) серпня. С. 3), й опісля у Ярославі 14 вересня (З руского народного театру // Там само. Ч. 104. 2 (15) вересня. С. 3) і Перемишлі 5 жовтня (Руский народний театр // Руслан. 1901. Ч. 213. 21 вересня (4 жовтня). С. 3).
⁴⁶ Вчерашне аматорске представленє «Свѣтовои рѣчи» // Дѣло. 1897. Ч. 20. 25 Сѣчня (6 Лютого). С. 3.
⁴⁷ Аматорске представленє // Дѣло. 1898. Ч. 102. 9 (21) Мая. С. 2.
⁴⁸ Рускій народный театръ // Дѣло. 1893. Ч. 218. 29 вересня (11 жовтня). С. 2.
⁴⁹ К. Л–ий. Руський народний театр // Зоря. 1893. Ч. 19. 1 (13) жовтня. С. 384.
⁵⁰ Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів... С. 218, 494. Також див. «Зміст» річника «Зорі» за 1893 р.
⁵¹ къ. Львôвскій рускій народный театръ // Дѣло. 1893. Ч. 230. 13 (25) жовтня. С. 3. Філомена Лопатинська (*1873–†1940) – українська і польська оперна співачка й акторка, дружина Л. Лопатинського.
⁵² къ. Львôвскій рускій народный театръ // Там само. Ч. 240. 25 жовтня (6 падолиста). С. 3.
⁵³ къ. Львôвскій рускій народный театръ // Там само. Ч. 242. 28 жовтня (9 падолиста). С. 3. Марія Фіцнерівна (Фіцнер; у шлюбі Мороз, Морозева, Морозова; також Фіцнерівна-Морозова, Фіцнер-Мороз; *1873–†1920) – драматична акторка і співачка Руського народного театру в 1892–1902 рр. У 1897–1900 рр. виступала в російсько-українських трупах Івана Івася-Мороза (†1898, див.: Похороны артиста Ивася Мороза // Южный край [Харьков]. 1898. 2 сентября), за якого вийшла заміж, і Леоніда Манька.
⁵⁴ Лукич Василь. Руський народний театр під управою тов. «Руська Бесіда у Львові» // Зоря. 1894. Ч. 15. 1 (13) серпня. С. 347.
⁵⁵ Рускій народный театръ // Дѣло. 1894. Ч. 173. 3 (15) серпня. С. 3.
⁵⁶ Рогатинець. Зъ Рогатинщины. (Де що про выставы руско-народного театру въ Рогатинѣ) // Там само. Ч. 178. 10 (22) серпня. С. 3.
⁵⁷ Правдивый Рогатинець. Зъ Рогатина. (Ще о гостинѣ театру въ Рогатинѣ) // Там само. Ч. 181. 13 (25) серпня. С. 2.
⁵⁸ Рускій народный театръ // Там само. Ч. 173. 3 (15) серпня. С. 3.
⁵⁹ Руско-народный театръ // Там само. Ч. 197. 2 (14) вересня. С. 3.
⁶⁰ Там само.
⁶¹ Руско-народый театръ // Там само. Ч. 204. 12 (24) вересня. С. 3.
⁶² Трупа руско-народного театру // Там само. Ч. 187. 22 серпня (3 вересня). С. 3.
⁶³ Руско-народный театръ // Там само. Ч. 189. 24 серпня (5 вересня). С. 3.
⁶⁴ Кôлька слôвъ про рускій театръ. (Письмо надôслане зô Стрыя) // Дѣло. 1895. Ч. 114. 25 мая (6 червня). С. 2. Емілія (Омелія) Підвисоцька (*1856–†1920-ті) – артистка театру «Руської Бесіди» в 1876–1905 рр. (у 1889–1892 рр. виступала в трупі Марка Кропивницького і М. Старицького), дружина К. Підвисоцького.
⁶⁵ Про гостину руского театру въ Золочевѣ // Дѣло. 1896. Ч. 51. 5 (17) марта. С. 2.
⁶⁶ Гôсть. Про дальшу гостину руского театру въ Золочевѣ // Там само. Ч. 66. 23 марта (4 цвѣтня). С. 2.
⁶⁷ О послѣднôмъ тыждни гостины руского театру въ Золочевѣ // Там само. Ч. 72. 2 (14) цвѣтня. С. 3.
⁶⁸ Дмитро. Зъ Тернополя пишуть намъ // Там само. Ч. 87. 19 цвѣтня (1 мая). С. 3.
⁶⁹ Зъ Тернополя пишуть намъ // Там само. Ч. 95. 28 цвѣтня (11 мая). С. 3.
⁷⁰ Про гостину руско-народного театру въ Чортковѣ // Там само. Ч. 154. 11 (23) липня. С. 3.
⁷¹ Петро Медведик подав, наче Катря Коссаківна вступила до театру «Руської Бесіди» в червні 1896 р. під час його гастролей у Чорткові (Медведик Петро. Катерина Рубчакова. Київ, 1989. С. 17), але чортківські гастролі відбулися в липні – на початку серпня 1896 р. (анонс вистав від 11 до 19 липня: Нашъ театръ народный // Дѣло. 1896. Ч. 144. 28 червня (10 липня). С. 3; анонс вистав від 21 липня до 2 серпня: Репертоаръ руско-народного театру въ Чортковѣ // Там само. Ч. 150. 6 (18) липня. С. 2), а до кінця червня театр виступав іще в Теребовлі (Руско-народный театръ // Там само. Ч. 128. 8 (20) червня. С. 3).
⁷² Медведик Петро. Катерина Рубчакова. С. 10. На той час спогади Ганни Юрчакової зберігалися в домашньому архіві П. Медведика (Там само. С. 103).
⁷³ Львôвскій рускій народный театръ // Дѣло. 1893. Ч. 226. 8 (20) жовтня. С. 3. Антоніна Осиповичева (*1855–†1926) – польська й українська акторка, співачка чеського походження (дівоче прізвище: Skřivanová).
⁷⁴ Руско-народный театръ // Дѣло. 1896. Ч. 147. 3 (15) липня. С. 3.
⁷⁵ Медведик Петро. Катерина Рубчакова. С. 103.
⁷⁶ Вчерашне аматорске представленє «Свѣтовои рѣчи» // Дѣло. 1897. Ч. 20. 25 Сѣчня (6 Лютого). С. 3. У Пчілчиному оригіналі Олександра – Саша.
⁷⁷ Нахлік Євген за участі Шеремети Оксани. Гнатюк Володимир Михайлович // Франківська енциклопедія : у 7 т. Львів, 2016. Т. 1 : А–Ж. Серія : Іван Франко і нова українська література: попередники та сучасники / наук. ред. і упоряд. Є. Нахлік. С. 363.
⁷⁸ Нашû львôвскû любителѣ драматичнои штуки // Дѣло. 1896. Ч. 40. 21 лютого (4 марта). С. 3.
⁷⁹ Листи до Михайла Коцюбинського / упорядкув. та комент. Володимира Мазного. Київ, 2002. Т. 1. С. 154. У цій публікації помилково датовано листа кінцем лютого (Там само).
⁸⁰ Про рускій народный театръ // Дѣло. 1896. Ч. 88. 20 цвѣтня (2 мая). С. 3.
⁸¹ Листи до Михайла Коцюбинського. Т. 1. С. 154–155.
⁸² Чарнецький С. Історія українського театру в Галичині. С. 110, 327, 328.
⁸³ Див. листа М. Вороного до М. Коцюбинського від 1 (13) жовтня 1896 р. зі Львова (Листи до Михайла Коцюбинського. Т. 1. С. 162–163).
⁸⁴ Товариство руське «А к а д е м і ч н а Г р о м а д а»… // Зоря. 1897. Ч. 2. 15 (27) сїчня. С. 40.
⁸⁵ Дату рішення Вороного долучитися до трупи Кропивницького подано за статтею: Каневська Лариса. Вороний Микола Кіндратович // Франківська енциклопедія. Т. 1. С. 310, 311.
⁸⁶ Голубович Ізидор, Білик Іван. Тов. «Академічна Громада» // Руслан. 1897. Ч. 23. 29 сїчня (10 лютого). С. 3.
⁸⁷ Чарнецький С. Історія українського театру в Галичині. С. 321. «“Світова річ”, комедія Олени Пчілки в 5 діях» зазначена в репертуарі Руського народного театру, який прибував до Львова 16 жовтня 1893 р. й розпочинав показ вистав із 18 жовтня (Рускій народный театръ // Дѣло. 1893. Ч. 218. 29 вересня (11 жовтня). С. 2; К. Л–ий. Руський народний театр // Зоря. 1893. Ч. 19. 1 (13) жовтня. С. 384; автор обидвох дописів – Кость Левицький, див. вище).
⁸⁸ Зъ руско-народного театру // Дѣло. 1897. Ч. 241. 23 Жовтня (4 Падолиста). С. 2.
⁸⁹ Л. Зъ гостины народного театру въ Бережанахъ // Дѣло. 1897. Ч. 244. 27 Жовтня (8 Падолиста). С. 3.
⁹⁰ Вôдъ Дирекціи. Зъ руско-народного театру // Дѣло. 1897. Ч. 250. 3 (15) Падолиста. С. 3.
⁹¹ Л. О руско-народнôмъ театрѣ // Дѣло. 1897. Ч. 255. 10 (22) Падолиста. С. 3.
⁹² Вôдъ Дирекціи. Зъ руско-народного театру // Дѣло. 1897. Ч. 250. 3 (15) Падолиста. С. 3.
⁹³ Л. Про руско-народный театръ // Дѣло. 1897. Ч. 266. 24 Падолиста (6 Грудня). С. 3.
⁹⁴ Л. Про руско-народный театръ // Дѣло. 1897. Ч. 273. 2 (14) Грудня. С. 3. Амант (амантка, польс. amant, amantka) – це актор (акторка), який (яка) грає ролі коханців (коханок) або спокусників (спокусниць). Тут амантами названо також закоханих.
⁹⁵ По дволѣтнôй вандрôвцѣ витає до насъ зновъ рускій театръ // Там само. Ч. 274. 3 (15) Грудня. С. 1.
⁹⁶ Дирекція руского театру // Там само. Ч. 276. 5 (17) Грудня. С. 2.
⁹⁷ Зъ руско-народного театру // Там само. Ч. 278. 10 (22) Грудня. С. 3.
⁹⁸ Руско-народный театръ // Там само. Ч. 280. 12 (24) Грудня. С. 1.
⁹⁹ Нарештї діждала ся львівска громада… // Руслан. 1897. Ч. 281. 13 (25) грудня. С. 3. Рубр.: Наука, штука, лїтература.
¹⁰⁰ Руско-народний театр // Там само. Ч. 257. 12 (24) падолиста. С. 3.
¹⁰¹ Справа еманципациї жінок… // Там само. Ч. 283. 16 (28) грудня. С. 3. Рубр.: Наука, штука, лїтература.
¹⁰² Зъ Дирекціи. Зъ руского народного театру въ Станиславовѣ // Дѣло. 1897. Ч. 195. 29 Серпня (10 Вересня). С. 2.
¹⁰³ Чарнецький С. Історія українського театру в Галичині. С. 102, 108, 314.
¹⁰⁴ «Руска Бесїда» // Руслан. 1897. Ч. 285. 16 (30) грудня. С. 3.
¹⁰⁵ Въ справѣ руско-народного театру отримуємо слѣдуючû письма // Дѣло. 1897. Ч. 291. 29 Грудня (10 Сѣчня 1898). С. 5.
¹⁰⁶ Гôсть. Про гостину руско-народного театру въ Золочевѣ // Дѣло. 1898. Ч. 37. 17 Лютого (1 Марта). С. 3.
¹⁰⁷ Там само.
¹⁰⁸ Копачь Ив. Нашъ театръ въ Тернополи // Там само. Ч. 74. 2 (14) Цвѣтня. С. 3.
¹⁰⁹ Копачь Ив. Нашъ театръ въ Тернополи // Там само. Ч. 58. 13 (25) Марта. С. 3; Копачь Ив. Рускій народный театръ въ Тернополи // Там само. Ч. 64. 20 Марта (1 Цвѣтня). С. 3.
¹¹⁰ Аматорске представленє // Там само. Ч. 102. 9 (21) Мая. С. 2.
19.05.2024