Увечері 17 березня було оголошено те, що було всім давно очевидним – президент Росії Володимир Путін вп'яте виграв президентські вибори, причому з рекордним результатом – понад 87 відсотків голосів. Так, зрозуміло, що вибори були вкрай нечесними, несправедливими, невільними. Результати фальшували аж гай гудів. Але що з того? Всередині країни ніхто навіть не пискнув. А ззовні – дехто висловив стурбованість, але під ставити сумнів президентство Путіна не наважився. Тож очільник Кремля продемонстрував urbi et orbi, що він як ніколи твердо контролює ситуацію в країні. Принаймні так усім здавалося.
Аж тут трапився Crocus City Hall. І це тоді, коли від моменту завершення тріумфальних виборів не пройшло й тижня. Ні Путін, ні його хвалені служби безпеки виявилися нездатними захистити росіян від наймасштабнішого терористичного нападу в Росії за останні 20 років.
Тож теракт 22 березня, внаслідок якого від рук терористів з «Ісламської держави» загинуло щонайменше 143 особи в концертному залі в передмісті Москви, став ударом навіть не стільки по іміджу Путіна, не стільки по реноме (хоча й по ним теж), а по самій його аурі (хай мені пробаче читач вживання щодо цього злочинця езотеричних термінів). По його ореолу як лідера-спасителя, захисника й гаранта національної безпека. І це особливо важливо зауважити після двох років війни проти України, яку він вважає ключовою для виживання імперської Росії та своїм головним політичним пріоритетом.
Я зразу ж відкину конспірологічну версію про те, що весь цей теракт був від початку до кінця інспірований кремлівськими спецслужбами. Хоч ця версія й цікава, вона апелює до подій 1999 року, коли Путін щойно утверджувався в ролі лідера нації і йому конче було потрібно цю націю добряче струсанути. Аби з від неї відпала «всяка ліберальна гниль», будь-які прагнення до свободи, до цивілізованого розвитку, відкритості до світу, так-сяк здобуті за попереднє десятиліття. І тут на тобі – вибухи багатоповерхівок у Москві, Буйнакську, Волгодонську. Як рояль у кущах. І навіть «рязанський цукор» (невдала спробу підриву багатоповерхівки у Рязані, коли на місці злочину були впіймані співробітники ФСБ) не зміг зіпсувати свята.
Путін тоді запропонував росіянам новий суспільний договір під гаслом «мочіть в сартірє». І росіяни в основній своїй масі його з радістю акцептували, віддавши частину своїх свобод за нібито гарантовану безпеку. Проте з часом свобод відбиралося чимраз більше, а безпека чомусь не зростала, радше навпаки.
Чому я не вважаю підмосковний теракт «рязанським цукром» (принаймні не «рязанським цукром» у чистому вигляді? Бо було очевидно, що мінусів для кремлівських завсідників та самого Путіна інцидент приніс на порядок більше, аніж гіпотетичних плюсів. Російський диктатор Путін був реально заскочений нападом, і це було годі не зауважити. Йому знадобилося майже 20 годин, щоб врешті-решт прийти до тями й видавити зі себе якісь слова. Десь як і у випадку зі заколотом покійного Євгена Прігожина, який у червні минулого року повів своїх найманців з ПВК «Вагнер» до Москви. Тоді, як і зараз режим явно продемонстрував свою слабкість, нездатність дати собі раду у таких критичних ситуаціях. Зрештою таке заціпеніння в Путіна проглядалося щоразу, щойно ставалася критична ситуація. Так було після затоплення субмарини «Курск», захоплення заручників у тератрі на Дубровці, провальному штурмі у Беслані.
До речі, про Беслан. Це сталося в 2004 році, коли чеченські бойовики захопили тамтешню школу. Спершу з ними тривали перемовини, а потім Путін особисто віддав наказ штурмувати позиції бойовиків. Результат – 334 людини загинули, переважно діти.
Чому я звернув увагу саме на Беслан у контексті теракту в Crocus City Hall? Бо поза багатьма іншими несхожостями між цими двома інцидентами, я, припускаю, був один суттєвий момент, який їх поєднує. І йдеться саме про роботу російських спецслужб з нібито запобігання злочинам, адже саме в цьому полягає головне завдання служб безпеки в цілому світі. Утім в Беслані і Підмосков’ї відбувалося не запобігання, а радше сприяння.
У бесланському кейсі вже давно точно, що ФСБ заздалегідь знала про підготовку теракта. Проте замість того, щоб перешкодити йому створила для бойовиків «зелений коридор». Саме таким чином група озброєних чоловіків змогла легко проїхати з чеченської території до північно-осетинського міста Беслана, тобто приблизно 80 кілометрів ретельно контрольованою територією. Чому? Можливо, Путін вчергове вирішив скористатися людською трагедією для реалізації своїх політичних цілей. Нагадаю, що зразу після інциденту російському президентові вдалося домогтися скасування виборів губернаторів. Відтак всі очільники реґіонів призначалися Путіним, а отже й контролювалися ним.
Все вказує на те, що й у підмосковному кейсі російські силовики хоч і не контролювали терористів, але усвідомлюючи їхні наміри, бавилися з ними в піддавки. Їм дали провести всю необхідну підготовчу роботу, не перешкоджали зі здійсненням самого теракту, дозволили втекти з місця події. Хоча ще сьомого березня Вашінґтон і Лондон попередили Москву про підготовку страшного теракту, причому зі застереженням, що, скоріш за все, інцидент трапиться під час концерту.
Отже знову російські спецслужби відкрили перед терористами «зелений коридор». Але як і 20 років тому кремлівські комбінатори не змогли втримати ситуацію під контролем і не допустити такої величезної кількості жертв. Але якщо 2004 року Путін для росіян був лише політичним кумиром, який ще не здатен залагодити все й одразу, то тепер він для них цар і бог, для якого немає нічого неможливого. То чому ж він не зміг уберегти людські життя у такому, здавалося б, простому випадку, коли всі козирі на руках? Припускаю, зараз цим питанням задається більшість росіян, які ще зовсім недавно свято вірили Путіну й віддавали за нього всі свої голоси.
У своєму запізнілому зверненні Путін абсолютно бездоказово й безсенсовно оголосив головним винуватцем Україну, яка нібито організувала цей теракт і відкрила прикордонне «вікно» для терористів, які намагалися втекти з Росії на своєму білому Renault. Але нічого не сказав про терористичне угруповання «Ісламська держава», яке саме зізналося в злочині. Ці його слова російські силовики сприйняли як керівництво до дії й активно почали шукати «український слід».
У менш авторитарній державі така помилка мала б важкі політичні наслідки, а скоріш за все, і юридичні. Але Росія вже давно не та країна, де можна притягнути до відповідальності можновладців. І такий провал особливо шокуючий для країни з величезним апаратом спецслужб. Хоча все це було цілком передбачуваним. Пригадаймо той вражаючий контраст між відсутністю належної безпеки навколо зали, де відбулося масове вбивство, та масовою присутністю поліції, наприклад, на похованні опозиціонера Олексія Навального. Бо «терористами» в Росії призначили беззахисних лібералів-опозиціонерів, письменників-еміґрантів, представників ЛГБТ-спільнот, але тільки не бойовиків ІДІЛ. Головним ворогом визнана Україна, з якої ніколи за три десятиліття існування незалежної держави не виходила хоч якась мінімальна небезпека для Росії. На відміну від ісламського півдня.
«Очевидно, що пріоритети ФСБ неправильні. Їхні основні ресурси зосереджені на Україні та внутрішній опозиції. І це пріоритети, які були передані їм зверху», – так прокоментував для Guardian реакцію російських спецслужб на теракт Марк Ґалеотті – британський політолог, один з найавторитетніших експертів щодо Росії.
Очікувано, що російські пропагандисти, отримавши відповідний сигнал, також зосередилися на звинуваченні України. Зрозуміло, цей крок спрямований на те, щоб розпалити внутрішній гнів проти Києва та відвернути увагу від поглиблення прогалин у російській системі безпеки після повномасштабного вторгнення до України два роки тому. Для Москви стало нормою звинувачувати Київ у своїх внутрішніх негараздах. Пригадаймо хоча б, як у жовтні Кремль заявив, що антисемітські заворушення на Північному Кавказі, пошуки євреїв на летовищі Махачкали були нібито інспіровані Україною. Тепер же кремлівська пропаганда намагається запевнити, що нібито Київ і Вашінґтон намагаються залучити бойовиків ІДІЛ до збройних сил України та до проведення терактів на російській території.
Утім росіяни починають чимраз більше зневірюватися в Путіні. Невіру в «український слід» висловлюють навіть особи з найближчого оточення російського лідера, про що в своїй статті стверджує інформаційна аґенція Bloomberg. І хоча Кремль і російські пропагандисти аж зі шкіри лізуть, щоб перемкнути увагу на Україну, утім ця атака є надзвичайно болісним, а можливо й фатальним ударом по репутації Путіна і спецслужб, від яких він залежить. І вперте наполягання на «українському сліді», яке навіть найменш критично мислячому росіянину видається фальшивим, лише додає суспільної зневіри щодо влади.
А може дійсно, Путін давно помер, як це стверджує відомий російський конспіролог Валерій Соловей і сумирно лежить собі в холодильнику. Тож «вежі Кремля» розпочали жорстоку війну за путінський спадок. І теракт в Crocus City Hall – це лише один з проявів цієї війни. В Росії все можливо.
