«Один у другого питаєм...»

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

Один у другого питаєм:

Нащо нас мати привела?

Чи для добра? Чи то для зла?

Нащо живем? Чого бажаєм?

І, не дознавшись, умираєм,

А покидаємо діла...

Один у другого, а найчастіше подумки, – себе ж: «І для чого все це?..» Античні по-своєму відповідали на це питання – щоб жити, виконувати своє призначення, жити у злагоді з природою (богом), йти вслід за нею, провідницею, бути згідливою з великим Цілим – маленькою його часточкою: «Чи не бачиш ростинок, горобчиків, мурашок, павуків, бджіл – як то кожен робить своє, по-своєму впоряджаючи Всесвіт?» (Марк Аврелій у перекладі Ростислава Паранька). Нині можемо додати: «чи не бачиш травинки, що пробивається крізь асфальт, із темряви до світла?..»

Писав це грецький філософ-стоїк і римський імператор для себе самого («Eis heauton»), бесідував зі собою, а тим самим – із читачем. Так і Шевченко запитує себе, отже й нас: «Нащо нас мати привела? / Чи для добра? Чи то для зла?». Відповідь (як усталилось у французів) – у питанні: «À quoi bon?» («Навіщо? Для чого»), дослівно ж: «Для якого добра?»

Отож (повернімось до порад філософа й імператора): «Щоразу, як лінуєшся стати удосвіта, нехай у тебе будуть напохваті слова: «Я встаю до людської праці. Що ж тут стогнати? Йду робити те, до чого вродився, задля чого мене привели на світ... Чого ж не хочеш робити те, що властиве людині? Хіба ж не змагаєш до згоди з природою? – Але треба й перепочити! – Правду кажеш; однак і в цьому, – як і в їжі і питті, – природа поклала міру, а ти її перевищуєш; перевищуєш те, що для тебе достатнє. А от у ділах – ні: там уже в межах спроможності».

Саме так: «встаю до людської праці». А не для праці, яка не є людською, – праці, яка виснажує землю, йде супроти Природи (Бога) та її часточки – людини. Праці, яку Вергілій у своїй філософській поемі «Георгіки» («Землеробські пісні») назвав «нечестивою» (labor improbus) – зазирнув ген у нашу добу. Праці неситого, який у тій руйнівній неситості й «на дні моря» заповзявся «виорати поле».

Чи можна виразніше, в якихось інших образах окреслити те божевілля, до якого призводить переступ міри, аніж у тому – «орати поле на дні моря»?.. Шевченкові, щоправда, не довелося бачити іще безбожнішої, вже не уявної, а реальної «праці», наслідком якої родючі поля, квітучі сади, людські оселі... стають безплідним дном рукотворного моря. Це не та праця, про яку Гесіод: «Праця – не сором, цуратися праці – сором людині». Це, мовою давніх еллінів, – «hybris», гординя пихатого «царя» природи. А гординя, голосом грецьких драматургів, – мусить бути покараною.

Отож у їжі й питті, в догоджанні тілу – міру поклала природа; що ж до діл, праці для добра – «там уже в межах спроможності» (у перекладі курсивом, бо це порада Демокріта – зважати на свої сили); при нагоді згадаймо Едісона, який зізнавався, що в усьому дотримував міри, окрім праці, й зауважмо ще раз, що Франкове «...в праці сконать» – відлуння із Сенеки: «в дії сконать»... Біда ж у тому, що люди заповзяті не лише у добрих ділах, які має на увазі філософ, а й у злих. Тут уже – хто кого. Шевченко натхненно озвучує біблійне: «Діла добрих оновляться, / Діла злих загинуть» («Давидові псалми»).

«Нащо живем?»... Шевченко ж і відповідає на це запитання: щоб жити, «серцем жити і людей любити», щоб бути, а не лиш називатися людьми («Схаменіться! Будьте люди…»). Хто ж серцем живе, той не візьметься до лихого: «Май завжди в глибині серця корінь любові. З того кореня виростуть тільки добрі справи» (Св. Августин)… Живемо – «щоб боротися», – вслід за стоїками відповідає Франко; боротися – поки на землі є зло, поки не всі люди гідні тієї назви –  люди, поки гору бере не голос серця, а холодний корисливий розрахунок.

 «Чого бажаєм?»... Стоїки, та й епікурейці, в один голос: достатнього для тіла, багатого – для душі. Цього ж, услід за Сковородою, скромного для тіла – й багатого, неосяжного для душі, бажав собі й Шевченко («А я так мало, небагато / Благав у Бога...»). Неосяжного, бо й вона, душа, – неосяжна: «Як небо блакитне – нема йому краю, / Так душі почину і краю немає», – озираючи душевний обрій, погоджується Шевченко з «темним», а таким далекозорим Гераклітом.

«А покидаємо діла...»  Сумне те слово «покидаємо». Щоб його бодай якось пом’якшити, стоїки представили  день як модель життя: як воно, так і день, щоб не «обривався», має бути довершеним, із полагодженими в ньому справами (християнин на порозі ночі «зітхає до Бога»)...

На те, з сумовитою усмішкою, – Пліній Молодший у своїх «Листах»: «Мені ж завжди видається жорстокою і передчасною смерть тих, хто працює над чимось безсмертним. Бо ті, хто віддається насолодам, живуть, сказати б, одним днем: прожив день – і вже начебто вичерпав спонуки для подальшого життя. Хто ж думає про наступні покоління, хто хоче продовжити пам’ять про себе у своїх творах, – їхня смерть, коли б хто не помер, завжди видається раптовою, бо завжди обриває якийсь задум». Справді, не кожен може взяти за зразок Іммануїла Канта: полишаючи цей світ, філософ мовив коротке й тверде: «Gut!»...

Та скільки б ми не розмірковували над таїною життя, скільки б думок давніх мислителів не наводили, над усім – два Горацієві слова: «Carpe diem» – в оді (І, 11), яку треба не просто читати, а відчитувати. В ній – про мить і вагу цієї миті в житті людини; про мить – на тлі Вічності. Пліній Молодший у своїх «Листах» (ІХ, 36) описав прожитий свій день в усіх його подробицях. Про життя в цілому, стисло, – Сенека в «Листах до Луцілія» (93): «Longa est vita, si plena est» (життя довге, якщо наповнене); наповнене працею,  випробуваннями, що з людини роблять людину. Своє слово про земне життя сказали й теологи: «Terra est scala ad Deum» (Земля – сходи до Бога).

Про ті «сходи» (до Олімпу) – й в античних. Задаймо п’яту (із «Пастуших пісень») Вергілієву еклогу: прекрасний пастух Дафніс, подолавши земні пристрасті, що затемнюють розум, після смерті приєднався до богів на Олімпі. Його світлий спокій став співучою радістю всієї природи: «Навіть лісисті верхи – і ті свої співи підносять / Ген до зірок; навіть скелі стрімкі, навіть камінь співає...» Згадаймо й обтяжений трудами в боротьбі зі злом земний шлях захисника людей і поборника справедливості Геракла (Геркулеса). Облагороджений тими трудами, сповнений душевної доброти, був і він узятий на Олімп після того, як ступив у  вогнище на горі Ета: «А там Евбея спить на лоні хвиль безмовних / І Ета, де Геракл, конаючи, воздвиг / Останнє огнище і перший свій жертовник» (Ж. М. Ередіа)... «Labor Herculeus» – «геркулесовий труд»...

Минають століття, тисячоліття... Земля – в дедалі густішій сітці нових, небачених колись доріг – на суходолах, морях, у повітрі... Залишаються – ті ж самі, не видимі для зору одвічні сходи до високої мужності, до неба. Сходи, якими й нині ступають ті, хто зробив свій вибір – стати боєм проти зла, стати по боці світла, з якого Словом Творця й постав у світлі світ.