По смерті Марія Крушельницька повернулася на галицьку сцену вже як прототип героїні у виставі за трагедійною «драмою на 4 дії» Олександра Олеся «Земля обітована», створеною, згідно з авторським датуванням, 23–28 січня 1935 р. (першодрук окремим виданням у німецькому місті Ґрефенгайніхені 1944 р.¹).
У цій ідеологічній та психологічній п’єсі автор у формі драматичних сцен показав трагедію родини Крушельницьких (у творі – Шумицькі), які за наполяганням батька (у творі – Ромко Шумицький), ідейного марксиста-ленінця і радянофіла, що повірив брехливій більшовицькій пропаганді та ще у Львові став войовничим комуністичним агітатором, фатально виїхали до радянського Харкова. Перед від’їздом між чоловіком і жінкою (Шумицькою) точаться суперечки, що виявляють ідейні та психологічні розбіжності між ними. Чоловік украй вороже налаштований до «петлюрівщини» (с. 146), «жовтоблакитників» (с. 147), «гнилого націоналізму» (с. 154), а для дружини традиційні «національні ідеали» важать більше, ніж сповідувані ним «ідеали вождів пролетаріату: Маркса, Леніна, Сталіна» (с. 142). Шумицька інтуїтивно відчуває загрозу комуністичної демагогії, що їй наївно піддався чоловік, і застерігає його: «шлях, на який ти став, мені здається чомусь таким непевним, таким небезпечним, що часом мені робиться страшно і завмирає моє серце» (с. 142). На резонне зауваження жінки: «А ГПУ, хіба це не жандарми?» – чоловік відповідає більшовицькими кліше: «ГПУ – вартовий революції. <…> ГПУ – це залізна рука диктатора – пролетаріату» (с. 151; йдеться про горезвісне Государственное политическое управление – репресивну спецслужбу державної безпеки при Народному комісаріаті внутрішніх справ). Дружина благає «мужа» лишити її у Львові у звичному помешканні зі «старою рухляддю» (с. 150), але той висміює її бажання «хутірської ідилії» (с. 151). Урешті, він веде синів і доньку в комуністичну, як гадає, «землю обітовану» (с. 143, 148, 149, 165, 176), яка насправді виявляється наскрізь фальшивою і пекельною. Щоб бути разом із дітьми, вирушає з ними й чоловіком, хоча й нехотячи, і мати, а відтак поділяє з ними трагічну долю.
Уже в чужому для неї Харкові, коли чоловік готується у «викладі» (лекції) «все пір’я з пухом» вискубати з «літературної творчости емігрантських недобитків петлюрівщини», дружина делікатно стримує його агресивний порив: «Ну, а все-таки будь більш-менш справедливим» (с. 163).
А невдовзі вона відчуває, як їй «тяжко, <…> як неприємно, що Ромко голосував проти нашого спільного друга», відомого як «найзаклятішого ворога націоналізму», проте звинуваченого в «націоналістичному ухилі» (за літературно-критичну статтю «про самостійні шляхи і напрямки української драматичної творчості, взагалі – літератури», с. 169). Дружина перечить чоловікові:
«<…> ми, як українці, прецінь мусимо дбати про свою національну культуру. <…> Насамперед і найбільше ми можемо зробити для свого народу, і це наш головний обов’язок. Це така самозрозуміла річ» (с. 170).
Чоловік погоджується, але гадає, що «під час диктатури пролетаріату мусять переважати класові, соціальні завдання над національними», тому виправдовується тим, що «вважав справедливим під час диктатури рішуче осудити націоналістичні ухили нашого старого товариша як шумскіста» (с. 170–171). Проте дружину не переконує таке виправдування. Глибоко вражена, вона реагує обурливо: «Що ти говориш? На 10 років!! І ти голосував за заслання?!» (С. 170–171).
Певно, Олесь вивів Крушельницького під прізвищем Шумицького тому, що об’єднав у ньому прізвище прототипу з прізвищем репресованого Олександра Шумського (*1890–†1946) – одного з провідників українського націонал-комуністичного руху. Сталін та його посіпаки 1926 року інкримінували Шумському так званий національний ухил – «шумськізм», а 1933 року його заарештували й заслали на Соловки. Здогадно, такою контамінацією прізвищ (Шум[ський]+[Крушельн]ицький) Олесь робив із Крушельницького не так послідовника Шумського, як окремого своєрідного – з галицьким відтінком – репрезентанта українського націонал-комуністичного руху.
Привертає увагу таке зізнання матері синові (у п’єсі):
«Часом мені здається, що я своє “я” залишила там, вдома. Власне, душа моя – це ви, але щось моє, тільки моє, було до вас, і я його залишила вдома, там, з старою Марійкою» (нянькою, с. 167).
Що мав на увазі автор, укладаючи це зізнання в уста Шумицької (читай: Крушельницької)? Що це за «своє “я”»? Те, що було засвоєне нею від найближчого галицького оточення в дитинстві, юності, молодості ще до одруження? А може, також її акторське єство, з тугою згадувана успішна сценічна діяльність, давно полишена задля родини, дітей? Показовим є зізнання Марії в листі до Антона від 19 червня 1925 р. з Родавну:
«<…> більша сила держить мене при Тобі, при Твоїх дітях. Я Вам віддала моє життя, мою кров, я живу Вами і для Вас. У мене тільки ще малесенька іскорка тліє того свого я. Воно бореся, пручаєся, але воно таке манісіньке, щó воно в порівнянні з Вами Всіми!!»².
Певно, Олесь знав такі настрої Марії, раз уклав у її вуста як персонажа сумне зізнання про втрату «свого “я”», що дивовижним чином перегукується із її зізнанням у приватному інтимному листі.
Ясна річ, маємо справу з художнім текстом, де автор вдається до правдоподібної вигадки, надто ж тоді, коли зображує митарства політичних емігрантів Крушельницьких у далекому та ідеологічно зчужілому Харкові, тому висловлювання дійових осіб не можна сприймати буквально як слова їх прототипів. Однак, думається, суть міркувань, ідей, аргументів і суперечок у цій родині (між батьком і сином – гострих, між дружиною і чоловіком – обережних, розважливих) Олесь передав правдиво й переконливо, бо, певно, знав показані в драмі ідеологічні розбіжності між Антоном і Марією Крушельницькими, а особливо, попервах, між батьком і молодшим сином Тарасом (у п’єсі – Борис), який 1928 року став членом Української військової організації (УВО, 1929 року ввійшла до складу ОУН як окрема бойова референтура)³. На еміграції у Відні Олесь був приятелем Антона, впродовж 1915–1929 рр. листувався з ним⁴, друкував його у своєму «журналі політики, літератури та мистецтва» «На Переломі», що виходив в австрійській столиці у березні – квітні 1920 р. В листі до дружини від 22 травня 1925 р. Крушельницький, ставлячи умову, щоб син Іван вивчив французьку мову, якщо хоче їхати на навчання до Парижу, зіронізував принагідно з Олеся: якщо Іван до від’їзду в серпні
«не опанує французької мови бодай стільки, що її знає тепер Влодзя [донька Крушельницьких Володимира. – Є. Н.], так це такий хосен для нього з Парижа, як для Олеся з Відня, Берліна (Бутєрброд, Bier [Пиво (нім.). – Є. Н.], bittere! [гірке (нім.). – Є. Н.]). Ці три слова та й ще “Ich liebe dich” [“Я тебе кохаю” (нім.). – Є. Н.] – це все, що Олесь придбав собі у Відні й Берліні, і те придбає Іван у Парижі»⁵.
У січні 1930 р. Олесь відвідав Львів⁶, міг спілкуватися з давнім приятелем та його дружиною, а принаймні почути розповіді про них. Могли доходити до Олеся і звістки про реакцію прикро вражених Крушельницьких на харківську дійсність після прибуття їх туди у травні 1934 р. Тож усупереч спогадам Михайла Слободи Олесь показував, що Марія таки пробувала – хоча й досить делікатно – поборювати радянофільські та комуністичні ілюзії чоловіка.
Що драматург мав підстави вкласти в уста Шумицького комуністичну радянофільську риторику, свідчать подібні висловлювання у публікаціях А. Крушельницького в його радянофільських і прокомуністичних часописах «Нові Шляхи» (1929–1932) і «Критика» (1933).
У п’єсі «Земля обітована» протиставлено достатні житлово-побутові умови великої родини Шумицьких (дім з умебльованими кабінетом, вітальнею та іншими покоями), людяне, навіть шанобливо-любляче ставлення до них «старої няньки», всупереч марксистсько-ленінській теорії класової боротьби (служниця благально нараджує «панночкові» Шумицькому не вірити більшовицькій пропаганді⁷), коректне поводження інспектора поліції під час обшуку в їхньому помешканні у Львові, де панують «капіталістичні порядки» (с. 162), – і, відповідно, їхнє жалюгідне існування впроголодь в одній «маленькій кімнаті», сяк-так облаштованій і до того ж прослуховуваній, у ворожому середовищі, за свавілля ГПУ під час арешту й допиту в Харкові, де розгорнуто «соціалістичне будівництво» (с. 163).
Загалом у драмі, побудованій на ідеологічних, суспільно-політичних, моральних і побутових контрастах, Олесь розвінчував людиноненависницьку класову ідеологію «марксизму та ленінізму» (с. 171), радянський «рай» (с. 155, 156) з його «абсурдом» (с. 169), злочинність «комуністичного уряду» (с. 148), репресивної «революційної влади» (с. 146) з бездушними молодими «апаратчиками» (с. 165), жорстоку й аморальну дійсність «диктатури пролетаріату» (с. 155, 170, 175). А заодно викривав і самого Антона Крушельницького (в образі Шумицького) з його безрозсудною і затятою вірою в комуністичну доктрину, ненавистю до «буржуазного ладу» (с. 171), радянофільськими ілюзіями, упертим сприйняттям звісток про голод у підросійській Україні за брехню, ба навіть казуїстичними спробами виправдати більшовицький терор. Понад те – з марним силкуванням у радянському Харкові «пристосуватися до всього тутешнього» (с. 168, 163), передусім до більшовицького тоталітаризму, вимушено беручи безчесну конформістську участь у репресивних присудах. Це, однак, не врятувало ні його самого, ні його родини від розгулу сталінщини, що в її конкретно-історичній страхітливій формі в умовах радянсько-більшовицької імперії знаходила неминучий карально-репресивний вияв антигуманна за суттю марксистсько-ленінська ідея «диктатури пролетаріату» (насправді диктатура комуністичної партії). Варто підкреслити: трагедійна п’єса Олеся не зводиться до нещадного викриття кривавого сталінського режиму, а проникливо розвінчує саме марксистсько-ленінське вчення як облудне і кровожерне.
Щоправда, Шумицького, його дружину й двох синів заарештували відразу після вбивства в Ленінграді «комуністичного вождя» (анахронічна алюзія до загибелі Кірова), тоді як насправді Кірова убито 1 грудня 1934 р., а Антона, Івана й Тараса Крушельницьких схопили в Харкові уночі проти 6 листопада 1934 р. Але розстріляли братів (15-го, за ін. даними – 17 грудня 1934 р. в Києві, за звинуваченням у шпигунстві й тероризмі) уже після того як сталінський режим скористався ним-таки організованим убивством Кірова як приводом до посилення репресій проти політичних опонентів та інших неугодних.
А Марію Крушельницьку (Шумицьку) зображено в п’єсі з відчутною теплотою, повагою, щирим співчуттям як добропорядну неідеологічну дружину, котра жила «щастям» дітей і нічого не потребувала, «тільки бачити» їх «здоровими, щасливими, бадьорими» (с. 167), але якій, однак, не вдалося відмовити чоловіка від згубного переїзду в підрадянську Україну, та й навіть бодай самій залишитися в рідній Галичині.
П’єса має ситуативний характер, є художнім відгуком на зовсім недавні дійсні події, а головні дійові особи мають реальних прототипів, тому без співвіднесення з трагедією родини Крушельницьких зображені перипетії видаватимуться неправдоподібними й навіть абсурдними, хоча насправді вони віддзеркалюють життєвий абсурд сталінського режиму.
«Обітовану землю» Олеся як «трагедію відомої галицької рідні в Большевії» поставив у грудні 1935 р. Український Молодий Театр «Заграва» у Галичині під артистичним проводом Володимира Блавацького (він грав «літерата» Шумицького, артистка Ганна Істоміна – «його дружину» Шумицьку). Чотирьом діям, які в тексті лише нумеровані, в афіші дано характеристичні назви: «І картина: фантастичні мрії і фантастичні думи; ІІ картина: виїзд в обітовану землю; ІІІ картина: в царстві п’ятираменної зірки; IV картина: в казаматах Ґ. П. У.»⁸. Одначе внаслідок протестної ноти радянського консула у Львові Юрія Лапчинського спектакль після кількох постав був заборонений⁹. Під тиском Міністерства закордонних справ Польщі, яке воліло уникати конфронтації з мілітаризованою та агресивною більшовицькою імперією, виставу після двох показів у Львові 7–8 грудня 1935 р. (загалом її зіграно 5–7 разів) заборонило Міністерство внутрішніх справ 16 грудня 1935 р., мотивуючи заборону тим, начеб у п’єсі «неправдиво передано радянську дійсність». Через кілька місяців Міністерство пом’якшило заборону, застерігаючи щодо майбутніх можливих постав драми, «щоб мундири представників Ґ. П. У. в цій виставі не були точною копією мундирів радянської армії»¹⁰.
______________________
¹ Передрук: Олесь Олександр. Земля обітована: Драма на 4 дії // Твори: в 2 т. Київ, 1990. Т. 2: Драматичні твори. Проза. Переклади / упоряд. та авт. прим. Р. П. Радишевський. С. 141–178. Наприкінці датовано: «23–28.І. 1935» (Там само. С. 178). Далі поклики на це видання – в тексті, із зазначенням сторінки.
² Крушельницькі Антін і Марія. Вірна сповідь життя : Листування / Упорядкув., передм., прим. та покажчики Олекси Піддубняка. Біла Церква, 2018. С. 584.
³ За звинуваченням у причетності до терористичного замаху бойовиків УВО на торговельно-господарській виставці («Східних Торгах») 1929 р. у Львові Тарас 1930 р. був засуджений до трьох років ув’язнення. Покарання відбував у львівській тюрмі «Бригідки». На судовому процесі його захищав тодішній найкращий український галицький адвокат, соціаліст Володимир Старосольський (Шухевич Степан. Моє життя : Спогади. Лондон : Видання Української Видавничої Спілки, 1991. С. 395). Адвокат Степан Шухевич згадував: «Інтересна була доля підсудного Крушельницького. Він був колишнім пластуном, навіть написав був маленьку брошурку про одну із своїх прогульок. Пізніше став членом УВО і як такий дістав кілька літ тюрми <…>. Це був дуже симпатичний і інтеліґентний хлопчина. Говорено, що по засуді він сидів у тюрмі разом з комуністами і переставився на большевицький світогляд» (Там само. С. 396). С. Шухевич не вірив цьому: «<…> я є певний, що підсудний зі справи “Східніх Торгів” комуністом ніколи не був, а тільки використав нагоду їзди батька, щоб при тій нагоді дістатися на Україну і там ширити націоналістичні кличі» (Там само. С. 397). Такий здогад не підтверджений жодними фактами і, найпевніш, безпідставний.
⁴ Див. опис фонду А. Крушельницького: ЦДІА України, м. Львів. Ф. 361. Оп. 1. Од. зб. 112: Листи Олеся О. (Кандиби О.). 1915–1929. 40 арк. URL. С. 15. Відвідано: 22.05.2024.
⁵ Крушельницькі Антін і Марія. Вірна сповідь життя. С. 499.
⁶ Лисенко Наталка. Невідомі автобіографічні записи О. Олеся // Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія. Київ, 2009. Т. 4. С. 144–145.
⁷ «Ой панночку, не їдьте. <…> Та там же люде попухли з голоду… Цілі села повимирали. Хати пустками поставали. Це я чула від свого кревного, що насилу живим вирвався звідти», – умовляє й переконує «нянька» Шумицького, але він уперто не йме віри: «Стара, брехлива пісня!» (с. 156).
⁸ Див. репродукцію програми в ілюстративному додатку: Ревуцький Валеріян. «Заграва» 1933–1938 рр.: Кілька слів про театр / упоряд.: Богдан Козак. Львів, 2000.
⁹ Там само. С. 31, 56; Хороб Степан. Українська драматургія 20–30-х років у Західній Україні та діаспорі. Івано-Франківськ, 2008. С. 23–24, 133, 141.
¹⁰ Лаврентій Роман Ярославович. Український театр Східної Галичини 20–30-х років ХХ ст.: процеси модернізації : Дисертація … кандидата мистецтвознавства (доктора філософії). Київ, 2021. С. 96, 200. URL. Відвідано: 19.05.2024.
27.09.2024