Олександр Букатюк
Шукаючи ключа, найбільш відповідного до творчості поета-воїна Олександра Букатюка, зрозуміла, що немає точнішого за цей образ-метафору «починається зі Слова». Адже Слово – Боже і поетичне – визначає ідентичність Олександра.
В одній з мініатюр поета персонаж вірша зізнається:
:
купую книги які ніхто не купує
читаю поезію яку ніхто не читає
люблю так як ніхто не любить
тому й пишу
так
що нікому крім тебе не треба
Ці рядки можна вважати автопортретом поета, свідомого власної унікальності. Будучи прихильником гри з читачем, він сприймає її не як карнавальне постмодерне ігрище, швидше – барокову гру заради пошуку сенсу. Те «нікому крім тебе не треба» – натяк і на малу читаність автора і на винятковість його читача. Проте, ніхто, крім тебе – вираз, що звернено до кожного читальника Олександра Букатюка як до єдиного. Довірливий тон, як думається, спонукає читача слухати поета, а не відкладати його текст як незрозумілий і непотрібний.
Час від часу тема нерозуміння болюче звучить у Олександра Букатюка, от хоч би і в цьому вірші, зачин якого – гірка іронія, що виростає з поєднання непоєднуваного («глухота наслухає», «сліпота придивляється», «німота не заткнеться»). Показово: для автора, попри потужну орієнтацію його поезії на візуальність, усе ж слух і слухання опиняються на першому плані. Далі зір, тоді – мова. Подібно мислить себе і «ти» як єдність тілесно-духовну і злитість слуху, зору і мови:
:
глухота наслухає
сліпота придивляється
німота ніяк не заткнеться
не почутий не побачений
з іменем що не на устах дочасних
ти - орган зовнішньо-внутрішній
слухо-зоро-мовний
Персонаж вірша бачить себе з перспективи вічності, як ім’я – людське і поетичне, – що звучить «не на устах дочасних», а на устах вічних, Божих. І тому він метафоризує себе як орган чуття, але також може прочитуватися як музичний орган, що підносить слухачів над буденністю. Коли зіставити дві цитовані поезії, – книгам, які не купують, відповідає слух; поезії, яку не читають – зір; а винятковій любові – мова. Коли бракує бодай одного компонента – авторське письмо не буде орієнтоване на кожного, ба більше – не буде можливим загалом.
Понад рік будучи в лавах ЗСУ і гостро відчуваючи крихкість життя, Олександр Букатюк пише «:заповідь з нуля:». Це не так можливий заповіт, як життєва настанова, що визріла на нулі, в боях із російськими окупантами. Крім того, з нуля – це і спочатку, заново, на що безпосередньо вказує поза ембріона, згадана у вірші: «:я не знаю живий я чи мертвий / проте скрутившись у позі ембріона в цій дорожчій за небо землі / вам заповідаю: / СЛУХАЙТЕ / очима / вухами / руками / серцем / на війні від того як ти слухаєш / залежить твоє життя / а ви геть розучилися слухати / тишу природу одне одного самих себе / і зрештою Бога / тому не знаючи що буде за МИть / заповідаю вам: / СЛУХАЙТЕ:».
Варто зауважити, що поет зіставляє свого персонажа з беззахисним ембріоном. Отже, можливу смерть на війні співвідносить із абортом, а життя на війні – з народженням, із можливістю нового усвідомлення найістотнішого. Таким, на думку поета, є вміння слухати, що буквально може порятувати життя на війні. Поет звертається до читача не тільки від власного імені («заповідаю»), а й від усіх воїнів (даючи великими літерами займенник ми у складі слова МИть). А ще вірш Олександра Букатюка нагадує, що життя швидкоплинне не тільки в час війни, воно злітає, мов мить. І так важливо вміти слухати. Розпочавши від тиші, поет доходить до Бога (що за Євангелієм є Словом) і натякає на зачин першої заповіді декалогу: «Слухай, Ізраїлю: Господь Бог наш Господь єдиний! І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю» (Второзаконня 6: 4-5). Слухай і люби…
Проте важко знайти слово в реаліях війни, таке з якого б почався новий світ життєвий і поетичний. Надто багато жаху і смертей, надто разюча відмінність від часу мирного. Олександр Букатюк пише:
:
коли я йшов на війну
в мене було багато слів
я був настільки набитий словами всередині
слова наскільки випирали з мене зовні
що не всі наважувалися до мене підходити
зі своїм куцим запасом слів
не всі слова з війни повернулися
не всім словам вдалося вижити
деякі з них там зосталися
деякі й досі – зниклі безвісти
інші без ніг і без рук лишилися
як же бракує слів
слово мир на візку інвалідному
слово перемога із осколком якого не витягнути
слово молодість в землі поховане
слово Україна усіх оплакує
слово мама й попри смерть чекатиме
слово любов живим зосталося
воно проходить реабілітацію
:
Образність будується на антонімії, метонімії і метафорі. Антонімія на поверхні: «в мене було багато слів – зі своїм куцим запасом слів» і «в мене було багато слів – як же бракує слів». Перша дихотомія про ліричне «я» (alter-ego автора) та його співрозмовників у мирному житті; друга – про авторське «я» до війни та під час неї.
Метонімія вперше з’являється у рядках («я був настільки набитий словами всередині / слова наскільки випирали з мене зовні»). Словосполука набитий словами – не тільки про наповненість, а випирали з мене – про багатослів’я. Вони також можуть читатися як натяк на іграшковість, де слова, наче тирса чи солома, що переповнює персонажа-поета. У часі війни персонаж стає ощадливіший і добирає кожне слово: мир, перемога, молодість, любов. Їх олюднено, уподібнено воїнам – пораненим («слово мир на візку інвалідному»; «слово перемога із осколком якого не витягнути», «слово любов проходить реабілітацію») і вбитим («слово молодість в землі поховане»). З іншого боку, в поезії є слова, що не схожі на вояків, але позначають тих, хто їх оплакує і чекає («слово Україна усіх оплакує»; «слово мама й попри смерть чекатиме»). Зауважу: лише біля поняття смерть не йдеться про слово – це дійсність, попри яку чекають на повернення з війни (людей) і з забуття (слова).
Олександо Букатюк змальовує людські долі у воєнний час. І починає поет не зі смерті, а з неспроможності повернутися – вочевидь, до мирного життя. Лише потім говорить про полеглих і тих, хто зостався на війні, ймовірно, як психологічно, так і фізично (не похованим), про зниклих безвісти та покалічених. Але такий узагальнений опис подається поетом образно, під прикриттям метонімії: людина – слово. З цього погляду справедливо розглядати цю поезію Олександра Букатюка як умовний словник війни, у якому одні слова не повертаються після війни, інші залишаються тільки на позначення воєнних реалій, ще інші – не знаходяться, зникають чи існують у новій формі, фрагментовано. Поет іде далі, уподібнюючи слова героям-захисникам, бо називає цитовану поезію «:слова не вмирають:». Однак один твір із циклу «:землесльози_і_землекров:» показує, що схожість усе ж не абсолютна:
:
земля вже й сама не знає
хто в ній живий а хто мертвий
кажуть що ми не вмираємо
та хтось не минає смерті
:
Люди помирають, як і слова, що виходять із вжитку. Однак навіть оті слова здатні нагадати про зниклий світ і ніби створити його наново в пам’яті, оповіді, уяві. Персонаж поезії Олександра Букатюка теж намагається це зробити, упорядкувавши слова, щоб вони хаотично не випирали. Формою впорядковування стає квадрат – як знак сталості, стабільності (т.зв. «магічний квадрат»), призми бачення («вікно») чи загадковості (картини Малевича). Диптих Олександра Букатюка «:колись у квадраті:» апелює як до різних сторін умовного геометричного квадрата – минулого і майбутнього, так і до алгебраїчної дії піднесення у квадрат, у якому минуле – база майбутнього.
:
я колись міг просто сидіти і слухати
я колись міг просто сидіти й ди:витись
я колись міг просто вигрівати слова у серці
не порушуючи священних законів тиші
я колись міг просто бути
кажуть що колись знову нас:тане
Перший вірш у наочний спосіб прокреслює подвійність – структуру диптиха, відокремлюючи частину «ди» в слові дивитись («ди:витись»). У свою чергу цей поділ звертає увагу читача на дієслово витись, яке виникає внаслідок такого відокремлення. Витись – не звиватися (крутитися), але підніматися опорою вгору і так зростати. Опорою персонажа були слова інших, слухаючи які, він вигрівав і власні слова в серці, хоча ще нічого не промовляв як поет. Не потребував бути поетом, просто був. Був дитиною, ймовірно, ще немовлям. Оте колись і досі становить внутрішнє опертя персонажа про що свідчить фінал («кажуть що колись знову нас:тане»). Двокрапка тут наголошує не так на людях (ліричних «нас» – дорослих і дитині), як на дії поєднуючи майбутнє («настане») з теперішнім («тане»). А майбутнє, що тане, стає теперішнім, а опісля й минулим. Так слово колись позначає і минуле і майбутнє:
:
колись я міг не думати про найгірше
не мрія:ти про неприйдешнє
колись я вмів просто бути дитиною
тобто собою
а тепер вчуся спочатку
читати писати
дивитися слухати
бути
і аж тоді – говорити
щоби таки настало
колись
котре починається з
Слова
:
У минулому персонаж, за яким впізнаємо автора, міг не думати про смерть і не мріяти про те, що не настане («неприйдешнє»), але вмів бути собою – дитиною. Тепер його мрія – не прийдешнє, а радше повернення до себе колишнього, отого «ти», що вмів бути дитиною: «вчуся спочатку / читати писати /дивитися слухати /бути /… говорити». У фрагменті сім дієслів, що можуть бути співвідносні з днями творіння, поданими в зворотному порядку. А точкою відліку отого колись є Слово. Те, що Бог і любов. Яка проходить реабілітацію і попри все не вмирає.
09.04.2025