Галичина 1914–1923 років – очима «Діла»

Триває титанічна праця львівського бібліографа Костянтина Курилишина – видання багатотомника «Часопис "Діло" (Львів, 1880–1939 рр.). Готується до друку сьомий том, що охоплює період між вереснем 1914 року а квітнем 1923 року. Таким чином, опрацьованого вже 44  річника «Діла» з його 60-літньої історії: кожен із нас зможе ознайомитися з усіма авторами «Діла» та їхнім доробком, взявши до рук ці ошатно видані томи, багато псевдонімів розкрито вперше, кожен том супроводжує словник маловживаних слів та слів іншомовного походження. А квінтесенцією кожного тому є вступ до нього. Нижче пропонуємо короткий огляд життя Галицького краю у 1914–1923 роках крізь призму «Діла» (газета в цей час через польські урядові заборони виходила під різними назвами) у викладі Костянтина КУРИЛИШИНА.

 

 

Продовження теми. Попередні публікації:
Галичина 1880-1889 років – очима «Діла», 
Галичина 1890–1894 років – очима «Діла»,
Галичина 1895–1899 років – очима «Діла»,
Галичина 1900–1905 років – очима «Діла»,
Галичина 1906–1909 років – очима «Діла»
Галичина 1910–1914 років – очима «Діла»

 

 

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ, ЕКОНОМІЧНЕ, КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ ГАЛИЧИНИ (вересень 1914 р. – квітень 1923 р.) ЗА ПУБЛІКАЦІЯМИ ЧАСОПИСУ «ДІЛО»

 

У важкий історичний період (1914―1923 рр.) — Першої світової війни, окупації Галичини російською армією, розпаду Австро-Угорської імперії, перетворення Російської імперії з царської у Радянський Союз з диктатурою пролетаріату, української боротьби за державність по обидва боки Збруча, відновлення Польської Республіки, польсько-української війни, обстоювання права Східної Галичини на самовизначення на міжнародних форумах, які завершилися остаточною ухвалою Ради амбасадорів про прилучення Галичини до Польщі, затвердженою у Парижі 14 березня 1923 р.,  — редакція «Діла» докладала значних зусиль для інформування українського загалу про події, що відбувалися, та їх наслідки, формувала громадську думку про необхідність відновлення української Держави у її етнографічних межах.

 

У 1922 р. редакція «Громадського Вістника» (виходив замість «Діла») зазначала, що у результаті Першої світової війни чи не найбільше постраждала українська нація: «Коли до війни українська територія була поділена між двох окупантів — Росію й Австро-Угорщину, то тепер є вона розчленована аж між чотири держави: Росію, Польщу, Чехословаччину й Румунію. Ще одно цікаве: Україна із всіх новоповсталих держав була єдиною державою, що з власної волі забезпечила в теорії (законно) і в практиці права національних меншостей. І якраз та свободолюбна держава не добула закріплення своєї державности. Всі инші нації, що потоптали права самоозначення, що загарбували чужі области, що проводили й проводять політику гноблення, денаціоналізації й екстермінації, — ті втішаються охороною глашатаїв великих кличів».

 

Історія часопису впродовж вересня 1914 р. — квітня 1923 р. — це історія заборон, конфіскат і боротьби за право інформувати виходячи з національних інтересів. Російська окупація Львова спричинила переїзд редакції до Відня, де «Діло» виходило як тижневик з 19 вересня (ч. 193(1) 1914 р. до 31 липня (ч. 238(30) 1915 р. Редактором значився Василь Панейко, видавцем — Кость Левицький.

 

Від 12 вересня (ч. 31) 1915 р. видавання щоденника під редакцією В. Панейка відновилося у Львові й тривало до 29 листопада (ч. 271) 1918 р. Останні два числа вийшли під редакцією Олександра Євгена Костика. Через заборону польською владою часопис перестав виходити.

 

З 1 січня (ч. 1) до 26 вересня (ч. 220) 1920 р. замість «Діла» виходила «Громадська Думка» (видавець — Роман Перфецький, відповідальний редактор — Степан Чарнецький). Від 6 жовтня (ч. 1) до 13 листопада (ч. 33) 1920 р. «Діло» представляла «Українська Думка» (видавець — О. Є. Костик, відповідальний редактор — С. Чернецький). З 25 січня (ч. 1) 1921 р. — чергова зміна назви на «Український Вістник», який виходив до 29 вересня (ч. 198) того ж року під редакцією Михайла Струтинського.

 

Упродовж 1922 р. назва змінювалася тричі: з 18 лютого (ч. 1) до 31 серпня (ч. 154) — «Громадський Вістник» під редакцією Олекси Кузьми, з 1 вересня (ч. 1) до 3 листопада (ч. 50) — «Діло» під редакцією Федя Федорціва і Володимира Целевича, з 8 листопада (ч. 9) до 31 грудня (ч. 50) — «Свобода» під редакцією О. Кузьми.

 

З наступного, 1923, року заступником «Діла» знову став «Громадський Вістник», який виходив з 2 січня (ч. 1) до 1 квітня (ч. 73) під редакцією О. Кузьми. Починаючи з 3 квітня (ч. 1) «Діло» остаточно повернулося до своєї первісної назви і безперервно виходило аж до закриття радянською окупаційною владою у вересні 1939 р.

 

Друк часопису здійснювався у друкарні мехітаристів у Відні, з поверненням до Львова — у друкарні Спілки «Діло». Від листопада 1922 р. видавцем значилася Видавнича спілка «Діло».

 

Видавання «Діла» у Відні розпочалося з ч. 193(1), хоча останніми львівськими числами були 193 і 194 від 2 і 5 вересня 1914 р. відповідно. Поясненням стало те, що редакція часопису на основі ухвали Народного комітету Української національно-демократичної партії (УНДП) виїхала зі Львова 31 серпня спочатку до Нового Санча, згодом — до Відня і не знала про спробу тих, хто залишався у місті, продовжувати випуск газети. Негативними проявами віденського періоду видавання вважали звуження кореспонденційної мережі, зміну періодичності з щоденника на тижневик, при якій частина матеріалів втрачала актуальність, друк у друкарні, працівники якої не володіли українською мовою, подвійну цензуру (військову і цивільну).

 

Повернувшись до Львова, редакція зазначила, що віденський період тільки з політичної сторони був продовженням львівського видавництва, однак не щодо взаємин із передплатниками. Тому ті, хто передплатив «Діло» у 1914 р. на період після серпня, зможуть безкоштовно отримувати щоденник до завершення оплаченого терміну. Для усіх інших починав діяти принцип обов’язкової передплати з відміною колись існуючої «післяплати», яка могла тривати безкінечно і ставала джерелом матеріальних втрат видавництва.

 

Постійне зростання передплати провокувала породжена війною інфляція. Щоб зберегти свою аудиторію, «Діло» акцентувало увагу на перевагах власного змістового наповнення. У 1917 р. редакція стверджувала, що жоден інший часопис не подає докладніших інформацій про події у Наддніпрянській Україні, і повідомляла про започаткування процесу редагування у нічний час, що дозволяло отриманим новинам оперативно відображатися у чергових числах.

 

Зазначимо, що попереднього року у «Ділі» запровадили правописні зміни за зразком «Записок Наукового Товариства імени Шевченка», які, на переконання редакції, не тільки спрощували існуючі правила, а й слугували для «постепенного обєднаня їх з правописею закордонної України».

 

Відновлюючись у 1920 р., після понад річної відсутності в інформаційному просторі через закриття польською владою, п. н. «Громадська Думка», редакція підкреслювала, що буде «виразом усіх національно-освідомлених Українців, для яких державна самостійність українського народу була і все буде найвисшою цінностю, а осягнення її — єдиною й найкращою запорукою здійснення того всього, що українському народові пожадане й необхідно потрібне для політичного, економічного й культурного життя, для його всесторонного розвитку й сили, для його повного щастя».

 

За розрахунками видавців, для забезпечення нормального функціонування щоденника однієї передплати було недостатньо. Тому створили «Пресовий фонд Громадської Думки» і закликали небайдужих долучатися до його фінансового наповнення. Коли ж видання досягне рівня самоокупності й приноситиме прибутки, кошти з фонду пропонувалося використовувати для започаткування чи підтримки інших періодичних видань. Серед перших жертводавців були Іван Брик, Сидір Кузик, Іван Куровець, Федір Олесницький, Роман Перфецький, Степан Федак.

 

У 1921 р. Народний комітет Української народної трудової партії (УНТП) оголосив збір пожертв на підтримку і заснування української незалежної преси за посередництвом системи трійок — пересилаючи певну суму, жертводавець одночасно звертався із відповідним публічним закликом ще до трьох осіб.

 

Одним із наслідків постійного зростання видатків на видавання щоденника стало рішення про те, що відозви, комунікати, оголошення від різноманітних інституцій, зокрема спілок, товариств, прийматимуться до друку тільки на платній основі.

 

Окрім вирішення фінансових питань, редакція акцентувала увагу на систематичному порушенні польською владою принципу свободи слова, проявами якого були закриття часописів, обшуки у редакціях і приватних помешканнях редакторів, видавців і публіцистів, арешти. Підозри поліції при цьому базувалися переважно на звинуваченнях у невизнанні приналежності Східної Галичини до Польщі й «більшовизмі».

 

Оптимістично було сприйнято відновлення видавання часопису під власною назвою з 1 вересня 1922 р. Читачам нагадали, що роботу «Діла» перервали польські жандарми за дорученням генерала Розвадовського 29 листопада 1918 р. Причини такого рішення були очевидні — позбавити українців найбільш масової загальнонаціональної трибуни, яка перешкоджала відновленій Польській державі утверджуватися на етнічних українських землях. Логотип часопису з назвою «Діло» залишався актуальним упродовж тільки двох місяців. Його чергове закриття супроводжувалося «кричущим фактом», який суперечив чинному законодавству. Йшлося про розпорядження дирекції поліції у Львові, яке зобов’язувало керівництво друкарні не тиражувати чергове число, допоки «не прийде з прокураторії конфіската». Це обмеження не стосувалося польської і єврейської преси.

 

Власне, одним із характерних проявів порушення свободи слова і були т. зв. «конфіскати» — білі плями на газетних сторінках, що з’являлися як наслідок роботи цензорів. Після 1914 р. конфіскати стали невід’ємною складовою майже кожного числа. Під цензорський олівець потрапляли насамперед статті, у яких наголошувалося на незаконних діях посадовців державних органів влади, аналізувалося ставлення поляків до української справи, критикувалися спроби польських політичних кіл легалізувати москвофільство. У період утвердження польської влади у Східній Галичині цей перелік тільки поглиблювався. «Конфіскаті» підлягали не тільки окремі матеріали. Зокрема, у 1922 р. поліція вилучила повністю наклад ч. 51 (4 листопада). Цього ж року повідомлялося про факти конфіскації усіх чисел у поштових відділеннях різних галицьких міст.

 

Зазначимо, що відсутність достатньої кількості повітових і фахових часописів на початку 1920-х рр. сприяла появі у щоденнику окремих сторінок: «Бучацький Вістник», «Вістник Рідної Школи», «Волинський Вістник», «Городенський Вістник», «Городецький Вістник», «Економічний Вістник», «Жіночий Вістник», «Косівський Вістник», «Просвітний Вістник», «Сокільсько-січовий Вістник», «Станиславівський Вістник», «Стрийський Вістник», «Тернопільський Вістник», «Чортківський Вістник», «Яворівський Вістник».

 

Із початком Першої світової війни для захисту інтересів галицьких українців представники українських партій (національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної) 1 серпня 1914 р. створили у Львові Головну Українську Раду (ГУР) під головуванням К. Левицького, яка покликана була вирішувати національно-політичні справи, пов’язані з війною, і бути єдиним політичним представником галицьких українців перед австрійським урядом і на міжнародній арені. Її перші засідання у Відні відбулися 19 і 26 жовтня 1914 р. Обговорювалися питання формування 2-го полку Українських січових стрільців (УСС) і реорганізації ГУР у загальнонаціональну структуру. Також ГУР спільно з Українською парламентською репрезентацією (УПР) і Союзом визволення України (СВУ) висловили протест проти рішення російської окупаційної влади у Галичині  й на Буковині заборонити реалізацію у книгарнях і видачу на абонемент у бібліотеках книг російською і українською мовами, що були видані за межами Російської імперії. Наказувалося збирати таку літературу у визначеному місці для її наступного знищення.

 

П’ятого травня 1915 р. ГУР була реорганізована у Загальну Українську Раду (ЗУР), склад якої розширився за рахунок представників Буковини і СВУ. Нова політична інституція стала першою загальнонаціональною структурою у новітній історії України. Головування залишалося за К. Левицьким. Діяльність ЗУР проводилася у правно-політичній, пресовій, економічній, еміграційній і культурній секціях. Серед найважливіших питань — організація УСС, звільнення українців з табору інтернованих у Талергофі (Австрія), налагодження комунікації з іншими таборами полонених та інтернованих, унормування українського життя на територіях, звільнених від російської окупації (сприяння поверненню цивільного населення і духовенства, забезпечення державних гарантій по відшкодуванню за знищене війною майно, запровадження дешевого кредитування для відбудови краю, відновлення українського шкільництва, зокрема відкриття українського університету у Львові), майбутній правно-політичний устрій українських земель Австро-Угорської імперії.

 

Для утвердження національної ідентичності важливим було звернення ЗУР до центральної влади у справі урядового запровадження назв «українці», «український» замість «русини», «руський» і «ruthenen», «ruthenisch». До документа долучалося наукове обґрунтування, підготовлене НТШ.

 

Зазначимо, що на зустрічах представників ЗУР з головою Кабінету міністрів або окремими міністрами австрійського уряду останні зазвичай наголошували, що їм відомі змагання і побажання українців і вони зроблять усе можливе для того, щоб український народ посів належне йому місце у післявоєнній австрійській державі. Жодної конкретики на подібних аудієнціях не звучало.

 

У травні 1916 р. польські й німецькі часописи повідомили про кризу в ЗУР, спричинену виходом з її складу представників радикалів і соціал-демократів. Президія Ради змушена була офіційним комунікатом спростовувати недостовірні відомості й наголосити, що ЗУР залишається єдиною загальнополітичною українською організацією.

 

Із членів ЗУР окрему політичну діяльність проводив СВУ, який сповідував ідею створення незалежної української держави і був представлений у Раді трьома делегатами. Його член президії мав дорадчий голос у справах українських земель у складі Австрії і вирішальний — у загальнонаціональних справах. Для інформування європейського політикуму про підросійську Україну СВУ у вересні 1914 р. започаткував німецькомовне видання «Ukrainische Nachrichten». У жовтні почав виходити «Вістник Союза визволення України».

 

Окремі аспекти діяльності СВУ знаходили відображення і на сторінках «Діла». Зокрема, це стосується організації опіки над військовополоненими українцями російської армії, які були розміщені у таборах на території Австро-Угорщини і Німеччини. Наголошувалося на необхідності забезпечити культурно-просвітні потреби полонених у книгах, підручниках і періодичних виданнях.

 

У 1916 р. у Львові був створений комітет СВУ для «помочи землякам полоненим з російської України в Галичині». Президія комітету, очолювана Володимиром Бачинським, просила небайдужих надсилати кошти, художні твори, фахові (кооперативні, хліборобські) і популярні видання, драматичні твори, шкільні підручники, періодику тощо на адресу канцелярії товариства «Просвіта» у Львові.

 

У політичній площині «Діло» виокремило комунікат СВУ (листопад 1916 р.), у якому висловлювався протест проти можливого включення українських земель Холмщини, Підляшшя, Волині до складу відновленої Польської держави. «Проклямації центральних держав з останної недїлї в польській справі завершують ряд сумних для нас фактів і перечеркують наші найскромнїйші надії». У грудні 1917 р. СВУ наголосив, що українське населення Хомської і Волинської губерній рішуче виступає проти будь-яких польських претензій на ці землі.

 

У зв’язку з революційними подіями у Росії 2 травня 1917 р. президія Союзу висловила надію на створення передумов для незалежного розвитку українських земель і заявила про обмеження власної діяльності захистом прав українського населення на відвойованих у Росії українських землях, популяризацією визвольних змагань українців у Західній Європі, продовженням національно-освідомлювальної роботи серед полонених.

 

Першого липня 1918 р. СВУ припинив діяльність, що пояснювалося здійсненням основного програмного постулату — проголошенням державної самостійності України. Згідно з ліквідаційним планом, бібліотеки, театри, друкарні, шкільний інвентар та. ін. з таборів полонених на території Австро-Угорщини і Німеччини мали переміститися на українські землі. Таборові музеї, колекції, фотографії, видання тощо планувалося передати у власність Українського національного музею у Києві.

 

Ще одним центром впливу на українську політику залишалися українські посли віденського парламенту і Галицького та Буковинського крайових сеймів, об’єднані в УПР. Її президія функціонувала на постійній основі і мала можливість згідно зі статусом посла контактувати з офіційною владою задля донесення власних позицій і спроб вирішення нагальних питань. Діяльність УПР відбувалася у тісному контакті з ГУР, згодом — ЗУР.

 

Опозиційність УПР до влади різко загострилася після оприлюднення маніфестів від 5 листопада 1916 р., згідно з якими Австро-Угорщина і Німеччина погоджувалися на відновлення після завершення Першої світової війни польської державності у вигляді Польського королівства і надання широкої автономії Галичини. Така автономія, без поділу Галичини на польську й українську складові, дозволяла полякам, у руках яких перебували усі важелі адміністративної влади і більшість у Галицькому крайовому сеймі, проводити власну політику, спрямовану на прилучення Галичини до Польщі.

 

Українських парламентарів обурив той факт, що питання галицької автономії вирішувалося без їхньої участі. Їхні представники на зустрічі з головою Кабінету міністрів попередили, що український народ ніколи не зречеться права на національну автономію, а втілення такого рішення в життя тільки послабить монархію і сприятиме її розпаду.

 

Восьмого листопада 1916 р. окремі парламентські клуби національно-демократичної і радикальної партій об’єдналися разом із членами Палати панів в єдину парламентську структуру (УПР) під головуванням Юліана Романчука. Перед об’єднанням парламентський клуб УНДП відкликав своїх представників із ЗУР, після чого її діяльність занепала і як структура вона перестала існувати.

 

На засіданнях УПР 24 і 25 листопада 1916 р. було вирішено розширити її склад за рахунок колишніх послів Галицького крайового сейму і представників українських партій та ухвалено статут «Української Парляментарної Репрезентації». Його другий пункт окреслював завдання організації: «заступати український нарід як цїлість в парляменті та поза парляментом, а з окрема в теперішну пору оборона національних інтересів українського населеня Галичини, загроженого заповідженим відокремленєм Галичини».

 

У своїй структурі УПР вирішила створити спеціальні комісії. Зокрема, було засновано «Фонд Національної Оборони», який мав забезпечити фінансове підґрунтя української політики і зробити її незалежною від сторонніх чинників, господарську (відбудова краю) комісію і комісію для справ утікачів та евакуйованих.

 

У вересні 1916 р. посилилися вимоги українських послів щодо  необхідності швидшого скликання Державної ради, які обґрунтовувалися необхідністю збереження рівності та єдності обидвох складових монархії і організації державної підтримки Галичині, яка третій рік перебувала в епіцентрі воєнних дій. Згідно з цісарським патентом, парламентська сесія відкрилася 30 травня 1917 р. На першому ж засіданні від імені УПР виступив Євген Петрушевич, який виголосив «Державно-правне застереженє», у якому обґрунтував історичне право українського королівства Галичини і Володимирії на самовизначення. Таке саме право, на переконання доповідача, належалося і Холмщині, Підляшшю, Волині. «Тому заступники українського народу підносять своє застереженє проти того, щоби навіть найменша частина сих українських земель коли небудь була прилучена до маючого повстати Королівства Польщі, а кожду спробу в тім напрямі вважають перед усїм культурним світом та перед історією за акт насильства на живім тїлї українського народу, як нарушенє його історичних прав і як наругу над принципом самоозначеня народів».

 

Окрім боротьби проти анексійних польських планів, УПР у 1917 р. продовжувала займатися питаннями відбудови краю, організації допомоги переселенцям, інтернованим і полоненим, вітала створення Української Центральної Ради (УЦР) у Києві. Реагуючи на проголошення Української Народної Республіки (УНР), Євген Левицький, заступник голови УПР, заявив із парламентської трибуни, що входження Галичини до складу УНР «відповідало би найвисшому ідеалови цїлого українського народу».

 

У 1918 р. галицькі парламентарі, вітаючи підписання 9 лютого Берестейського мирного договору між УНР та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією, назвали його першим кроком на шляху реалізації права на самовизначення.

 

Спробою унормувати українське культурне життя на еміграції стало створення у Відні у січні 1915 р. Загальної української культурної ради (ЗУКР), яка розпочала діяльність у трьох секціях: І. народного шкільництва, ІІ. середнього шкільництва, ІІІ. вищого шкільництва, просвіти, науки і мистецтва. Головою Ради обрали Ю. Романчука, заступниками — Олександра Колессу, Омеляна Поповича, Івана Макуха.

 

Наслідком практичної діяльності першої секції стало відкриття школи у таборі для переселенців у Ґмінді (Австрія). При школі діяли курси з вивчення німецької мови і курси для неграмотних. Сфера діяльності секції також охоплювала підтримку школи у Вольфсберзі (Австрія), підготовку підручників для народних і промислових шкіл, організацію курсів вищої освіти. Курси призначалися для вчителів і припинили роботу 10 липня 1915 р. через повернення значної кількості педагогів до Галичини і Буковини.

 

Секція вищого шкільництва проводила виклади, літературні вечори, заснувала «Український Воєнний Музей і Архів», налагодила видавництво співаників, молитовників для українських жовнірів, літературних збірок.

 

У 1916 р. ЗУКР виступила ініціатором збору матеріалів для видання великого атласу української вишивки і стала співзасновником «Організації Наукової Помочі». Наступного року президія організації провела у Відні 12 квітня нараду управителів таборових шкіл для переселенців.

 

Загалом, ЗУКР не вдалося розгорнути інтенсивної діяльності. П’ятнадцятого липня 1917 р. збори вчителів вищих, середніх і народних шкіл Галичини і Буковини, проведені у Відні, констатували, що Рада не виконала покладених на неї завдань. Дев’ятого серпня того ж року президія ЗУКР прийняла рішення про необхідність реорганізації діяльності, що пояснювалося поверненням центру українського життя з Відня до Львова.

 

Початок окупації Галичини і Буковини російськими військами спричинив значний потік біженців, які покидали власні домівки, знаючи про національну і релігійну нетерпимість ворога. Наприкінці вересня 1914 р. для допомоги втікачам українські посли у Відні створили «Ратунковий Комітет для українських збігців з Галичини і Буковини». Головою Комітету обрали Ю. Романчука, заступниками — о. Йосифа Жука і О. Колессу. Були організовані зустрічі біженців на віденському вокзалі, надавалися правові консультації, матеріальна допомога і допомога у винаймі помешкань і працевлаштуванні. Також представники Комітету виїжджали у місцевості, де концентрувалася значна кількість біженців. У структурі інституції запрацювали шість секцій: залізнична, працевлаштування і оренди житла, фінансова-банкова, «урядничих платень і всяких емеритур» (обов’язкові державні виплати), для справ священників, шкільна.

 

Окрім того, 12 вересня 1914 р. за ініціативою бурмістра Відня була створена «міська централя для опіки над галицькими й буковинськими збігцями», яку очолив міський радний Гілер. Допомогою організації користувалися близько 56 тис. осіб.

 

Роз’єднання родин стало одним із важких наслідків воєнного хаосу. За рішенням допомогового Комітету «Діло» з 17 жовтня 1914 р. почало публікувати списки розшукуваних. Згодом такі оголошення стали платними.

 

У подальшому часопис інформував про усі заходи «Ратункового Комітету», наголошуючи, що його можливості обмежувалися добровільними пожертвами. Зазначимо, що пожертви надходили і від цісаря, і від міністрів, а загальна кількість українських біженців з Галичини та Буковини становила понад 100 тис. осіб. Від листопада 1914 р. інституція почала отримувати державні субвенції. Її діяльність поширювалася на інші українські структури, зокрема УСС і «Комітет пань для українських ранених жовнірів».

 

Улітку 1915 р. Комітет долучився до організації повернення біженців до рідних домівок — виробляли необхідні документи, т. зв. легітимаційні карти, забезпечували проїзд залізницею, надавали матеріальну допомогу.

 

У грудні 1915 р. був оприлюднений звіт контрольної комісії, яка перевіряла справочинство Українського допомогового комітету за період від 15 вересня 1914 р. до 30 вересня 1915 р. Порушень виявлено не було — надходження за цей час становили майже 1 млн 883 тис. корон, видатки — близько 1 млн 872 тис. корон.

 

Восени 1916 р. у Відні за ініціативою посла Миколи Василька був заснований окремий «Буковинський запомоговий комітет», до складу правління якого ввійшли представники всіх національностей, що проживали на Буковині.

 

У серпні 1916 р. перелік допомогових інституцій поповнився львівським «Комітетом для опіки над евакуйованими», тобто переселенцями з територій, охоплених бойовими діями. Ініціатором його створення виступив о. Андрій Білецький, президію очолив надрадник Олександр Кмицикевич. Завдання Комітету окреслювалися необхідністю бути посередником між евакуйованими і владою та надавати їм матеріальну і моральну підтримку. Згодом організація розширила діяльність і почала називатися крайовою. На місцях створювалися повітові та місцеві представництва.

 

На львівському залізничному вокзалі для тих, хто транзитом переїздив через місто, запрацювала цілодобова «покріпляюча стація», у якій позмінно працювали 56 членів Комітету. Вони забезпечували подорожуючих безкоштовною їжею, при необхідності — одягом. До лютого 1917 р. допомогою скористалися близько 7 тис. переселенців.

 

Двадцять сьомого листопада 1916 р. відбулося перше засідання комісії УПР «для виселенців і збігців», яку очолив Євген Петрушевич. Її завдання полягали у налагодженні співпраці з урядом задля унормування життя переселенців. «Сконстатовано, що найбільш важким і грізним є положеня звиш 60 000 виселенцїв Українцїв, розміщених в ріжних повітах західної Галичини…».

 

У вересні 1917 р. у Львові запрацював «Намісниківський ратунковий Комітет для областий, визволених тепер з під інвазії», очолюваний намісником — графом Гуйном. Одним із заступників призначили митрополита Андрія Шептицького. Із 32 членів інституції тільки 7 представляли українців, хоча йшлося про знищену українську частину краю. «Діло» критично сприйняло її створення, яке відбулося без погодження з українськими політичними чи іншими організаціями, а присутність у ній українців назвало умовним фактором.

 

Ще одним породженим війною питанням, яке потребувало негайного реагування суспільства, стало питання сиріт. Для його вирішення у Львові у листопаді 1915 р. під головуванням В. Нагірного створили «Український комітет несення помочі вдовам і сиротам, жертвам війни». Планувалося у другій половині грудня відкрити притулок для українських сиріт ім. митрополита А. Шептицького.

 

Одночасно галицькі українці на знак пошани до митрополита, який перебував на засланні у Росії, вирішили започаткувати створення сиротинця його імені. Втілення цього проєкту планувалося на тривалішу перспективу. Тому пропонувалося відкривати притулок і згодом об’єднати вже існуючу інституцію з планованою.

 

У січні—лютому 1916 р. комітети опіки над сиротами запрацювали у Перемишлі і Станиславові.

 

Одним із практичних кроків влади задля полегшення долі вдів і сиріт героїв, що загинули на фронтах Великої війни (Першої світової війни), стало створення у Львові місцевого комітету п. н. «Львівський залізний лицар» під патронатом цісарсько-королівського військового вдовичо-сирітського фонду. Суть акції полягала у встановленні у Львові дерев’яної фігури лицаря, яка через вбивання у неї цвяхів перетворювалася на залізну. Кожен цвяшок коштував 50 сотиків. Зібрані кошти призначалися для забезпечення потреб удів і сиріт польських і українських військових.

 

За прикладом Львова пішла і влада Дрогобича, у якому відкриття фігури лицаря 14 травня 1916 р. присвячувалося річниці звільнення міста з-під російської окупації. Дохід від акції призначався вдовам і сиротам. «Діло» писало: «Впали завіси й перед очима станув могучий лицар з мечем та щитом, на яким герб Дрогобича. Вид був дивний та повний контрастів: лицар і — кільканайцять тисяч народа, в тім унїформи ґенералів і урядників — та українські вишивки, свити й хоругви».

 

Організація допомоги вдовам і сиротам отримала своє продовження у травні 1920 р., коли у Львові розпочав діяльність «Український фонд вдів і сиріт». Його найперше завдання визначалося необхідністю укладання страхових полісів із вдовами і сиротами за загиблими жовнірами на випадок смерті їхніх опікунів. Установчі збори фонду відбулися 8 травня, президентом обрали Кирила Студинського. У перспективі планувалося відкривати філії у повітових містах, поширивши таким чином свій вплив на усю Східну Галичину.

 

 Небайдужих закликали ставати членами гуманітарної інституції. Першим членом-засновником з-поміж торговельних товариств стала «Достава». У жовтні 1920 р. за посередництвом асекураційного товариства «Карпатія» було відкрито відділ убезпечень фонду. У січні 1921 р. запрацювала філія у Стрию.

 

Матеріальна допомога і моральна підтримка українського населення, опіка над сиротами визначалися як пріоритетні завдання «Митрополичого Ратункового Комітету». Вперше члени-засновники зібралися на нараду під проводом А. Шептицького 28 грудня 1917 р. Присутні схвалили статут і направили його до намісництва для затвердження. До складу президії увійшли митрополит, єпископи Григорій Хомишин і Йосафат Коциловський, представники товариств — К. Левицький від «Народної Ради», Тит Войнаровський від «Сільського Господаря», Іван Кивелюк від «Просвіти». Виконавчу структуру очолив о. Йосиф Боцян. Свою діяльність комітет проводив за посередництвом трьох секцій: фінансово-господарської, невідкладної і санітарної допомоги, опіки над дітьми і переселенцями. Органами організації стали єпархіяльні допомогові комітети у Перемишлі й Станиславові, а також парафіяльні допомогові комітети, які планувалося заснувати.

 

Засновником ще однієї національної гуманітарної інституції — «Українського крайового товариства охорони дітей і опіки над молоддю» — став очолюваний В. Нагірним «Український єпархіяльний комітет опіки над воєнними сиротами». Установчі збори інституції відбулися 7 червня 1917 р. Її головну раду очолив Стефан Федак. Важливим завданням стало заснування філій, на які покладалася відповідальність за закладання сирітських захистів. Перші представництва комітету запрацювали у Тернополі, Бережанах, Долині (листопад—грудень 1917 р.). Восьмого квітня свою філію отримав Львівський повіт.

 

У червні 1921 р. і травні 1922 р. у Львові й повіті проходив «Тиждень Української Дитини», ідея якого полягала у популяризації твердження про необхідність поглиблення суспільно-національної праці задля підростаючого покоління. Щодня відбувалися дитячі свята за участю вихованців шкіл, сирітських захистів, пластових організацій і влаштовувалися збори пожертв. Наприкінці 1921 р. товариство нараховувало 30 філій, з яких третина не проводила активної діяльності або закрилася.

 

У 1922 р. львівський магістрат провів реквізицію приміщення «Українського крайового товариства охорони дітей і опіки над молоддю» (вул. Бляхарська, ч. 11), і 16 червня його урядники здійснили щодо нього процедуру «насильного викинення». Результатом скарг Товариства стало рішення Львівського воєводства про перегляд справи. «Одначе… маґістрат навіть пальцем не рушив, руководячись очевидно шовінізмом до всего українського і не уважаючи за потрібне, слухати в такій справі навіть висшої інстанції».

 

Не претендуючи на усю вичерпність інформації, належну увагу приділило «Діло» подіям, пов’язаним із формуванням, вишколом, бойовою історією Легіону УСС — єдиної української військової формації у складі австро-угорської армії, яка після листопадових подій 1918 р. стала складовою Галицької армії (ГА), згодом — Української галицької армії (УГА), регулярної армії Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).

 

У зверненні до стрільців від 28 жовтня 1915 р. Загальна Українська Рада назвала формування УСС важливим чинником боротьби за національні ідеали. Дякуючи ЗУР за підтримку, стрілецькі командири ствердили, що готові боротися і загинути за славу й волю України, і просили політичних керманичів рішуче домагатися «життєвих прав для України».

 

Відомо, що кількість добровольців значно перевищувала дозволений військовим командуванням контингент УСС. Обмеженості щодо українців базувалися на сильних польських впливах у віденських політичних і військових колах, які українське питання представляли виходячи з власних інтересів, пов’язаних із бажанням відновлення польської державності. Інколи Бойовій управі все ж вдавалося отримати дозвіл на формування додаткового підрозділу. Зокрема, у січні 1915 р. був отриманий дозвіл на формування доповняючої сотні 1-го полку УСС.

 

У ході бойових дій підрозділи зазнавали людських втрат, і виникала необхідність поповнювати лави українського стрілецтва. Часопис повідомляв про умови призову, роботу «вербункових» комісій, рішення міністерства крайової оборони про можливість переходу до лав УСС тих стрільців, які через хворобу чи поранення були звільнені з війська і при додатковому призові потрапляли до інших армійських формувань. Така ж можливість передбачалася і для українців, які служили у польських легіонах.

 

В адміністративно-організаційному плані «Діло» серед іншого інформувало про відкриття місцевої команди УСС у Відні (червень 1915 р.), у якій зобов’язані були реєструватися усі перебуваючі у місті стрільці, присвоєння офіцерських звань (липень 1915 р.), створення «збірної станиці» УСС у Відні (березень 1916 р.), перелік звань офіцерів і підофіцерів УСС і український однострій, характерною ознакою якого була шапка-мазепинка, створення замість Бойової управи Центральної управи УСС, головою якої обрали Степана Смаль-Стоцького (липень 1917 р.).

 

Бойову історію Легіону відображали звіти з урочистих заходів прийняття присяги новобранцями і відправлення підрозділів на фронт, дописи про їхню участь у боях з ворогом на галицькій землі та перебування у Наддніпрянській Україні. Події 1920 р. представлялися у часописі не інакше, як «з кривавого шляху Галицької армії» або «трагедія Галицької армії».

 

Про військову доблесть українських солдатів і офіцерів, які служили у лавах австро-угорської армії, зокрема у Легіоні УСС, свідчили публіковані на газетних шпальтах списки нагороджених військовими відзнаками.

 

Соціальний захист родинам призваних на військову службу, родинам загиблих на фронті, військовим, комісованим за станом здоров’я (інвалідам), передбачав гарантовані державою пільги. Від квітня 1916 р. розпочала діяльність «Крайова комісія опіки над воєнними інвалідами», покликана сприяти лікуванню, навчанню і працевлаштуванню покаліченим у боях. Пропозиція українців про поділ комісії на польську й українську складові була відхилена.

 

Матеріальну підтримку УСС серед інших надавали «Фонд допомоги УСС», «Фонд інвалідів УСС», «Скарб УСС», які поповнювалися добровільними пожертвами небайдужих і організованими зборами коштів по окремих громадах або  з нагоди релігійних свят, наприклад «на коляду», «на великодні дарунки». Списки жертводавців публікувалися у часописі. Підтримку січовикам забезпечували також «Український комітет для військових захистів у Львові», «Захист для недужих УСС», «Товариство опіки над немічниками УСС». Питання організації допомоги інвалідам-січовикам визначили порядок денний їхнього з’їзду, який відбувся у Львові 12 січня 1918 р.

 

Першого травня 1922 р. представники стрілецьких організацій, українських партій, української академічної молоді створили у Відні Центральну управу УСС, яку очолив Іван Коссак.

 

У воєнній тематиці значне місце належить спискам цивільних осіб, заарештованих і вивезених російською окупаційною владою, військовиків з підрозділів австро-угорської армії загалом і формувань УСС і ГА зокрема, які були поранені, полонені, загинули у боях чи були розстріляні більшовиками, пропали безвісти чи повернулися з полону, перебували у шпиталях або померли там, часто із зазначенням звання, місця і дати народження.

 

Українські заручники, полонені, інтерновані, репатріанти, порядки у таборах, розкинених по цілій Європі або й за її межами, стали у досліджуваний період важливою складовою тематичного різноманіття пресодруку. Зокрема, восени 1914 р. мова йшла про арешти галицьких і буковинських українців, запідозрених у русофільстві та звинувачених у державній зраді й агітації на користь Росії, та їх розміщення у Талергофі. Окрім прихильників москвофільства, під репресії потрапляли і національно свідомі українці. Інтервенції українського політичного проводу перед центральною владою у Відні пришвидшили звільнення невинно заарештованих. Перші з них (77 осіб) прибули до Відня 22 листопада 1914 р., а 22 травня 1915 р. «Діло» вже повідомило про звільнення усіх інтернованих у Талергофі українців. Сам табір припинив існування навесні 1917 р. на основі рішення міністерств війни і внутрішніх справ.

 

Справа тримання львівських заручників (представники українців, поляків, євреїв) у Києві з відступом російських військ зі Львова втратила свою актуальність. Тому вивезені звернулися до верховного головнокомандувача російської армії з проханням дозволити їм повернутися додому. Для розгляду справи по суті представники київської військової влади створили спеціальну комісію. У листопаді 1915 р. російське міністерство внутрішніх справ дозволило цивільним особам з Галичини, інтернованим на території Росії як заручники, повертатися додому.

 

У 1920 р. редакція часопису констатувала, що десятки тисяч полонених українців перебувають у таборах різних європейських держав — найбільше у Німеччині, Італії, Франції, Великобританії. Незважаючи на складності побуту, українці об’єднувалися у національні організації, які вели просвітницьку роботу, влаштовували різнотематичні виклади і театральні вистави, видавали періодичні видання. Сприяти поверненню полонених на батьківщину покликана була «Українська військово-санітарна місія для справ військово-полонених в Австро-Угорщині».

 

Щодо представлення таборового життя, то, наприклад, у тухольському таборі (Польща) кількість полонених українських офіцерів станом на червень 1920 р. сягнула понад 600 осіб, педагогів — близько 110 осіб.

 

Незважаючи на голод і життя у непристосованих приміщеннях («вогких підземних льохах», «лисячих норах»), українці видавали часопис «Рада» — орган старшини УГА, який виходив щокілька днів у трьох примірниках, заснували «Кружок народних вчителів», який започаткував таборову бібліотеку, різноманітні освітні курси, зокрема для неграмотних. Зазначимо, що польська влада вороже ставилася до будь-яких ініціатив українських полонених.

 

Окрім Тухолі, газетні повідомлення стосувалися також таборів полонених та інтернованих у Бресті, Білостоку, Вадовицях, Варшаві, Дембліні, Домб’є, Ланцуті, Львові (Ялівець), Сідлеці, Стрию, Стшалкові, Фридрихівці (поблизу Волочиськ), Єгипті, Італії, Румунії.

 

Одним із політичних наслідків Першої світової війни став цісарський маніфест від 16 жовтня 1918 р. про перебудову Австрії на національних засадах. Напередодні, 12 жовтня, цісар приймав представників різних посольських груп Державної ради. Українців представляли Євген Петрушевич і Євген Левицький. Посли заявили про прагнення українців створити самостійну українську державу, яка б охоплювала землі Східної Галичини, Північної Буковини і Північно-Західної Угорщини. Також українські представники повідомили про заплановане у Львові обрання Української Національної Ради (УН Ради) для реалізації права на самовизначення. Одночасно українці проголошували забезпечення принципу національної рівноправності: «Жиди і Німці, як і Поляки, мати-муть в границях української державної суверенности з одної сторони повну і необмежену горожанську рівноправність з горожанами Українцями, а з другого боку мати-муть в інститутах публичного права запоручені права своїх національних тіл».

 

Установчі збори УН Ради відбулися у Львові 18 жовтня. Наступного дня нею була прийнята постанова п. н. «Проголошення Української Держави на українських областях Австрії і Угорщини». Всенародне схвалення документа пройшло 20 жовтня на площі св. Юра і закінчилося відспіванням «Вже воскресла Україна». За кілька днів виконавчий комітет УН Ради повідомив про її створення і програму голову австрійського Кабінету міністрів.

 

Випереджаючи дії польської ліквідаційної комісії, яка, незважаючи на українські реалії, видала обіжник до державних і громадських інституцій з вимогою «виконувати власть в імени польської держави», УН Рада 1 листопада 1918 р. «обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави». Легіон УСС був визнаний основою української армії. Розпочалося формування української влади на місцях.

 

Першого листопада був підписаний урядовий акт передачі державної влади представником австрійського уряду УН Раді. Третього листопада цісарсько-королівська військова команда у Львові також передала владу УН Раді. Незважаючи на підтримку центральним урядом питання відновлення польської державності без українських земель, польська сторона не змирилася із проголошенням української державності, що призвело до збройного протистояння.

 

Тринадцятого листопада 1918 р. на засіданні УН Ради у Львові був прийнятий тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії. Затверджувалася офіційна назва держави — Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), герб (золотий лев на синьому тлі), прапор (синьо-жовтий). Декларувалися вибори до Установчих зборів ЗУНР на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного голосування. До чину обрання владу уособлювали УН Рада і Державний секретаріат. Кожне число часопису інформувало про засідання УН Ради, рішення Державного секретаріату, факти встановлення української влади на місцях.

 

Розвиток польсько-української війни призвів до захоплення поляками Львова 22 листопада 1918 р. Іменем варшавського уряду владу у Галичині перебрав польський тимчасовий правлячий комітет. Львівська тимчасова міська рада на засіданні 25 листопада (українці, члени ради, відмовилися брати у ньому участь, за винятком представника соціал-демократів Миколи Ганкевича) проголосила про прилучення Львова до Польської держави.

 

Після 22 листопада 1918 р. вийшло тільки два двосторінкових числа «Діла» 270 і 271 від 28 і 29 листопада відповідно. Прихильники національного пресодруку ввійшли у період інформаційного вакууму, створеного польськими заборонами, який тривав до 1 січня 1920 р.

 

Польська політична еліта використала події Великої війни, щоб поставити на порядок денний світової політики питання відновлення Польської держави. При цьому одна частина польського політикуму орієнтувалася на Росію, інша — на Австро-Угорщину і Німеччину. В обидвох випадках ігнорувалося аналогічне польському право української нації на самовизначення й українські етнографічні землі розглядалися у різних варіантах як частина майбутньої Польської держави.

 

Четвертого листопада 1916 р. цісар Франц Йосиф оголосив, що з польських земель, звільнених з-під російського панування, буде створене Польське королівство, а Галичині надасться право «самостійного урядованя своїх краєвих справ». Відповідні маніфести австро-угорського і німецького цісарів датувалися 5 листопада. Таке рішення викликало гострий протест українських політичних лідерів, з якими питання розширення автономних прав Галичини не обговорювалося і яке, по суті, передбачало закріплення польського правління у Галичині.

 

«Діло», даючи політичну оцінку цісарським рішенням, наголошувало: «Коли хто з міродатних кругів центральних держав мав які ілюзії що-до відношення Поляків до українського народу, то голоси польських полїтиків і польської преси, промови на польських святочних обходах, словом: цїле поведенє Поляків з приводу проголошення актів в справі польського королївства й Галичини повинно бути для них проречистим доказом, що ті ілюзії — абсолютно безосновні».

 

У подальшому, інформуючи про реалізацію польського питання у світовій політиці, «Діло» переконувало, що його вирішення за рахунок нехтування українськими інтересами, але ціною українських земель приречене, бо українці ніколи не зречуться права на державність.

 

Після підписання Берестейського мирного договору 9 лютого 1918 р. «Діло» констатувало, що «польська суспільність і польська преса вкрилися жалобою». Причиною розпачу стало рішення про те, що українські землі Холмщини і Підляшшя відійдуть Українській Народній Республіці. Також у польській пресі з’явилися повідомлення, що і Східна Галичина не буде віддана Польщі. В результаті активізувалися протестні рухи — поляки вимагали скасування рішення по Холмщині, українці — негайного політичного рішення про поділ Галичини.

 

Восьмого жовтня 1918 р. Регентська рада Польського королівства проголосила незалежність Польщі, територіальні апетити якої відразу ж представила польська преса, проголошуючи неминучість анексії Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, Волині і Поділля. Із проголошенням ЗУНР польсько-українське протистояння посилилося і переросло у війну — українська державність суперечила польським територіальним амбіціям. «Поляки все ще стоять на становищі, що український нарід має бути рабом Польщі. Поведення Поляків свідчить, що на їх думку не обовязує їх супроти Українців ніяка етика, що в боротьбі з Українцями всякі способи дозволені».

 

Від січня 1920 р. видання «Діла» відновилося п. н. «Громадська Думка». Розвиток політичних подій 1919 р. не додав оптимізму справі утвердження української державності. Так, українсько-польські переговори, ведені у Варшаві, призвели до прийняття декларації від 2 грудня того ж року, у якій передбачався перехід земель Східної Галичини, Холмщини і Підляшшя до Польщі. Збори представників УН Ради у Відні під проводом президента Є. Петрушевича висловили протест щодо подібного сценарію і підтвердили, що результатом українських визвольних змагань має стати об’єднання усіх українських земель в єдиній Українській державі.

 

Продовження переговорів доповнили перелік «зречених» українських земель волинськими територіями, і 22 квітня 1920 р. у Варшаві договір між УНР і Польщею був підписаний — визнання незалежності УНР відбулося коштом українських територій. Польська дипломатія отримала важливий козир у своїх анексійних планах, який ґрунтувався на твердженні, що вони не займають чужих земель, — це самі українці зрікаються власних прав до Західної України.

 

У черговому протесті УН Рада нагадала, що «Східна Галичина творить окремий предмет міжнародного права», а тому її доля не може вирішуватися поміж УНР і Польщею.

 

Наступні заяви, звернення, ноти уряду і Національної ради ЗУНР, публіковані у часописі 1920 р., стосувалися, зокрема, підтримки створення у Палестині самостійної «Жидівської Держави», вимоги до Союзу Народів (Ліги Націй) забезпечити право українського народу Східної Галичини на самовизначення, засудження єврейських погромів в окремих місцевостях Східної Галичини, вимоги до британського уряду визнати незалежність ЗУНР, заперечення заяв польських офіційних осіб і преси про те, що нібито українське населення Східної Галичини погоджується визнати свою приналежність до Польської держави, присутності делегації УН Ради на переговорах у Ризі й застереження щодо вирішення долі Східної Галичини без її представників.

 

У 1921 р. «Український Вістник» повідомив, що у Парижі 21 лютого розпочалися засідання Ліги Націй. У своєму рішенні рада організації записала, що Східна Галичина тільки тимчасово перебуває під мілітарною окупацією Польщі і не є польським краєм. Остаточне вирішення східногалицького питання покладалося на Раду амбасадорів (послів) держав Антанти. Подібним чином представлялася справа Східної Галичини і на інших політичних майданчиках Європи.

 

Дванадцятого березня 1921 р. УН Рада вислала на адресу Ради амбасадорів у Парижі ноту в справі порушення Польщею статусу Східної Галичини і застосування до її території законів, ухвалених польським сеймом у Варшаві. У черговому зверненні від 30 квітня обґрунтовувалася необхідність створення «Незалежної Галицької Держави». Крім того, за підписом президента УН Ради Є. Петрушевича державам Антанти було надіслано проєкт конституції Галицької республіки, в якому державними націями визнавалися українці, поляки і євреї.

 

Наступні ноти президента УН Ради до Ради амбасадорів від 18 і 30 липня 1921 р. заперечували право Польської держави проводити перепис населення на території Східної Галичини і застосовувати до неї польські закони і розпорядження, що, по суті, означало поступове входження окупованого краю у правове поле Польщі.

 

На початку 1922 р. редакція часопису наголосила, що східногалицьке питання стає щораз актуальнішим і наближається до свого остаточного вирішення. Поляки ж дедалі голосніше почали заявляти, що справа Східної Галичини є внутрішньопольською і українці мусять прийняти польську державність. Українці заперечували і нагадували, що згідно із Севрським мирним договором (Франція, серпень 1920 р.) Східна Галичина визнавалася окремою державно-правною одиницею, землі якої тимчасово окуповані Польщею, що уряд УН Ради направив до Ліги Націй 40 меморіалів у справі Східної Галичини, що за вирішення питання на користь українців свідчать заяви окремих європейських політиків та інституцій.

 

Перед економічною Ґенуезькою конференцією (Італія, квітень—травень 1922 р.) уряд Є. Петрушевича вимагав забезпечити право участі української делегації у її роботі задля розгляду питання про відшкодування за втрати, спричинені російською армією під час ведення нею бойових дій на території Східної Галичини у період Першої світової війни. Сьомого квітня східногалицька делегація виїхала до Ґенуї. Двадцять четвертого квітня її представники звернулися до політичної комісії конференції з поясненням, що «без вирішення правно державного становища Сх. Галичини неможливо приступити ані до економічної відбудови сього краю, ані до консолідації міжнародніх відносин у першім етапі відбудови Сходу Европи».

 

У вересні 1922 р. УН Рада протестувала перед урядами і  парламентами європейських держав, США, Канади і Японії проти проведення у Східній Галичині виборів до польського сейму та сенату і проти планованого затвердження сеймом «воєвідської автономії» для її території.

 

Відповіддю на польські плани стало нагадування про проєкт п. н. «Основи державного устрою Галицької Республики», запропонований УН Радою державам Антанти, Раді амбасадорів та Лізі Націй, перший параграф якого стверджував: «Галицька Республика є незалежною і суверенною державою. Права суверенности у сій державі належать до загалу її горожан». Незважаючи на незаконність — через невизначеність статусу Східної Галичини, проєкт польського закону «про підстави загального воєвідського самоврядування і з окрема воєводств львівського, тернопільського і станиславівського» був ухвалений на засіданні сейму 26 вересня 1922 р.

 

Десятого вересня 1922 р. делегація УН Ради втретє внесла подання до Ліги Націй з вимогою, обґрунтованою нестерпними обставинами, спричиненими довготривалою польською окупацією, негайного вирішення питання державної самостійності Східної Галичини.

 

Другого листопада цього ж року часопис повідомив, що, згідно з інформацією польської преси, Великобританія, Італія і Франція прихильно поставилися до польських виборів на території Східної Галичини і висловили підтримку польському проєкту автономії. Через два тижні був опублікований документ, яким польська Рада міністрів надала генералу Галлеру диктаторські повноваження для боротьби з «озброєними ватагами», які з’явилися у Східній Галичині, породжують анархію і загрожують громадському спокою під час виборчого процесу.

 

У 1923 р. обговорення східногалицького питання продовжилося на шпальтах української, польської і загалом європейської преси. Україна все ще сподівалася на вирішення питання на свою користь, а УН Рада продовжувала надсилати державам Антанти протести і застереження щодо польської політики у Східній Галичині.

 

У лютому того ж року польський прем’єр-міністр звернувся до французького уряду з вимогою про остаточне вирішення східногалицького питання. З відповідною пропозицією французька делегація виступила на засіданні Ради амбасадорів 21 лютого. УН Рада натомість вимагала попередньо заслухати представників української сторони і послуговуватися у своєму рішенні основним постулатом післявоєнного світоустрою — правом нації на самовизначення.

 

Чотирнадцятого березня 1923 р. Рада амбасадорів (представники Великобританії, Італії, Франції, Японії) прийняла рішення «згідні з польськими анексіоністичними аспіраціями», тобто визнала суверенітет Польщі над усією територією, якою та фактично володіла, зокрема і над Східною Галичиною. Передумовою такого рішення стали польські гарантії щодо «спеціальної автономії Східної Галичини».

 

Реакція була очевидною — уже 18 березня свій протест озвучили українці Львова, тисячі яких зібралися на площі св. Юра і прийняли виголошену Ю. Романчуком присягу «на вірність Великій Українській Нації». Поліція, застосувавши силові методи, розігнала зібрання. Результат — кількадесят заарештованих і поранених. Так на практиці виглядали початки обіцяної світові «спеціальної автономії». У заяві Української парламентської репрезентації польського сейму і сенату між іншим наголошувалося: «Признання се, є насильством над живим тілом українського народу, не веде також і до замирення Сходу Европи, особливо на землях українських, боротьба на котрих набере хиба ще більш жахливих форм ніж досі вона мала».

 

Протест висловили також «Західно-Українське Товариство Союза Народів», митрополит А. Шептицький під час зустрічі з французьким прем’єром, Українська національна рада, закордонна група Української національної ради Східної Галичини тощо.

 

Двадцять восьмого березня 1923 р. польський прем’єр-міністр генерал Сікорський видав відозву до «obywateli kresów wschodnich». Редакція оцінила її як таку, що підготовлена у «диктаторському і тріумфуючому тоні».

 

Вимагаючи від світових лідерів позитивного для себе рішення щодо східних кордонів, Польща, ігноруючи усі проміжні документи, проводила власну політику на окупованих українських землях. Зокрема, це стосується і виборів до польського сейму та сенату, проведених у листопаді 1922 р. «Громадський Вістник» у серпні того ж року зазначав: «Після “доконаних фактів” із знесенням автономічних уладжень в нашім краю, після заведення цивільної адміністрації без відповідного пакту з державами антанти, після самовільної парцеляції Сх. Галичини під адміністраційним оглядом (три воєвідства!), мають наступити мабуть і вибори». Поляки розраховували, що, беручи участь у виборчій кампанії, українці таким чином легітимізують свою приналежність до польської держави.

 

Рішення усіх українських політичних організацій Східної Галичини було однозначним — бойкотувати вибори, які характеризувалися як кульмінація анексійних планів Польщі щодо галицької землі. Одним із проявів спротиву стала відмова від призначення представників українства до складу окружних і місцевих виборчих комісій. Таких «відмовників» притягали до судової відповідальності і штрафували. Подібні факти переважно відображала рубрика «Польські вибори і Сх. Галичина». Знаходилися і такі, що погоджувалися на співпрацю. Про серйозність протистояння свідчило, зокрема, повідомлення, опубліковане у часописі 8 листопада 1922 р., про вбивство чотирьох українських кандидатів у посли законодавчого органу.

 

У результаті виборів із 372 мандатів до сейму протеговані польською владою «руські хлібороби» Галичини отримали 5 мандатів. Урочисте відкриття першого засідання сейму і сенату відбулося 28 листопада.

 

Президія УН Ради 2 листопада надіслала ноту до держав Антанти з вимогою визнати незаконними вибори до польського сейму та сенату у Східній Галичині.

 

Інакше виборча кампанія проходила на Волині. Для участі у ній був створений Центральний український виборчий комітет, який, своєю чергою, увійшов до Центрального виборчого комітету національних меншин у Польщі. Серед програмних засад української структури — земля місцевим мешканцям, скасування усіх колонізаційних законів, державне фінансування українського шкільництва, мовна і релігійна (зокрема повернення храмів православним громадам) рівноправність, свобода слова, зібрань, організацій тощо.

 

Підсумки виборчої кампанії на Волині, Холмщині, Підляшші й Поліссі засвідчили перемогу українських кандидатів. Було обрано 27 послів — 21 до сейму і 6 до сенату. Українські представники об’єдналися у національних сеймовому і сенатському клубах, які разом творили Українську парламентську репрезентацію. Приймаючи рішення щодо власної тактики, посли і сенатори вирішили не мати жодних контактів із т. зв. «хліборобами» зі Східної Галичини, які були обрані проти волі галицьких українців. Створення репрезентації привітала УН Рада.

 

Ще одним фактом порушення тимчасового міжнародного статусу східногалицьких земель був призов українців до польського війська. Згідно з розпорядженням міністерства військових справ (листопад 1922 р.), призову підлягали чоловіки, народжені у визначені роки, без різниці національності й віросповідання. Чотирнадцятого грудня президент Є. Петрушевич надіслав відповідну ноту протесту до держав Антанти.

 

Характерним проявом ставлення польської влади до українців стала сваволя поліції і жандармерії, для діяльності яких звичною практикою були обшуки в українських інституціях і приватних помешканнях й арешти, особливо у 1921—1923 рр. Заарештовували передовсім колишніх військовиків української армії. Звинувачення ґрунтувалися переважно на безпідставних звинуваченнях у прихильності до більшовизму і аж до спроби організації бунту проти польської влади.

 

Зрештою, були приклади, коли українці пробували повставати проти сваволі польської влади. Наприклад, у липні 1921 р. «Український Вістник» повідомив, що у коломийській тюрмі утримують з весни 1920 р., після невдалої спроби повстання, 31 гуцула за звинуваченням у державній зраді. Загалом під слідством перебували 255 повстанців. Незважаючи на нестерпні умови тримання під вартою, гуцули нагадували про себе суспільству за посередництвом участі у зборі коштів на допомогу українській молоді або у вигляді «національного податку».

 

«Хроніка великих процесів, які відбулися на протязі двох останніх літ [1921—1922] по судах у Львові, Стрию, Коломиї і инших містах і містечках Східної Галичини, а які були звернені проти більш або менше визначних діячів української національности за провини, які вони буцім-то доконали у відношенню до польської держави та її громадян — це один великий скандал для тих, що спричинили тії процеси».

 

У часописі отримали прописку рубрики: «Масові арештування», «Масові ревізії і арештування», «Ревізії і арештування», «Ревізії, арешти, тюрма». На кінець жовтня 1922 р. у Східній Галичині були заарештовані 1600 українців — так польська влада готувалася до виборів. Зустріч українських представників із шефом департаменту польського міністерства внутрішніх справ була безрезультатною.

 

Відомі українські громадсько-політичні діячі звернулися до українського громадянства із закликом про необхідність організації допомоги заарештованим під гаслом «Ув’язненого відвідати!», а до всього «культурного світа» з вимогою зупинити польський терор проти українського народу у Східній Галичині. У часописі публікувалися списки заарештованих.

 

Часто під час судових процесів ті, кого звинувачували, ставали тими, хто звинувачував. Подібні процеси закінчувалися оправдальними вироками. Проблемою було те, що до початку суду заарештовані перебували у тюрмах багато місяців, а то й роки. Щоб пришвидшити розгляд справи по суті, українські політичні в’язні почали застосовувати метод голодування.

 

Черговий голодний протест понад ста політичних в’язнів розпочався у львівській тюрмі (вул. Баторія) 6 березня 1923 р. У результаті переговорів адвокатів ув’язнених з тюремною адміністрацією вдалося укласти угоду про покращення побутових умов утримання і відокремлення політичних в’язнів від кримінальників. Угоді сприяла інтерпеляція посла Самійла Підгірського у сеймовій правничій комісії і його «нагле внесення» у цій справі, оголошене на засіданні польського сейму 8 березня. Зазначимо, що голодування українських політичних в’язнів підтримали і комуністи, засуджені під час т. зв. процесу «юрівців».

 

Не на користь польської влади свідчили і вибухи в українських гімназіях, просвітніх і наукових організаціях, які мали місце наприкінці вересня 1922 р. Зокрема, 21 вересня вибух пролунав у будинку товариства «Просвіта» у Львові, де розташовувалися численні українські інституції, серед яких —книгарня Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), Крайовий кредитний союз, канцелярія Українського педагогічного товариства і «Рідної Школи», редакція часописів «Діло» і «Свобода», друкарня «Діла» з цінною друкарською технікою. Через два дні вибухівка здетонувала у будинку НТШ, Академічному домі, де містилася жіноча гімназія сестер-василіянок, а також у будинку української гімназії у Долині. Двадцять шостого вересня вибух пролунав у будинку товариства «Сокіл» у Станиславові. Терористичні акти супроводжувалися анонімними листами з погрозами. Товариство «Просвіта» обіцяло нагороду у сумі пів мільйона польських марок тому, хто викриє злочинців. Розпочате слідство у цих справах закінчилося очікувано безрезультатно.

 

Серед публікацій часопису вагоме місце належить матеріалам «з краю», які розкривали важливі аспекти суспільно-політичного, економічного і культурного життя українців конкретного міста, містечка чи села впродовж 1914—1923 рр. Зокрема, наголошувалося на руйнаціях, спричинених бойовими діями і російською окупацією періоду Першої світової війни, утвердженні української влади, проведенні повітових і місцевих віч, протестах проти військового призову і виборів послів польського сейму і сенату, репресіях польської влади проти українського народу (карні експедиції, обшуки, арешти, ув’язнення, списки ув’язнених), економічному розвитку, шкільництві, освітньо-культурній праці, допомогових акціях, впорядкуванні воєнних могил.

 

Перелік гуманітарних інституцій, діяльність яких розвинулася у досліджуваний період, необхідно доповнити Українським горожанським комітетом (УГК). Його заснування у Львові (грудень 1918 р.) обумовлювалося необхідністю представляти інтереси українського населення перед польською окупаційною владою і організовувати допомогу потребуючим, насамперед — українським полоненим та інтернованим. Більшість інших українських інституцій у цей час змушені були припинити діяльність, зокрема, зупинилося видавання часопису «Діло».

 

Більше уваги редакція часопису присвятила діяльності крайового Комітету охорони воєнних могил і пам’яток, створеного 31 травня 1921 р. як секція УГК з метою укладання єдиного реєстру і впорядкування могил героїв, що загинули у боях за українську державність. Роботи розпочались із львівських кладовищ (Личаківське — понад 150 могил, Янівське — кількасот) і міських околиць. До Зелених свят могили потрібно було прибрати і встановити хрести визначених розмірів. Під час свята планувалися покладання вінків і віддання належних почестей полеглим героям.

 

У протистоянні з поляками, яке особливо загострилося восени 1918 р. — на початку 1923 р., українці сподівалися на підтримку євреїв. Обстоюючи власні національні права, українські політики послідовно виступали за визнання євреїв окремою нацією. В українських державницьких документах окремим пунктом передбачалася рівноправність для євреїв, зрештою, як і для поляків і німців. Євреї ж у вирішенні власних національних питань орієнтувалися на кінцевий результат по зміні світоустрою після Першої світової війни. У липні 1915 р. провідні єврейські діячі Галичини вирішення «жидівського питання» в Польщі пов’язали з визволенням останньої з-під російської окупації. Проти такої заяви виступила сіоністська партія галицьких євреїв.

 

Двадцятого жовтня 1918 р. у Львові була створена «Жидівська Національна Рада». Того ж дня віче єврейських студентів виступило проти будь-яких спроб асиміляції, висловило признання польському й українському народам і запропонувало будувати міжнаціональні взаємини за принципом: «вільні і рівні супроти вільних та рівних».

 

Реагуючи на вуличні бої у Львові, які розпочалися 1 листопада 1918 р., «Жидівський Комітет безпечности» звернувся до світових держав і міжнародних інституцій з телеграмою, у якій повідомляв, що, незважаючи на проголошений нейтралітет, польська сторона силоміць рекрутує єврейських чоловіків до боротьби проти українців.

 

Захоплення польськими військами Львова 22 листопада 1918 р. ознаменувалося єврейськими погромами, які тривали три днів. Польська сторона поспішила звинуватити українців, на що останні резонно відповіли, що впродовж 1—21 листопада жодних погромів не було, і нагадали, що Українська Національна Рада у своїй програмній заяві визнала євреїв окремим народом. Згодом в організації погромів звинуватили злочинців, які втекли із львівської в’язниці вночі з 1 на 2 листопада.

 

Історія отримала продовження у 1921 р. У військовому суді Львова розпочався процес проти Владислава Сроковського, хорунжого польського війська, який 22 листопада 1918 р., погрожуючи зброєю тюремному персоналу, змусив ключника відкрити камери і випустити в’язнів. Процес закінчився нічим — підозрюваного звільнили «від вини і кари».

 

Наступна згадка у часописі (3 вересня 1920 р.), яка, на думку редакції, потребувала перевірки, стосувалася звинувачень на адресу козаків армії Симона Петлюри в організації єврейських погромів, які мали місце у Войнилові й навколишніх селах, а також у с. Лисець (поблизу Станиславова).

 

Починаючи з жовтня 1920 р. представники окремих єврейських партій Галичини почали відверто підтримувати ідею, що Східна Галичина є невід’ємною складовою Польщі.

 

У процесі міжнародного розгляду справи Східної Галичини євреї вимагали визнання єврейської нації, забезпечення самоврядування на галицькій землі за посередництвом обрання Національної ради й окремого представництва у державних законодавчих органах. Разом з тим 5-та конференція сіоністської організації звинуватила польський уряд в антисемітизмі й будівництві Польщі «не на принципах свободи і справедливості, але на національній ненависті і утиску».

 

Загалом, зберігаючи нейтральність у польсько-українському протистоянні щодо вирішення питання Східної Галичини, євреї, на противагу українцям, які бойкотували осінні вибори 1922 р. до польських сейму і сенату, брали участь у виборчій кампанії. Українські політичні сили з розумінням поставилися до такого рішення, вважаючи більшим позитивом обрання певної кількості єврейських представників замість польських. Зазначимо, що рішення про участь у виборах не було одностайним — частина єврейського політикуму була переконана, що «визволення Жидів Східної Галичини наступить рівночасно з визволенням українського народу». Така позиція або хоча б сповідування нейтральності, при якій євреї не виступали відверто проти змагань українського народу, стала важливим чинником запобігання поширенню антисемітизму на галицькій землі.

 

Щодо глобального вирішення єврейського питання, то часопис продовжував інформувати про обстоювання права на заснування визнаної міжнародним правом єврейської держави у Палестині, проголошеної 1-м сіоністським конгресом (серпень 1897 р.). Зокрема, 4 травня 1920 р. Українська Національна Рада у Львові привітала Єврейську національну раду з рішенням «Найвищої Ради Миру» про створення самостійної єврейської держави у Палестині.

 

Найвпливовішою і наймасовішою українською партією Галичини залишалася Українська національно-демократична партія (УНДП), перейменована на партійному з’їзді у Станиславові (28 березня 1919 р.) на Українську народну трудову партію (УНТП). Популяризацією ідей та аналізом діяльності партії продовжував займатися часопис «Діло» під своєю усталеною чи зміненими у 1920—1923 рр. назвами.

 

У 1915 р. газета інформувала, що від грудня 1914 р. засідання Народного комітету УНДП проходять у Відні. Серед важливих питань — створення із представників різних партій загальної національної політичної репрезентації на час війни, звільнення українців з таборів інтернованих, надання легітимаційних документів переселенцям, заснування колоній-поселень для їхнього тимчасового розміщення, організація шкільництва на еміграції, сприяння поверненню українців до Галичини після відступу російських військ, інтервенції перед владою щодо законодавчого врегулювання питання воєнних відшкодувань і допомог.

 

Восени 1915 р. практика проведення засідань Народного комітету повернулася до Львова. Партійну роботу пропонувалося зосередити на відновленні партійної мережі та сприянні інтенсифікації діяльності українських економічних і просвітніх інституцій.

 

Серед обговорюваних Народним комітетом у 1916 р. питань, зацікавлення преси викликали такі: зміна церковного календаря, запроваджена єпископом Григорієм Хомишином для Станиславівської єпархії (пропонувалося відкласти це питання хоча б до повернення із заслання митрополита А. Шептицького), полонізація народних шкіл, спонукання греко-католиків до зміни віросповідання на римо-католицьке, використання української мови в армії, взаємини із Загальною Українською Радою і Українським парламентським клубом (25 жовтня 1916 р. Народний комітет визнав УПР єдиним політичним репрезентантом українського народу Галичини).

 

П’ятого листопада 1916 р. на надзвичайному засіданні Народного комітету, скликаному з приводу рішень щодо створення Польської держави і відокремлення Галичини, була прийнята резолюція про необхідність правно-державної перебудови Австрії, при якій з українських земель (щонайменше зі Східної Галичини) буде сформована окрема українська адміністративна одиниця з окремим сеймом і урядом.

 

У період Першої світової війни перший з’їзд УНДП у формі нарад Ширшого народного комітету відбувся на початку лютого 1917 р. Була підтверджена вимога щодо автономії Східної Галичини й опротестована можливість прилучення Холмщини та інших українських територій до Польщі, обґрунтована необхідність створення на місцях комітетів опіки над жертвами війни, намічена програма розвитку українського промислу, сільського господарства, кредитних інституцій, торговельних спілок.

 

У подальшому партійні рішення стосувалися, зокрема, позитивного сприйняття створення Української Центральної Ради у Києві, підтримки заснування крайової «Української Економічної Ради» у Львові, необхідності поглиблення контактів з Українською парламентською репрезентацією. Протестні резолюції критично оцінювали розміщення польських легіонів у Східній Галичині, кадрову політику у східногалицькому судівництві. «Всенародний Протест», ухвалений з’їздом членів Ширшого народного комітету, і рішення надзвичайного з’їзду УНДП (листопад—грудень 1917 р.) опротестовували ймовірність прилучення українських етнічних територій до Польщі.

 

У 1918 р., реагуючи на розвиток подій у Києві, УНДП вітала проголошення незалежності Української Народної Республіки і підписання Берестейського миру. Вісімнадцятого лютого Народний комітет постановив провести 3 березня у містах Галичини маніфестації і віча під загальним гаслом «Свято мира і української державности».

 

Державний переворот (квітень 1918 р.), у результаті якого до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, викликав жорстку заяву галицьких націонал-демократів від 11 травня. У ній, зокрема, зазначалося: «Народний Комітет з обуренєм стверджує, що Німеччина безпримірним способом вмішала ся оружною силою у внутрішні справи Української Народної Републики, чим зломила свої зобовязання, приняті берестейським договором, нарушила державну суверенність України і глибоко образила весь український нарід». Трактування подій в Україні галицькою пресою стало предметом окремого обговорення на засіданні Народного комітету.

 

Практичні заходи партійної діяльності у 1918 р. стосувалися організації переговорів з урядом за посередництвом УПР щодо скасування «примусу праці на панських ланах», господарської відбудови Східної Галичини, закупівлі збіжжя для селянських господарств, а також організації вічевого тижня (15—22 вересня). У повітових містах були заплановані всенародні віча з протестом проти прилучення української Галичини до Польщі.

 

У 1920 р. «Громадська Думка» відтворила події попереднього року і розповіла про надзвичайний з’їзд УНДП, який відбувся у Станиславові 28 березня, ухвалив нову партійну програму, базовану на ідеалах самостійності українського народу, і затвердив нову назву — Українська народна трудова партія (УНТП), а також інформувала про входження представників УНТП до складу Українського національного державного союзу — міжпартійного обєднання, заснованого у Відні у березні 1920 р.

 

Відображення на шпальтах часопису партійної діяльності впродовж 1921—1923 рр. стосувалося, зокрема, участі УНТП в установчих зборах і діяльності Всеукраїнської національної ради у Відні, склад якої сформували представники різних партій і організацій Наддніпрянщини, Галичини і Буковини (січень—квітень 1921 р.), організації збору пожертв на підтримку української незалежної преси (березень 1921 р.), проведення панахиди за загиблими і померлими борцями України, насамперед військовиками УГА і УСС (березень 1921 р.), проведення першого «за часів польської влади» з’їзду мужів довір’я УНТП (червень 1921 р.), заперечення поголосків про переговори Народного комітету та інших українських політичних організацій з польською стороною щодо майбутнього Східної Галичини (липень 1921 р.), матеріальної підтримки діяльності політичних організацій за посередництвом «партійного податку» (липень 1921 р.), висловлення офіційних протестів проти проведення конскрипції у Східній Галичині і мобілізації до польського війська державних службовців української національності (серпень 1921 р.), проведення засідань Ширшого народного комітету і прийняття рішення про бойкот польських виборів до сейму і сенату (серпень 1922 р.), організації всенародного віча у Львові на підтримку рішень УНТП і приватного українського шкільництва (вересень 1922 р.), заборони на проведення з’їзду УНТП (мотивація поліції — «загроза публічній безпеці і публічному добру») і проведення наради мужів довір’я (грудень 1922 р.), відставки Володимира Бачинського з посади голови Народного комітету УНТП (березень 1923 р.).

 

Ґрунтовно представляючи функціонування УНДП—УНТП, часопис тільки фрагментарно відображав специфіку політичної діяльності радикалів, соціал-демократів, москвофілів.

 

У червні 1921 р. у Львові відбувся український міжпартійний з’їзд за участі колишніх послів Державної ради і Галицького крайового сейму, представників партій (крім соціал-демократичної), економічних інституцій і студентства. Президію зборів очолив Антін Горбачевський (УНТП), заступниками голови обрали Івана Макуха (Українська радикальна партія) і Олександра Барвінського (Християнсько-суспільна партія). Одноголосно була прийнята правно-державна заява, яка окреслювала змагання українського народу до державності. Резолюції міжпартійного форуму стосувалися Холмщини і Волині у контексті прийняття Ризького мирного договору, еміграції, таборів інтернованих, шкільництва, студентів і університетської справи, охорони здоров’я, преси, соціального захисту (насамперед удів, сиріт, інвалідів), звільнених службовців, економічної відбудови, земельних питань, сільськогосподарської продукції, фінансів, торгівлі і промислу. Згідно з резолюцією про періодичність (що три місяці) проведення міжпартійного форуму, наступний з’їзд відбувся у вересні 1921 р.

 

У представленні суспільно-політичних процесів, які відбувалися на етнічних українських землях, значної уваги редакція часопису приділила Холмщині. Влітку 1915 р. ця земля була тереном воєнних дій. Відступаюча російська армія провела масову евакуацію місцевого українського населення у глиб Росії. Зрештою, українці й самі виїздили на схід, боячись переслідувань поляків. У результаті такого переселення етнічний склад населення Холмщини змінився на користь польського елементу.

 

Встановлена Австро-Угорщиною військова влада Люблінського генерал-губернаторства одним із перших розпоряджень повернула адміністративно-територіальний поділ, який діяв до створення окремої Хомської губернії у складі Російської імперії (червень 1912 р.). Іншими розпорядженнями регламентувалося використання української мови в народних школах і оголошувалося про необхідність заміщення вакантних посад державних службовців, податківців, лікарів, ветеринарів, учителів, інженерів, лісників, агрономів тощо. Українським фахівцям рекомендувалося (редакцією часопису) спеціально наголошувати, що мають кваліфікацію для працевлаштування в округах з українським населенням.

 

Від 5 червня 1916 р. Люблінське генерал-губернаторство поширило владу на Холмський, Грубешівський і Томашівський повіти. Фактично Холмщина повернулася до складу Королівства Польського. Український парламентський клуб нагадав, що «згадана країна є етноґрафічно і історично українським краєм». Противагою українським заявам стала практична робота з полонізації краю, яка розпочалася з організації польського шкільництва. У короткому часі у Холмі запрацювали дві міські школи, гімназія, людовий (народний) університет. Усі російськомовні вивіски у місті замінили польськомовними. Згідно з проведеним у лютому 1916 р. переписом, населення Холмського повіту становило 75 417 осіб (католики — 62,8%, православні — 9,4%, протестанти —2,7%, євреї — 25,1%).

 

У червні 1916 р. військовою адміністрацією було прийнято рішення про залучення польського населення до співучасті в управлінні територіями Королівства Польського, окупованими Австро-Угорщиною. Від 1 листопада того ж року у 34 містах, зокрема у Холмі, запроваджувалося міське самоврядування. Польська мова визнавалася урядовою. Виборчого права позбавлялися особи, які виступали проти Австро-Угорської монархії або польського народу.

 

Проти прилучення Хомської губернії до Королівства Польського виступили українські вихідці з Холмщини, які опинилися за межами батьківщини. Зокрема, у Києві наприкінці 1917 р. відбувся їхній перший загальний з’їзд. Делегати форуму (276 осіб) заявили, що «холмський нарід» є частиною українського народу, тому Холмська губернія повинна стати складовою автономної України.

 

Поміж Берестейським мирним договором (9 лютого 1918 р.), який визнавав Холмщину складовою Української Народної Республіки, і Ризьким мирним договором (18 березня 1921 р.), який остаточно вирішив польсько-українську суперечку щодо Холмщини на користь Польщі, газетні матеріали переважно стосувалися історичної доказовості про приналежність Холмщини до етнографічних українських земель, підтримки місцевим українським населенням рішень у Бересті й польських протестів, у яких ситуація називалася «новим поділом Польщі», діяльності у Києві Холмського виконавчого комітету, призначення урядом УНР Олександра Скорописа-Йолтуховського комісаром Холмщини і Підляшшя для запровадження цивільної адміністрації на місцях, його недопущення до роботи окупаційною австро-угорською владою і подальший арешт, розгортання українофобської агітації, посилення полонізаційних процесів під гаслом «оборона польської Холмщини», проведення виборів до польської Державної ради у Варшаві, перетворення православних церков на костели, прийняття хомської делегації гетьманом П. Скоропадським, заснування у Холмі «Крайової економічної наради Українців», повернення біженців.

 

Четвертого травня 1921 р. у Холмі відбувся з’їзд представників українського населення Холмщини і Підляшшя (понад 100 делегатів), які визнали себе частиною українського народу, що «живе на Волині, Галичині і по всій Україні». Присутні вимагали від Польщі забезпечення своїх національних, економічних і культурних прав. Найгостріше ставилися питання щодо українського шкільництва і майна православних церков. Про ігнорування прав українського населення свідчив також звіт про поїздку Холмщиною представників варшавської «Ліги оборони прав чоловіка і горожанина».

 

Вісімнадцятого квітня 1922 р. українці Холмщини і Підляшшя провели свій черговий з’їзд у Холмі. Обговорювалися питання участі у виборах послів польського сейму і сенату (створили Український виборчий комітет Холмщини і Підляшшя), відсутності українських шкіл (польська влада усі закрила), православної церкви (із довоєнних 500 парафій чинними залишилися близько 30).

 

Кілька публікацій свідчили про діяльність холмського товариства «Рідна Хата», яке у січні 1923 р. нараховувало 280 членів і 10 філій. Згідно зі звітом про збори, видавнича секція видала «Холмський Народний Калєндар» на 1923 р., театральна — провела п’ять вистав. Бібліотека товариства нараховувала 125 томів. Разом з тим було наголошено, що в окремих повітах Холмщини місцева влада чинить перешкоди діяльності національно-культурницької інституції. У березні «Рідна Хата» оголосила конкурс на кращу Великодню писанку і розпочала підготовку мистецької виставки.

 

Події на Волині представлені у часописі публіцистикою Марка Луцкевича і матеріалами про його діяльність, зокрема посольську. У статтях без зазначеного авторства наголошувалося на політиці окупаційної австро-угорської влади, яка на завойованих волинських землях проводила, як і у випадку з Холмщиною, полонізаційну політику, що найперше проявилося у шкільництві та віросповіданні, створенні у Ковелі у 1919 р. «Головної Народної Ради Волинської Землі», легітимність якої обмежувалася датою прилучення Волині до Польської держави, перешкоджанні функціонування волинських українських економічних інституцій і товариств «Просвіта». Зазначимо, що у часописі періодично публікувалися списки жертводавців, доброчинність яких спрямовувалася на підтримку українського шкільництва на Волині.

 

Подібним чином характеризувалася ситуація на Буковині, яка з листопада 1918 р. перебувала під румунською окупацією. Як і у випадку із найхарактернішими проявами полонізації, румунізація найперше проявилася у нищенні українського шкільництва, забороні Богослужінь українською мовою (виключно — румунською), закритті українських інституцій, заміною українських державних службовців румунськими. Щоб протистояти румунізаторським викликам, буковинські українці 30 квітня 1921 р. зібралися на нараду у Чернівцях і вирішили створити національну організацію, покликану боротися за національно-культурну автономію для українського народу під румунською окупацією.

 

Щодо Закарпаття, то «Діло» у червні 1918 р. зазначило, що мадяризація місцевих українців не приносила бажаних результатів, бо з 1890 р. відсоток українців щодо всього населення держави незмінно залишався на позначці 2,5% Разом з тим редакція, цитуючи краківський часопис «Czas», представила польське бачення вирішення українського питання в Угорщині: «Тільки полишенє східної Галичини в польських руках може Мадярам забезпечити з тої сторони спокій».

 

Наступний розвиток міжнародних подій змістив акценти і згідно із Сан-Жерменським мирним договором (10 вересня 1919 р.) Закарпаття на правах автономії стало складовою Чехословаччини. Ужгород поступово перетворювався на центр українського життя. Чеська Академія наук мовою закарпатських українців визнала українську мову, чеський уряд визнав українську мову мовою викладання у народних школах, як тоді зазначали, «угорської України», згодом — «Підкарпатської України». Упродовж короткого часу були відкриті три гімназії, почалося створення економічних інституцій. Державні службовці, українці за національністю, які працювали у Відні, змогли працевлаштовуватися на Закарпатті. Туди ж переїздили й представники галицької інтелігенції. Проблемою залишалася ідеологічна складова, коли частина чехословацького істеблішменту відкрито підтримувала москвофільську (кацапську) частину закарпатського українства.

 

Свідченням налагодження освітньо-культурного життя стало, зокрема, проведення педагогічного конгресу в Ужгороді (квітень 1920 р.), проведення перших загальних зборів товариства «Просвіта» в Ужгороді (квітень 1920 р.) і заснування у його структурі бібліотечної і музейної комісій, відкриття українського театру («Руський Театр товариства “Просвіта” в Ужгороді») (січень 1921 р.) і його репертуар, а також створення з колишніх хористів Української республіканської капели  хору «Кобзар» в Ужгороді та його виступи.

 

Незважаючи на певні позитиви, уряд Чехословаччини не поспішав із законодавчим оформленням автономного статусу Закарпаття згідно з умовами Сан-Жерменського мирного договору. Відповідні протести були спрямовані українськими політичними партіями на адресу Союзу Народів. Для перевірки ситуації міжнародна інституція створила спеціальну комісію, яка по завершенні своєї роботи закликала чехословацьку сторону до затвердження необхідних рішень для надання автономії підкарпатським українцям. Згодом чехословацький уряд розробив і запропонував нову програму, одним із пунктів якої передбачалося «переведення автономії на демократичних основах». Ще однією проблемою, що потребувала негайного вирішення, залишалася справа етнографічного розмежування української і словацької територій, яку остання намагалася вирішити максимально на свою користь.

 

Відтворюючи події в Росії революційного 1917 р., «Діло» намагалося співставити їх з можливим розвитком ситуації навколо України. Повідомляючи у листопаді про перемогу більшовиків з програмою про негайне закінчення війни, передачу землі селянам, а влади — робітничо-солдатським радам, редакція висловлювала сподівання: «З’окрема що-до України Лєнїн кілька разів заявляв ся публично за самостійністю України. Українська Центральна Рада і Ґенеральний Секретаріят України, які в поглядах на форму правлїння (соціялїстичне правительство) і на справу мира стояли близько большевиків, безперечно використають положенє в цїли зєдиненя всїх українських областий і здїйсненя українського державного права». Наступний розвиток російсько-українських взаємин укотре довів, що українські логіка і вагання та російські підступність і сила не залишать Україні шансів на державну самостійність.

 

Зазначимо, що повідомлення про події в Росії та Наддніпрянській Україні надходили до Львова із запізненням, часто через західноєвропейські засоби масової інформації. Також їх перебіг представляли передруки з київських часописів і статті та замітки в рубриці «Новинки» Івана Кревецького (крипт.: Ф. К.), який дописував до львівського часопису із Відня [див. розділ «Біобібліографічні публікації»].

 

Упродовж березня 1917 р. — листопада 1918 р. відповідні матеріали представляли інформацію щодо створення і діяльності Української Центральної Ради й Генерального Секретаріату, про поступовий перехід українських політичних провідників з автономістських позицій на самостійницькі, формування українського війська і флоту, переговори з російською стороною, розгортання процесу українізації, проголошення Української Народної Республіки і державної самостійності, визнання УНР іншими державами, участь у міжнародних переговорах, більшовицьке несприйняття української незалежності й початок російсько-української війни, державний переворот і прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського, творення нової законодавчої бази, зокрема прийняття закону про українське громадянство, визнання Україною Донської республіки і позиція радянської Росії, переговори щодо прилучення Криму до України тощо.

 

Опозиційним до політики гетьмана став Український національний союз (УНС), заснований на початку серпня 1918 р. представниками українських політичних партій, Селянської спілки, громадських, наукових і профспілкових організацій. Згідно зі статутом, метою УНС було створення «міцної самостійної української держави». Одним із перших заходів Союзу стали відвідини німецького посольства і висловлення співчуття з приводу вбивства у Києві 30 липня 1918 р. представником російських лівих есерів генерала Айхгорна, командувача окупаційними німецькими військами в Україні. «Діло» писало: «Ворогуючи проти української державности, російські елєменти виступають проти українських партій, а також і проти Німців. Жертвою цієї політики російських централістів і впав Айхгорн, що стояв на становищі української самостійности».

 

Рішення, прийняті на засіданнях УНС, стосувалися, зокрема, захисту прав українського населення Ростовського, Таганрозького і Донецького округів, які згідно з попередньою угодою між Україною і Військом Донським мали перейти під владу донського уряду, опротестування відозви австрійського уряду про негайне повернення полонених галицьких українців, що суперечила Берестейському мирному договору, за умовами якого полонені українці мали право залишатися на службі в Українській державі упродовж року після його ратифікації, підтримки дій Української Національної Ради у Львові з підтвердженням спільного ідеалу — «об’єднання всіх українських земель в одно державне тіло», створення «Національного Фонду».

 

П’ятого жовтня 1918 р. представники УНС зустрілися з гетьманом П. Скоропадським на його запрошення. Після розмови було констатовано, що погляди обидвох сторін з багатьох питань, особливо земельного, співпадають. У листопаді Союз планував проведення Українського національного конгресу, але через заборону міністром внутрішніх справ гетьманського уряду захід не відбувся. Противагою створенню гетьманом нового уряду «з самих росіян» і декларуванню про майбутній вступ України у федерацію з Росією стали проголошення УНС 14 листопада Директорії УНР і початок повстання проти гетьманського правління.

 

У 1921 р. часопис досить докладно інформував про Раду Республіки, створену згідно із законом УНР від 9 січня 1921 р. як «тимчасовий зверхній орґан народньої влади, якому належить повнота влади». До складу Ради входили 67 представників від політичних партій і громадсько-політичних організацій України, заснованих до 1 липня 1919 р. Повноваження законодавчого органу обмежувалися часом перебування уряду УНР поза межами України. Перше урочисте засідання Ради Республіки відбулося у Тарнові (Польща) 3 лютого під головуванням Іван Липа, найстаршого за віком члена Ради. Програмну доповідь виголосив голова Директорії УНР Симон Петлюра.

 

«Український Вістник» критично оцінив створення чергової владної інституції, до складу якої не ввійшли представники Галичини, Холмщини, Підляшшя, Волині, Полісся, Закарпаття. «“Рада Респ.” радить на чужій державній території, під чужою владою, під опікою тої держави, котра має невирівнані рахунки з найсвідомішою і найбільш політично дозрілою частиною українського народу. Уряд УНР є в Польщі інтернований. Зовсім природно, що в таких умовах мусимо сумніватися в свободу слова, в свободу рухів і ділання “Ради Респ.”, котра не може перейти границі, зазначеної їй її протекторами». Поза тим інформації стосувалися засідань Ради і прийнятих нею рішень.

 

У травні 1921 р. редакція із посиланням на часопис «Вперед» повідомила про те, що уряд УНР розпочав процедуру закриття економічно-торговельної та військово-ліквідаційної місій в Польщі. Реєстрація і оцінка вивезеного з України майна завершилася виплатою польським урядом 50 млн марок українській стороні. Сума була названа мізерною, а сам процес ліквідації — однією із найтемніших сторінок діяльності уряду УНР. У серпні того ж року Рада Республіки припинила існування.

 

Формування радянської влади у Наддніпрянській Україні характеризувалося як збройна агресія радянської Росії проти Української Народної Республіки. Відповідно її встановлення і закріплення супроводжувалося репресіями проти будь-яких самостійницьких проявів. Найперше йшлося про придушення повстанського руху, боротьби з куркулями (заможними селянами) і вирішення національного питання (від декларативного права націй на самовизначення до встановлення тоталітарного режиму).

 

Підписання Ризького мирного договору (18 березня 1921 р.) фактично призвело до поділу українських і білоруських земель поміж Польщею, яка отримала західні частини зазначених територій, і радянською Росією (РСФСР) та уможливило створення Радянського Союзу у грудні 1922 р. «І сталося. Дня 18 марта ц. р. Польща у риськім мирі кінець кінців одержала бажану для себе санкцію, одержала такі границі від урядів московського і харківського, про які в найбільш дивовижних снах не мріяв навіть найгарячійший польський фантаст».

 

Ще одним результатом цього договору стало те, що військові підрозділи і уряд УНР, які перебували на території Польщі, втратили офіційний статус. Українських військовиків і урядовців почали трактувати як цивільних громадян радянської України (УСРР) — вони отримали право повернутися в Україну. П’ятий Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові прийняв з цього приводу декрет про амністію. Невдовзі часопис повідомив про розстріли тих, хто вирішив повернутися.

 

Неврожаї 1920 і 1921 рр., спричинені несприятливими кліматичними умовами, повоєнною розрухою, нестачею робочих рук, радянською політикою ведення сільського господарства (непомірно великий продподаток, реквізиції зерна та його надмірний вивіз за кордон), призвели до голоду 1921—1922 рр. У липні 1921 р. голодувало близько 35 млн осіб. Від неврожаю найбільше постраждали Поволжя, Саратовська, Самарська і Уфимська губернії, Туркестан, Кубань. В Україні — Херсонщина, Таврія, Катеринославщина і Полтавщина. Радянський уряд не приховував правдивого стану і звернувся за допомогою до країн Західної Європи та Америки. Зокрема, зі США була укладена спеціальна угода, згідно з якою представники американського комітету допомоги отримали право вільного пересування російською територією і винайму для роботи у своїх допомогових представництвах місцевих мешканців. Продукти харчування від американської місії звільнялися від реквізицій і оподаткування, не могли передаватися армії та урядовим установам. При неправильному розподілі допомоги радянська сторона зобов’язувалася відшкодувати заподіяні збитки, а при порушенні угоди передбачалося припинення допомогової акції американською стороною.

 

У радянській Україні при Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітеті створили окрему комісію допомоги голодуючим в українських губерніях, який вирішив віддати на користь голодуючим п’ять відсотків зібраних для обміну товарів, а також розмістити в урожайних українських губерніях до 75 тис. дітей з Поволжя.

 

Для висвітлення голодомору на українських землях редакція часопису у 1922 р. запровадила рубрику «Велика Україна», у якій відображала як загальну картину, так і конкретні факти голодового нещастя на місцях. Окрім того, рубрика інформувала про поширення інфекційних захворювань, прояви канібалізму, допомогу голодуючим від іноземних держав і міжнародних інституцій, поширення повстанського руху, червоного терору і русифікації. Зазначимо, що у червні 1922 р. «Громадський Вістник» повідомив про заснування у Москві «голодового музею», частина документів якого, зокрема і фотографії, свідчили про людоїдство.

 

«Люде, Брати всього світу! Тільки на Вас надія. У Ваших руках доля наших нещасних братів. Ратуйте їх від голодної смерти. В імя високої культури та святої гуманности почуйте стогнання знесилених нечуваними муками, простягніть їм руки помочі, пожалійте, вирвіть з кігтей ненажерливої смерти особливо безвинних дітей. Киньте ясний промінь надії на життя, кого покрила чорна хмара безнадійности та нестерпуючого жаху». Такими словами звернувся до населення всього світу Високопреосвященний Василь Липківський, архиєпископ Української автокефальної православної церкви, митрополит Київський і всієї України.

 

Допомогу голодуючим організували й українці поза межами радянської України. Так, у Відні 21 квітня 1922 р. українські організації Австрії створили комітет «Голодним України», який очолив Михайло Грушевський. У Берліні влітку 1922 р. розпочав діяльність «Комітет допомоги голодуючим в Україні» під головуванням Володимира Винниченка.

 

Двадцять дев’ятого травня 1922 р. про своє існування заявив «Крайовий Комітет допомоги голодній Україні» у Львові, який очолили Юліан Романчук (голова), Кирило Студинський і Леонід Білецький (заступники). Всенародна збірка пожертв оголошувалася в Галичині, на Волині, Холмщині, Поліссі, Підляшші, Буковині, Закарпатті, у США, Канаді, Бразилії й Аргентині. Першою акцією стало проголошення 3 червня (задушна субота перед Зеленими святами) днем національного посту. Усі видатки, призначені для прожиття одного дня, і одноденний заробіток пропонувалося пожертвувати на допомогу голодуючим. В основі акції було відповідне звернення митрополичого ординаріату греко-католицької Церкви. Одними з перших пожертви склали «Український фонд воєнних вдів і сиріт», товариство «Достава», «Народна Гостинниця».

 

Спеціальні добірки п. н. «Поміч голодній Україні» і «Вістник Комітету допомоги “Голодній Україні”» інформували про заснування повітових комітетів, їх персональний склад і діяльність, про те, що можна збирати і куди надсилати, про взірцеві громади, які взяли активну участь в акції, про найбагатші пожертви (наприклад, митрополит А. Шептицький надав 250 тис. мп. із застереженням, що сума призначається на допомогу голодуючим без різниці народності, за винятком червоноармійців і урядовців), про організацію пересилання зібраного у радянську Україну.

 

Негідними будь-якої влади (у конкретному випадку — польської) стали факти заборони проведення збірок та конфіскації зібраного (продуктів і коштів). Львівське воєводство мотивувало такі рішення вимогою заснувати відповідне товариство та пройти процедуру затвердження статуту. У той же час польські допомогові комітети «польським братам і сестрам» у радянській Україні безперешкодно працювали. Крайовий комітет допомоги «Голодній Україні» опротестував заборону Львівського воєводства у міністерстві внутрішніх справ, назвавши його у «найвищім ступені нелюдяним».

 

Зазначимо, що львівський допомоговий комітет організував роботу у двох секціях — допомоги голодуючим та допомоги емігрантам у Галичині й загалом у межах Польщі. На 13 вересня 1922 р. загальна сума зібраних коштів становила понад 37 млн мп. Поіменні списки жертводавців публікувалися у підрубриці «Голодній Україні» рубрики «Жертви».

 

Події жовтня—грудня 1922 р. у радянській Україні часопис іронічно називав «кінцем комедії», «ліквідацією “самостійности” совітської України», «вистава під назвою Українська Соціялістична Совітська Република кінчилася». Київ втрачав на користь Москви можливість мати власні збройні сили і проводити самостійну зовнішню політику, а поза тим декларувалися повна рівноправність і пропорційність. Кульмінацією політичних змін стало підписання 30 грудня 1922 р. радянськими Росією, Україною, Білорусією і Закавказзям (Азербайджан, Вірменія, Грузія) договору про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

 

Розруха, спричинена Першою світовою війною, підірвала налагоджену впродовж останніх десятиліть економічну основу українського національного життя в Галичині. Наступна польсько-українська війна призвела до цілеспрямованого нищення польською стороною українських кредитних і господарсько-торговельних структур. У серпні 1921 р. у Базелі (Швейцарія) відбувався Х Міжнародний кооперативний конгрес — галицько-українську кооперацію представляв Володимир Степанківський. Делегати констатували факт переслідування і нищення українських кооперативів польською владою. Відповідну протестну резолюцію Міжнародний кооперативний союз у Лондоні передав польському прем’єрові. У документі наводилися приклади знищення близько 40 кооперативних організацій Східної Галичини (зокрема Союзу для збуту худоби у Львові й Коломиї, найбільш постраждалими визнавалися Перемишль і Стрий), а також арештів найбільш активних кооператорів (у Стрию поляки розстріляли о. Остапа Нижанківського, загально поважаного і знаного кооператора). Негативно на українській кооперації позначився і обов’язковий обмін австрійських корон на польські марки не за офіційним курсом (червень 1920 р.) та підпорядкування українських кооперативних організацій міністерству фінансів у Варшаві (січень 1921 р.). Окремим додатком до резолюції став перелік знищених кооперативів.

 

У липні 1916 р. запрацювала «Крайова централя для господарської відбудови Галичини», «прибічна рада» якої складалася із 37 членів (24 поляків, 12 українців і 1 німця). У травні наступного року українські представники заявили про вихід з ради, мотивуючи рішення нерівномірним розподілом державної допомоги для Західної і Східної Галичини.

 

За ініціативою українських фінансових і господарських організацій Галичини при співучасті віденського будівельного товариства «Union» у Львові заснували спілку для відбудови знищених війною «публичних і приватних будівель» у Галичині й Буковині. Президентом «Східно-австрійської Будівельної Спілки» став Кость Левицький, заступниками — Микола Василько і Сидір Бінґ.

 

Третього серпня 1917 р. у Львові була створена Українська економічна рада, до складу якої увійшли представники центральних економічних і фінансових українських інституцій. Президентом обрали Костя Левицького. Основне завдання визначалося необхідністю збереження і розвитку українського бізнесу.

 

Інформуючи про започаткування нових економічних структур, «Діло» повідомляло і про діяльність існуючих. Так, Крайовий кредитовий союз (КСК) під час російської окупації продовжував функціонування, здійснюючи належні виплати клієнтам по ощадних рахунках. Директора КСК Костя Паньківського російська окупаційна влада вивезла до Києва як заручника, де він і помер у листопаді 1915 р.

 

У квітні 1916 р. КСК повідомив про надходження державної позики від міністерства скарбу (рішення від жовтня 1915 р.), яка призначалася українським рільникам, властителям реальностей, ремісникам, купцям і промисловцям у Галичині, які були членами Союзу, для відновлення власних бізнесів, а «заробково-господарським» структурам уможливлювала отримання кредитів.

 

Звіти із загальних зборів КСК свідчили, що після Першої світової війни інституція почала міцнішати і відновлюватися тільки у 1920 р., чистий прибуток за який склав близько 39 600 мп. Кредитами від союзу у 1920 р. скористалися 113 суб’єктів господарювання.

 

Крайовий ревізійний союз (КСР) закликав господарські організації до 31 грудня 1915 р. надіслати звіти про «воєнні шкоди», тобто знищене або пошкоджене  внаслідок воєнних дій майно. Правильно оформлені і затверджені документи могли у майбутньому слугувати підґрунтям для відшкодування державою збитків. Навесні 1916 р. КСР розгорнув агітацію за оформлення державного страхування родинами військовиків на випадок їхньої загибелі на фронті.

 

У січні 1917 р. Союз при співучасті представників інших крайових інституцій («Просвіта», «Сільський Господар», «Дністер», Українське педагогічне товариство, «Народна Торговля» тощо) створив «Спільну організацію відбудови», яка, крім сприяння у відновленні діяльності, одним із важливих завдань називала необхідність домагатися рівноправного трактування центральними органами влади українських інституцій з неукраїнськими.

 

Налагоджуючи власну діяльність після 1920 р., КСР стверджував, що війна зруйнувала понад 300 кооперативів, 24 власні будинки були повністю знищені, у 25 молочарських спілках забрали усе технічне оснащення, значна кількість членів управ і наглядових рад потрапили у табори для інтернованих. Від 1 січня 1921 р. починав діяти польський закон про кооперативи, тому виникла необхідність написання нових статутів для українських кооперативних організацій, що уможливило б їх відновлення і заснування нових.

 

У 1921 р. КСР провів 269 ревізій, започаткував кооперативні курси, розпочав видавати «Господарсько-Кооперативний Часопис», провів перший крайовий кооперативний з’їзд. На місцях почалося заснування повітових комітетів організації кооперативів. Із 537 довоєнних членів Союзу роботу відновили 283 структури. Членами організації стали 42 нові кооперативи, 118 — зголосилися до прийняття. Також відбулося відновлення прав КСР у Міжнародному кооперативному союзі у Лондоні.

 

Продовжив співпрацю із клієнтами «Земельний Банк Гіпотечний», який у квітні 1917 р. змінив статут — було скасовано постанову щодо територіального обмеження діяльності установи і надано право посередництва у фінансових інтересах з фізичними особами. Акційний капітал банківської установи становив 1 млн корон. Згідно з урядовим рішенням, з 1918 р. він зріс до 5 млн корон. Тож у 1920 р. редакція часопису нагадала, що є «тільки оден правдивий народний банк», і закликала купувати його акції.

 

Упродовж червня 1922 р. «Громадський Вістник» опублікував список боржників (144 клієнти) банку, які 1919 р. (у період безробіття) отримали векселеві позики і не повернули їх вчасно, а також назвав поіменно їхніх поручителів.

 

Двадцять третього лютого 1918 р. міністерство внутрішніх справ надало дозвіл на заснування українського парцеляційного банку п. н. «Український Банк у Львові» з акційним капіталом 3 млн корон. Загальні збори акціонерів мали право збільшити його вдвічі. Серед членів-засновників — Кость Левицький, Теофіл Окуневський, Євген Петрушевич, Степан Федак, Андрій Шептицький.

 

Головним завданням другої з черги української банківської установи визначалася «орґанїзація і розвиток національного майна через придбанє місцевому селянському населеню землї, лїсів і пасовиск, піднесенє рільничого господарства, поширенє промислу у всіх його галузях, подвигненє промислово-господарських підприємств та торговлї».

 

Комітет засновників публікував на сторінках преси заклики щодо придбання акцій — 7500 акцій по 400 корон кожна. Власник п’яти акцій отримував право голосу на загальних зборах акціонерів банку. На жовтень 1918 р. потрібна сума (3 млн корон) для початку діяльності «Українського Банку у Львові» була субскрибована.

 

Травень 1918 р. став ювілейним для товариства взаємних убезпечень «Дністер» — інституція відзначала 25-річчя заснування. Двадцять п’яті загальні збори відбувалися під головуванням почесного президента Товариства — митрополита Андрія Шептицького. З нагоди річниці була видана «Ювілейна Книга» і засновані два стипендійні фонди по 100 тис. корон кожний для дітей урядників та агентів «Дністра». Упродовж 25 років було укладено близько 4 млн полісів на суму понад 4 млрд корон і виплачено понад 35 тис. відшкодувань на суму понад 20 млн корон.  Активи Товариства оцінювалися у понад 11 млн корон. Частину щорічного прибутку «Дністер» спрямовував на доброчинність — підтримку національного шкільництва, просвітницьких, релігійних, мистецьких, дитячих, молодіжних, спортивних тощо інституцій.

 

Ще одна страхова компанія, товариство взаємних убезпечень на життя і ренти «Карпатія», у 1917 р. розширила діяльність через отримання дозволу на страхування життя за посередництвом придбання облігацій воєнної позики. Інформуючи про діяльність «Карпатії», редакція часопису закликала українців (інтелігенцію і селян) оформляти страхування життя тільки в українському страховому товаристві — закумульовані таким чином значні кошти, розміщені в українському банку, сприятимуть розвитку фінансових можливостей українського суспільства.

 

У березні 1918 р. наглядова рада «Карпатії» прийняла рішення збільшити основний фонд з 200 тис. корон до 1 млн корон, розширити діяльність на територію Української Народної Республіки, запровадити народне убезпечення без проходження лікарської комісії, власним коштом оформити страхування українських воєнних сиріт. У 1920 р. «Карпатія» повідомила про «введення в життя т. зв. народних обезпечень без лікарських оглядин і осібного рода обезпечень уможливляючих переміни обезпечень австрійських воєнних позичок на готівкові обезпечення».

 

Повідомлення про інші фінансово-кредитні інституції стосувалися, зокрема, заснування чи діяльності «Шкільної кредитної спілки» у Золочеві, кредитного товариства «Надія» у Криниці, крайових кредитного товариства урядників і священників та «Священичої Каси» (обидва — з осідком у Львові), «Руської Щадниці» у Перемишлі.

 

Серед господарсько-торговельних організацій значна увага у часописі приділялася крайовому товариству «Сільський Господар», який відігравав, особливо у 1914—1916 рр., важливу роль в організації відбудови знищеного війною сільського господарства. На нараді представників товариства у Відні 10 листопада 1914 р. було виокремлено шість критеріїв заподіяної війною шкоди. Це, зокрема, значне зменшення поголів’я худоби і коней (реквізиції, грабежі), незібрані врожаї, переселення населення з теренів бойових дій, знищення населених пунктів (часто їх спалення), поширення інфекційних захворювань, пошкодження або знищення шляхів сполучення тощо. Щоб зарадити лихові, пропонувалося терміново розробити державну програму із забезпечення постраждалого сільського населення тимчасовим житлом і продуктами харчування до наступного врожаю, а також організувати і забезпечити весняну посівну кампанію робочими руками, кіньми і насінням.

 

Для відбудови знищеного війною українського села головна рада товариства створила технічну комісію, установчі збори якої відбулися 16 квітня 1915 р. Головою обрали М. Черника. Восени того ж року запрацювала комісія «правної поради», створена з ініціативи адвокатів Пилипа Евина і Сидора Голубовича. У травні—червні 1915 р. «Сільський Господар» організував господарський курс для ознайомлення учасників з новітніми методами ведення сільського господарства. Окрім того, представники товариства зустрічалися з керівниками профільних міністерств для вироблення узгоджених позицій «ратункової акції і повороту до краю».

 

Перед центральними органами влади «Сільський Господар» ставив вимогу про визнання товариства виконавчим органом влади для проведення необхідних заходів з відновлення сільського господарства Східної Галичини. Рескриптом «Крайової Централі відбудови Галичини» від 24 вересня 1917 р. «Сільський Господар» визнавався виконавчим органом у питаннях, що стосувалися відновлення поголів’я свиней, кіз, овець, дробу (домашньої птиці), городництва, садівництва, пасічництва і придбання (за посередництвом субвенцій) сільськогосподарського реманенту і техніки. Вадами документа називалася невирішеність питання щодо великої рогатої худоби і невизначеність території, на яку поширювалася юрисдикція товариства.

 

У перших днях листопада 1917 р. відбувся крайовий господарський з’їзд, скликаний «Сільським Господарем». На ньому було наголошено на недостатній діяльності «Централі відбудови» і рекомендовано для більшої ефективності процес сільськогосподарського відродження проводити за посередництвом місцевих господарських структур при максимальному сприянні крайових і центральних організацій та державних субвенцій.

 

Про те, що держава не виконувала взятих на себе зобов’язань по господарській відбудові, свідчило «пропам’ятне письмо» від «Сільського Господаря» до митрополичого ординаріату, датоване 2 вересня 1918 р. У ньому, зокрема, наголошувалося: «Проста справедливість вимагалаби, щоби так страшно скривджене хліборобське населеннє дістало відшкодованнє, або хоч підмогу від Централі на справленнє господарських знарядів. Та се не сталося. Грошеву підмогу дістало хліборобське населеннє в мінімальній скількости, а підмоги в натурі… жадної». Причиною звернення стали звинувачення на адресу товариства в антидержавній агітації, веденій серед селянства. Подібні закиди могли спровокувати селянські протести, тому «Сільський Господар» і звернувся до духовенства як духовних лідерів з проханням запобігати силою слова і віри можливим провокаціям.

 

Про проблему зовсім іншого характеру свідчила коротка замітка «Українського Вістника» від 4 березня 1921 р. Йшлося про пограбування бюро «Сільського Господаря» у Львові (вул. Зіморовича, ч. 20). Грабіжникам вдалося викрасти з каси понад 10 тис. мп. і втекти.

 

У процесі організації господарської відбудови найважливіші посередницькі функції між населенням і владою повинні були виконувати філії і кружки товариства. Про їх діяльність свідчили публікації, наприклад, із Бучача, Добромиля, Мушини, Рогатина, Рудок, Стрия, Сянока, Тлумача, Угнова.

 

Фрагментарне представлення часописом функціонування інших суб’єктів господарської діяльності у досліджуваний період стосувалося, зокрема, Крайового союзу господарських спілок у Львові, Крайового господарсько-молочарського союзу у Стрию, товариства «Народна Торговля», товариства «Народна Гостинниця», ремісничого товариства «Зоря», товариства «Ризниця» («Українська Ризниця») у Самборі, товариства з торгівлі церковними приборами «Достава» у Львові, торговельно-промислового товариства «Чорногора» у Коломиї, першої української цукеркової фабрики «Фортуна», яка у 1923 р. змінила прописку з Перемишля на Львів.

 

Перелік українських господарських організацій поповнився, між іншими, такими: «Спілка для збуту овочів і ярини» (Львів, 1917 р.), спілка кооперативних союзів п. н. «Український кооператив Галичини для товарообміну» (Львів, 1918 р.), «Кооператив для промислу і торгівлі шкірою» (Львів, 1921 р.), торговельно-промислова спілка «Топас» (Львів, 1921 р.), фірма «Полотно» (Угнів, 1922 р.).

 

Перша світова війна внесла корективи в уже звичний процес проведення господарських виставок. Виставкові заходи якщо і проводилися, то стосувалися здебільшого воєнної тематики. Так, у червні 1916 р. на Повиставовій площі у Львові тривала підготовка до «воєнної вистави». Навколо головного павільйону був викопаний стрілецький рів з відтворенням бойових позицій. Серед представленої зброї знайшлося місце і російським зразкам. Окремі приміщення призначалися для Червоного Хреста, польової пошти тощо. Роботи виконувалися силою близько 600 військовополонених російської армії, як зазначалося у часописі, — «серед веселого настрою». Багато документів на виставці стосувалися Львова періоду російської окупації. Зазначимо, що серед них не було жодного українського, так ніби українців у місті не було. Роботу експозиції планували завершити у вересні та перевести її до Будапешта.

 

Першого липня того ж року ще одна «воєнна вистава» відкрилася у Відні. В останній день місяця на ній запрацював окремий павільйон Українських січових стрільців, оформлений у національному стилі. Під час його відкриття виступили Кирило Трильовський і Іван Боберський.

 

Наприкінці квітня 1917 р. у залі Технологічного інституту у Львові запрацювала виставка робіт воєнних інвалідів, поділена на окремі відділи — столярський, кравецький, шевський, килимарський, рільничий, щіткарський, палітурний тощо. Значна кількість представлених предметів була виготовлена інвалідами-українцями.

 

Другого липня 1921 р. часопис опублікував повідомлення Української Національної Ради у Парижі про згоду президента французького виставкового салону відкрити окремий український павільйон у рамках проведення осінньої виставки. «Як що ваше мистецтво, сказав п. Журден, стоїть на тій же висоті, що і пісня, то я зарані перед ним приклоняюсь».

 

У пресових повідомленнях про розвиток залізничного транспорту з 1918 р. перевагу отримали інформації про організації українських залізничників. Зокрема, 21 січня 1918 р. українські робітники залізничних варстатів у Львові підтримали загальний страйк і його економічні вимоги. Разом з тим, на противагу політичним вимогам польських робітників, українські сформулювали свої — завершення війни і мир на основі принципу самовизначення народів, протест проти можливого приєднання Східної Галичини до Польщі. Упродовж січня—березня того ж року окремі українські фахові організації створили залізничники Перемишля, Львова, Станиславова, Стрия.

 

Двадцять першого липня 1918 р. у Львові відбулася крайова конференція українських залізничників за участю делегатів з різних міст Галичини і Чернівців. Було прийнято рішення вийти «з під морального й матеріяльного визиску з боку польських краєвих орґанїзацій фахових» і створити окрему самостійну українську організацію залізничників, секретарем якої обрали Антона Чернецького. У жовтні того ж року організація виступила проти польських спроб запровадити власні порядки на східногалицьких залізницях.

 

З утвердженням польської влади у Східній Галичині українським залізничникам стало важче працевлаштовуватися. Фахівцям, які перебували на службі українського уряду і яким відмовили у місці праці при польських залізницях, було запропоновано виходити на пенсію.

 

Негативним аспектом розвитку залізничного транспорту і зростання швидкості руху продовжували залишатися залізничні аварії. Наприклад, 14 січня 1918 р. поблизу Ряшева зіштовхнулися два пасажирських поїзди (17 осіб загинули, кількадесят — травмовано). Дев’ятнадцятого травня 1920 р. при в’їзді на станцію Ярослав не розминулися пасажирський і товарний потяги (7 пасажирів загинули, 11 — зазнали важких травм, кількадесят отримали незначні ушкодження).

 

Щодо розвитку нафтового промислу, то війна і наступний розпад Австро-Угорської імперії призвели до того, що всі уряди дбали тільки про забезпечення інтенсивного видобутку продукту і наповнення державного бюджету. Погіршення ситуації призводило до робітничих страйків, які мали економічний характер.

 

Економічні причини лежали в основі страйків й в інших галузях. Зокрема, у Львові впродовж 1920—1922 рр. свої права обстоювали працівники комунальних підприємств, кельнери, кухарі, пекарі, різники, друкарі.

 

У 1920 р. польська організація робітників друкарень вирішила провести 18 жовтня одноденний страйк з метою «задемонстрування проти чорної реакції в Польщі». Українські друкарі підтримали вимоги польських колег щодо необхідності побудови демократичної Польщі, але заявили про свою неучасть у акції, називаючи її «політичним страйком горожан польської републики».

 

Пожежі, погодні катаклізми, інфекційні захворювання продовжували негативно позначатися як на економічному розвитку загалом, так і на конкретних родинах зокрема. Повідомлення про пожежі відображалися у рубриці «Новинки». Зокрема, 17 травня 1918 р. — Бережани (згоріло близько 100 будинків), 21 вересня 1917 р. — Борислав (вогнем знищено близько 200 будинків, майже повністю торговельну частину міста; щоб запобігти поширенню вогню, військовим саперам довелося підірвати кілька будинків), 13 травня 1917 р. — Бунів Яворівського повіту (впродовж години вогонь знищив 88 господарств, 626 осіб залишилися без даху над головою, збитки — близько 520 тис. корон), 12 квітня 1920 р. — Бурштин (згоріли 326 будівель, з яких 114 — житлові, 34 склепи, костел, дім молитви, 218 родин (913 осіб) залишилися без засобів до існування), Львів (упродовж 1922 р. — 399 пожеж, з яких 238 — через нечищені комини), 25 травня 1917 р. — Малі Дідушиці Стрийського повіту (згоріли 48 селянських господарств, 38 з яких були застраховані у товаристві «Дністер»), 21 червня 1921 р. — Підгайці (горіла єврейська дільниця, зафіксована відсутність будь-яких засобів гасіння), 13 квітня 1920 р. — Радехів (вогнем знищено 120 будинків, торговельний павільйон «Радехівський Базар», аптека, польська захоронка, 180 родин залишилися без даху над головою), 22 квітня 1920 р. — Саранчуки Бережанського повіту (згоріло близько 50 господарств щойно відбудованих після пожежі у 1915 р.), 24 липня 1918 р. — Старий Яричів (вогнем знищено понад 70 господарств, корчму, військовий барак), 5 жовтня 1917 р. — Стрий (згоріли понад 200 будинків з господарськими прибудовами, пожежа виникла у військових бараках).

 

Дві великі пожежі довелося пережити Києву у червні 1918 р. Перша трагедія почалася з вибуху на пороховому складі 6 червня. Пожежу, яка виникла у результаті вибуху, погасити не вдалося, і вогонь перекинувся на сусідні склади і житлові будинки, більшість з яких були дерев’яними. Почалися нові вибухи і паніка серед місцевих мешканців. Десятки людей загинули, поранених рахували тисячами. Близько 10 тис. киян залишилися без житла. Від вогню сильно постраждали Видубицький і Троїцький монастирі. Однак біда на цьому не закінчилася. Уже 14 червня виникла нова пожежа, у результаті якої згоріли 35 будинків (1200 квартир), два млини, спиртовий завод, фанерна фабрика і 14 складів з деревиною.

 

Бойові дії, постійні передислокації значної кількості військових, натовпи біженців, табори інтернованих і полонених — усе це, супроводжуване цілковитою антисанітарією, нестачею харчів, тепла, одягу, житлових приміщень, призводило до виникнення і поширення епідемій інфекційних захворювань. Так, 1919 р. у Східній Галичині висипним тифом перехворіли понад понад 100 тис. осіб, з яких близько 10 тис. померли.

 

Роки війни, повоєнна розруха, відсутність чоловічих робочих рук, епідемії, неврожаї призводили до голоду. Критична ситуація особливо часто складалася у гірських районах, де можливості землеробства і так були обмежені. У березні 1920 р. Український горожанський комітет у Коломиї, очолюваний Оленою Кисілевською, розгорнув кампанію з організації допомоги голодуючому населенню Гуцульщини. Вісімнадцятого травня того ж року під головуванням Лева Бачинського був створений «Комітет для несення помочі голодуючій Гуцульщині в Станиславові».

 

До рятункової акції долучилася і редакція часопису, яка зініціювала збір коштів «на голодуючу Гуцульщину і Підкарпаття»: «Тямте, що це був би великий злочин перед лицем гуцульських героїв, колиб вони, повернувши у свої гори, застали там тільки глухе цвинтарище. Був би це злочин перед маєстатом історії, колиб ми не перепинили жнив голодової смерти».

 

Противладні виступи, спровоковані нуждою, розцінювалися польською владою як замах на державу. Тому, замість вирішення нагальних економічних питань, реакцією на заворушення, наприклад у Жаб’ї, стали звинувачення у більшовизмі й запровадження «наглих» судів на території, підпорядкованій Коломийському окружному суду (квітень 1920 р.).

 

Щодо еміграційних процесів, то воєнні події спричинили масову міграцію галицьких і буковинських українців та їхніх організацій до західної частини Австрії, особливо до Відня, — це Головна Українська Рада, Українська парламентська репрезентація, Українська національно-демократична партія, Український допомоговий комітет та інші українські структури, які або переїхали до Відня, або були там створені. Для полегшення орієнтування «Діло» 19 грудня 1914 р. опублікувало «Провідник по Відни» із зазначенням адрес державних австрійських і громадських українських інституцій. Завдання підтримки духовно-товариського життя в українському середовищі взяла на себе віденська читальня товариства «Просвіта», яка з 1 грудня цього ж року переїхала у просторіше приміщення будівлі, де розмістилися основні українські політичні структури.

 

Найдокладніші інформації про життя українських переселенців поза Віднем стосувалися таборів у Вольфсберзі (Каринтія, Австрія) і у Ґмінді (Нижня Австрія). У першому з них на початку лютого 1915 р. проживало близько 8 тис. біженців. Люди розміщувалися у спеціально збудованих бараках площею 15 на 30 метрів (61 споруда). Хто мав змогу (переважно представники інтелігенції) — винаймали помешкання у місті або найближчих селах.

 

Для забезпечення духовних потреб звели церкву, у якій правили о. Іванець, о. Євген Гузар та інші священники. Діяли допомоговий комітет, читальня, аматорський театральний гурток, хор, захоронка для дітей-сиріт, чотирикласна школа, школа для неграмотних, різнопланові господарські курси, шпиталі тощо.

 

Після звільнення галицької землі від окупаційних військ розпочався зворотний процес переселення мешканців табору у Вольфсберзі на батьківщину.

 

Українське поселення для біженців у Ґмінді редакція інколи називала «Український Ґмінд» (максимальна кількість мешканців — близько 30 тис. осіб). Інформації про тамтешні порядки почалися із звіту про відвідини таборової школи у жовтні 1915 р. архикнягинею Марією Йосифою, матір’ю наступника престолу Карла Франца Йосифа. Гостю ознайомили з методикою викладання різних предметів, зокрема української мови. Також архикнягигя оглянула виставку учнівських мистецьких робіт.

 

Активною діяльністю вирізнялися «Жіночий Комітет» і читальня товариства «Просвіта». Крім школи, у ґміндському таборі діяв гімназійний курс, згодом відкрили нижчу гімназію, а для гімназистів — бурси. Діяли дитячі захоронки, шпиталі, різнопланові курси тощо. Організовувалися дитячі свята і популярні виклади для дорослих. У лютому 1917 р. у Ґмінді був заснований відділ товариства «Взаємна поміч галицьких і буковинських учителів і учительок». Таборова читальня товариства «Просвіта» у цей час нараховувала шість філій — ім. І. Котляревського, А. Шептицького, Т. Шевченка, Б. Грінченка, Ю. Федьковича та І. Франка.

 

Про погіршення ситуації у поселенні «Діло» почало писати у лютому 1917 р. Причиною стало запровадження загальної карткової системи на основні продукти харчування, що, своєю чергою, обмежило доброчинну діяльність. Звичним явищем стало жебракування.

 

Шостого березня господарська комісія Української парламентської репрезентації звернулася до міністра внутрішніх справ, який обіцяв сприяння у вирішенні питань із забезпеченням продуктами харчування і поверненням до Галичини. Сам процес повернення, незважаючи на певну державну допомогу, був важким — бракувало транспорту, їжі, одягу, медичної допомоги. Люди поверталися хоч і додому, однак у невідоме і переважно без будь-яких засобів до існування (худобу довелося здавати на м’ясо ще у таборі, там залишилися і вози). Від 11 січня 1918 р. почав діяти закон про державне матеріальне відшкодування для виселенців.

 

Двадцять п’ятого березня 1918 р. представники усіх товариств і організацій табору у Ґмінді звернулися до колишніх мешканців «Українського Ґмінду» із закликом долучитися до збору коштів на спорудження величного пам’ятника для увіковічення пам’яті тих 11 тис. переселенців, які померли у таборі.

 

На початку 1920-х рр. функціонування української віденської колонії розширилося за рахунок створення товариства «Буковинський політичний клуб» (голова — Ілля Семака), «Українського Товариства здвигнення освіти» (голова — Станіслав Дністрянський). Серед інших продовжили діяльність «Союз Українських Старшин», «Комітет Українська Школа у Відні», «Союз Журналістів і Письменників у Відні».

 

Порівняно з віденським напрямком значно менше втікачів від воєнного лихоліття з Галичини і Буковини вирушили до Праги. Переважно це були ті, хто мав у Чехії родинні чи службові зв’язки. Об’єднана місцевими українцями, Українська громада в Празі офіційно не реєструвалася через незначну кількість членів, але від серпня 1914 р. розпочала діяльність у чотирьох комітетах — організаційному під головуванням Івана Горбачевського, шкільному під головуванням Олександра Барвінського (відкрили й опікувалися народною школою), церковному (налагодили Богослужіння для вірних греко-католицької Церкви, священники — о. Андрій Бенцин, згодом — о. Теодор Василик), шпитальному (відвідували поранених жовнірів-українців, забезпечували їх часописами, молитовниками, брошурами, допомагали у листуванні з родиною).

 

Наприкінці грудня 1916 р. празька поліція за дорученням міністерства внутрішніх справ запросила на нараду представників місцевих приватних комітетів допомоги біженцям з Галичини і Буковини для створення спеціальної структури, яка повинна була полагоджувати спільні для переселенців різних національностей справи і діяти у п’яти секціях — фінансової допомоги, санітарних справ, забезпечення одягом і взуттям, культурних справ, правничої допомоги.

 

Цього ж року за ініціативою Івана Пулюя у Празі був заснований «Комітет помочі для української шкільної молоді», який опікувався семінарійними курсами і двома народними школами.

 

Сьомого липня 1921 р. під головуванням Микити Шаповала у Празі розпочав працю «Український Громадський Комітет» у Чехословацькій Республіці, який поставив за мету організувати допомогу понад 10 тисячам українських громадян, «викинутих сюди світовою війною та нещасливими подіями революції на Україні».

 

Газетні повідомлення стосувалися також діяльності «Українського Клубу» і «Української Медичної Громади» у Празі та життя української колонії у Таборі.

 

Окремі статті і замітки ознайомлювали читачів з проявами організованості української еміграції в Берні (Швейцарія), Маньчжурії на Далекому Сході, Туреччині, Загребі (Хорватія).

 

Траплялися випадки, коли поруч з емігрантськими українськими організаціями засновувалися і місцеві з проукраїнською орієнтацією. Наприклад, наприкінці 1915 р. у Німеччині зорганізувався «Союз Вільної України», створений німецькими прихильниками української незалежності. Він діяв у співпраці із «Союзом Виволення України», мав представництва у Берліні та Мюнхені, видавав двотижневик «Ukrainische Zeitschrift». Мета товариства визначалася необхідністю інформувати німецьке суспільство про історію, літературу і мистецтво українського народу, економічний потенціал української землі, змагання до державної самостійності. Подібні організації діяли й у інших німецьких містах.

 

Зазначимо, що саме економічна складова було визначальною у діяльності таких структур: «Вільна Україна стає для нашого промислу близько положеною, незвичайно цїнною областю, котра може почасти надолужити нам убутки, які принесла нам сьвітова війна».

 

Еміграційну проблематику американського напряму можна поділити на дві складові. Перша стосувалася регламентації в’їзду до країни, друга відображала організоване життя емігрантів на місцях. Так, з 10 травня 1921 р. в’їзд на територію США обмежувався трьома відсотками загальної кількості (за національною ознакою) тих, які уже перебували на американській землі. Не обмежувався приїзд дітей американських громадян віком до 18 років, родичів ветеранів армії США і осіб, переслідуваних за релігійні переконання. Наступні вимоги стосувалися правильного оформлення необхідних документів за місцем проживання і порядку отримання віз для безперешкодного прибуття до США.

 

Громадсько-політичне життя української спільноти у США відображалося у львівському часописі переважно за посередництвом передруків з американського щоденника «Свобода» або з посиланням на публіковані у ньому матеріали.

 

У березні 1921 р. охочим емігрувати до Канади нагадали, що кожен із прибуваючих повинен мати зі собою 250 доларів (для дітей віком 5—18 років — по 125 доларів на кожного). Також необхідно було пред’явити кошти на проїзд до місця призначення. Це розпорядження не стосувалося жінок і дітей, які їхали до чоловіків чи батьків. В’їзд заборонявся особам старшим 15 років, які не вміли читати.

 

Наступного року еміграційний департамент Канади дозволив перетинати кордон фермерам, які мали кошти для придбання землі, робітникам і службовцям, що мали гарантії з працевлаштування, родинам тих, хто працював на канадській землі й жив з власних доходів, громадянам Великобританії, США і британських колоній.

 

Часто з посиланням на канадські часописи відображалися події українського організованого життя, проявами якого, зокрема, стали демонстрація-протест проти польської та румунської влади на українських землях (Вінніпег, 22 квітня 1922 р., щонайменше 10 тис. учасників), зустріч із прем’єр-міністром, вручення йому меморіалу про становище у Галичині та висловлення прохання сприяти справедливому вирішенню питання державності Східної Галичини на міжнародному рівні (Оттава, 23 червня 1922 р.), перше українське віче у справі «Позички Національної Оборони» (Вінніпег, 24 вересня 1922 р.), програма «Шостого Великого Народного З’їзду в Канаді» (Саскатун, 27—28 грудня 1922 р.).

 

Зазначимо, що призупинені через початок Першої світової війни  еміграційні процеси, спрямовані за океан, відновилися у 1921 р. Також варта відмітити, що з газетних шпальт зникли притаманні для кінці ХІХ ст. публікації, які відмовляли від еміграції, змальовуючи жахливі картини визиску переселенців.

 

Статистичні матеріали, представлені на сторінках часопису, стосувалися здебільшого наслідків Першої світової війни. Зокрема, «Товариство для дослідів над суспільними наслідками війни» стверджувало, що людські втрати усіх держав — учасниць воєнного протистояння за два роки становлять 4 651 500 вбитих, 12 246 300 поранених і 3 373 500 інвалідів.

 

За підрахунками спеціальної американської комісії, війна коштувала 186 млрд доларів, а прямі матеріальні збитки перевищили 151 млрд доларів. Втрата життя військовиками, порахована у коштах, сягнула понад 33,5 млрд доларів. Загалом війна забрала життя 9 819 000 людей. Від значного погіршення матеріального стану, масових переселень, хвороб, епідемій тощо померло близько 5,3 млн осіб.

 

Щодо даних про полонених, то на початку 1917 р. Росія використовувала на різнопланових роботах працю понад 1,1 млн воєнних бранців. Держави ж «Почвірного союзу» полонили на цей час майже 2,9 млн солдатів і офіцерів.

 

У 60 повітах Галичини до початку липня 1916 р. було спалено або зруйновано близько 70 тис. житлових будинків і 120 тис. господарських споруд у 1323 сільських громадах та 116 містах і містечках. Також повністю були знищені 20 греко-католицьких церков (33 — пошкоджені) і 15 костелів (48 — пошкоджені).

 

У квітні 1917 р. Галицьке намісництво з апровізаційною метою провело перепис населення. Результат — 5 608 083 мешканці, що на 2,6 млн менше, ніж у 1915 р. У Львові подібну реєстрацію провели у червні 1918 р. Зазначимо, що ці обчислення не враховували національності, бо йшлося власне про організацію прохарчування, але на початку 1917 р. «Діло» опублікувало статтю про відчит польського професора Євгена Ромера про переписи населення у Галичині, в якому автор визнавав тенденційність проведення статистичної процедури на користь поляків.

 

У 1920 р. львівський міський департамент з питань підрахунку збитків, завданих Львову Першою світовою війною і польсько-українською війною, завершив роботу й оприлюднив цифру у понад 102 млн корон. При цьому вина покладалася на австрійську, німецьку, російську  та українську сторони. Коментуючи оприлюднені дані, часопис приписану українцям суму (майже 45 млн корон) назвав «очевидною брехнею», маючи на увазі не включення польської сторони у реєстр винних.

 

Щодо нерумості, то на 1 січня 1920 р. українцям Львова належало 322 реальності (23 — у середмісті), що становило 5,5 відсотка загальної кількості.

 

Низка львівських пізнавальних матеріалів із кримінальним підтекстом  стосувалися аварій за участю трамваїв (жовтень 1916 р., серпень 1918 р.), судового процесу (липень 1920 р.) проти 12 польських військовиків, які між 10 і 15 листопада 1918 р. пограбували головну пошту у Львові на понад 1 млн корон, крадіжки у Кракові (осінь 1920 р.) однієї із 62 скринь з творами мистецтва (близько 100 картин) із Львівської національної галереї, які були вивезені туди перед російською інвазією.

 

Релігійна тематика представлена у часописі переважно через призму діяльності львівського митрополита, перемиського і станиславівського єпископів, визначних діячів греко-католицької і православної Церков.

 

Поза тим, 8 жовтня 1914 р. священники, яких події війни завели до Відня, об’єдналися в організацію п. н. «Представництво українського католицького духовенства». У травні інституція нараховувала 285 членів, з яких 153 перебували у Відні. Організація сприяла вирішенню важливих справ поточного моменту, зокрема звільнення священників з Талергофа, їх забезпечення матеріальною допомогою (як також удів і сиріт по священниках), духовного обслуговування поранених українських жовнірів у віденських шпиталях і українців у таборах для біженців, захисту українського духовенства від звинувачень у державній зраді й долучення до вимог про звільнення митрополита Андрія Шептицького з російського заслання.

 

У вересні 1915 р. часопис опублікував список священників трьох галицьких греко-католицьких єпархій, які змушені були покинути власні парафії і померли на чужині, а також розповів про долю отців-василіян, частина з яких опинилася у різних європейських містах, а багатьох «освободителі» вивезли у глиб Росії.

 

Загальне несприйняття викликала у 1916 р. зміна юліанського календаря на григоріанський, запроваджена єпископом Григорієм Хомишином у Станиславівській єпархії. Критика єпископського рішення базувалася на тому, що подібні нововведення належать до компетенції синоду греко-католицької Церкви і їх не можна приймати одноосібно. Тому остаточне рішення календарної справи пропонувалося відкласти до повернення митрополита із заслання, призначення після смерті Костянтина Чеховича нового єпископа Перемиської єпархії та ґрунтовного обговорення питання в українському суспільстві.

 

Того ж року митрополичий ординаріат закликав священників, які залишили духовні посади і виїхали до Росії, повертатися і, надавши всі необхідні пояснення, приступити до виконання своїх душпастирських обов’язків. Список додавався. У більшій частині цей заклик стосувався прихильників москвофільства.

 

У подальшому часопис констатував, що священники-москвофіли після звільнення з таборів інтернованих і повернення до своїх парафій продовжують вести антиукраїнську діяльність. У цьому випадку «Діло» порівняло їх з поляками і сформулювало чітку вимогу: «Як від урядників Поляків вимагаємо, щоб вони на нашій землі не будували Польщі, — так від священиків москвофілів мусимо вимагати, щоб вони шанували національні почуваня нашого народу і не вважали його матеріялом для будованя “єдиної, неподїльної Росії”».

 

У посланні до духовенства і вірних (квітень 1918 р.) українські владики серед іншого звернулися і до священників-москвофілів. Церковна влада визнавала їхнє право на власні політичні переконання, але нагадувала, що духовна особа зобов’язана не проявляти їх у душпастирській праці.

 

П’ятнадцятого червня 1918 р. відбулося урочисте повернення чудотворних ікон Матері Божої та Ісуса Христа до Зарваниці. Переживаючи за їхню безпеку і збереження, о. Петро Зілинський, парох у Зарваниці, на час війни заховав ікони у Підгайцях. Перенесення святинь на місце стало справжнім святом для місцевих священників і вірних. У 1922 р. був створений комітет з реставрації церкви Петра і Павла у Львові (Личаківська дільниця). У день храмового празника, 12 липня, відбулося посвячення двох вівтарів, «уфундованих громадянами дільниці». У грудні того ж року часопис опублікував дві замітки з Бродів. Перша замітка розповідала про спробу поляків забрати у євреїв будинок, побудований ними на руїнах старого монастиря бенедиктинів. Причиною реквізиції стала нібито об’ява Богородиці одній із служниць. Після такого твердження поляки вдерлися до приміщення і самовільно облаштували там каплицю, а протестуючих євреїв побили. Друга замітка наводила висновки комісії митрополичого ординаріату греко-католицької Церкви, яка перевіряла достовірність фактів про надзвичайні явища у парафіяльному домі у Бродах.

 

Другого лютого 1917 р. відбулися загальні збори Товариства священників ім. Св. Апостола Павла у Львові, на яких присутні підтвердили необхідність освідомлювати людей і бути поруч із паствою для вирішення поставлених війною питань, найпершими з яких визнавалися справа сиріт, евакуйованих і відбудова краю. Наступні збори провели 27 березня 1918 р.

 

Товариство допомоги убогим греко-католицьким церквам ім. Св. Апостола Петра у червні 1918 р. заявило про відновлення діяльності. У 1921 р. Товариство закликало створювати місцеві комітети для відбудови храмів, яким обіцяло матеріальну і моральну поміч. Необхідність такого кроку пояснювалася тим, що «в наслідок воєнної хуртовини 425 наших громад не має церков».

 

На засіданні «Вдовичо-сирітського фонду» (17 травня 1921 р.) присутні представники 43 деканатів, визнаючи важке становище вдів і сиріт по священниках, вирішили збільшити відрахування у фонд від належної священнослужителям землі. Розлядали й інші справи. Зокрема, обговорювалися питання нехтування правами української мови владою і нерівномірного трактування римо-католицьких і греко-католицьких священників урядом у питанні матеріального забезпечення. Тим паче, що польський уряд отримував від українського населення Східної Галичини значні податкові надходження, які не використовував на покриття їхніх потреб.

 

Порушенням польської конституції від 17 березня 1921 р. назвав часопис урядову конфіскацію будівлі греко-католицької семінарії у Львові на користь львівської дирекції пошт (указ Львівського воєводства від 1 липня 1922 р.). Це рішення суперечило положенням конкордату, заключеного Апостольською столицею з колишнім австрійським урядом, який ніхто не відміняв. Стало воно також яскравим підтвердженням антиукраїнської політики Польщі. Президент Української Національної Ради Євген Петрушевич надіслав відповідний протест до Святого престолу у Римі та урядам держав Антанти.

 

У шкільній проблематиці наголос робився на її приватній складовій, якою опікувалося Українське педагогічне товариство (УПТ). Так, у 1917 р. навчальний процес відбувався у восьми приватних освітніх закладах Львова. Це, зокрема, жіноча учительська семінарія (136 учениць, щорічна субвенція від УПТ — 20 тис. корон), чотирикласна жіноча школа вправ при названій учительській семінарії з правом прилюдності (вул. Длуґоша, ч. 17, 70 учениць, щорічна субвенція — 7 тис. корон), п’ятикласна дівоча виділова школа ім. Т. Шевченка з правом прилюдності (вул. Мохнацького, ч. 12, щорічна субвенція — 14 тис. корон), чотирикласна народна школа для хлопців і чотирикласна народна школа для дівчат ім. Б. Грінченка з правом прилюдності (вул. Городоцька, ч. 95, 206 учнів і 160 учениць відповідно, щорічна субвенція — 20 тис. корон), мішана чотирикласна народна школа ім. короля Данила (вул. Жовківська, ч. 62, 249 учнів, щорічна субвенція — 10 тис. корон), мішана народна школа ім. князя Лева (вул. Клушинська, ч. 5, для Личаківського передмістя, 87 учнів, щорічна субвенція — 5 тис. корон), народна школа для хлопців ім. Т. Шевченка (вул. Длуґоша, ч. 17, для Стрийського передмістя, 119 учнів, щорічна субвенція — 5 тис. корон).

 

Публікації, які стосувалися певної школи (ім. Б. Грінченка, ім. короля Данила, ім. князя Лева), роз’яснювали її значення для місцевих українців і виховного національного процесу, вказували на фінансові труднощі УПТ щодо забезпечення навчального процесу і закликали усіх небайдужих долучатися до матеріальної підтримки національного шкільництва.

 

Єдиною міською школою з українською мовою викладання у Львові (фінансувалася з міського бюджету) залишалася чотирикласна школа ім. М. Шашкевича (вул. Скарбківська, ч. 26). Призначалася вона для хлопців, однак у зв’язку з тим, що у польських дівочих школах не викладали української мови, український навчальний заклад відкрив при своїх класах окремі відділи для дівчат і пропонував батькам переводити туди дітей з польських шкіл.

 

Однак і цей єдиний міський український навчальний заклад не давав спокою окружній шкільній раді. Державна інституція 1 грудня 1919 р. своїм рішенням замінила п’ятьох українських педагогів вчителями переважно польської національності, які були далекі від проблем українського шкільництва. Така заміна викликала протест з боку батьків. Наприкінці лютого 1920 р. вони провели нараду і прийняли резолюцію, у якій висловили незгоду з діями окружної шкільної ради, вимагаючи ввести до її складу українського представника «з впливовим голосом» щодо українських шкіл та призначити окремого шкільного інспектора, українця за національністю, для українських навчальних закладів. Батьківські вимоги стосувалися також поділу школи на дві автономні одиниці (для хлопців і дівчат) та переводу навчального закладу до пристосованих приміщень. Протест підтримав і загал українців Львова, представники яких неодноразова зверталися з цими питаннями до різних офіційних чинників. Влада не тільки не прислухалася до українських прохань, а й «ze względów słuźbowych» перевела Йосифа Танчаковського, управителя школи ім. М. Шашкевича, до іншого навчального закладу.

 

У подальшому противагою повідомленням про відкриття українських шкіл (наприклад, у 1922 р. у Бережанах почала функціонувати приватна чотирикласна школа) стали свідчення про факти спротиву розвитку українського шкільництва з боку офіційної польської влади. Так, у Стрию після поразки українських визвольних змагань відкрилися навчальні заклади виключно з польською мовою викладання. Кружок УПТ ім. М. Шашкевича у Стрию і місцевий Горожанський комітет звернулися до крайової шкільної ради з петицією про відкриття у місті з 1 вересня 1920 р. п’яти українських народних і виділових шкіл. У 1922 р. часопис повідомив про заборону діяльності «приготовляючих курсів» на Левандівці (Львів), які українці планували перетворити на школу ], і заборону відкриття приватної школи у Сокалі.

 

Заголовки «Українська школа гине» і «Визиваючий цинізм» стали звичними для характеристики ставлення польської влади до українського шкільництва. Загалом, статистика свідчила про зменшення кількості українських шкіл. Так, у 1911/1912 н. р. у Галичині нараховувалося 2612 українських шкіл, у 1920/1921 н. р. — 1930, тобто на 682 навчальних заклади менше. За вказаний період українське шкільництво недорахувалося 235 шкіл у Львівському воєводстві, 141 школи — у Станиславівському воєводстві, 279 шкіл — у Тернопільському воєводстві. Поклавши частково провину за такий стан речей на самих українців, редакція часопису закликала до боротьби будь-якими засобами проти польської школи для українських дітей і до заснування власних національних шкіл «при найдальше ідучій жертвенности».

 

Одним із позитивів австро-угорської окупації Волині періоду Першої світової війни стало відкриття українських навчальних закладів. Двадцятого травня 1916 р. у Володимирі-Волинському відбулися урочистості з нагоди початку навчального процесу у першій українській чотирикласній народній школі. У короткому часі в однойменному повіті запрацювали ще 7 шкіл, а 17 — готувалися до відкриття. У травні 1916 р. розпочалося навчання й у луцькій українській школі. Відкриттю національних шкіл у Луцькому повіті сприяв наказ по 4-й армії про школи-захоронки — зафіксовано щонайменше дев’ять таких навчальних закладів. Відкривалися і приватні школи. Зазначимо, що створенню освітньої мережі сприяли Українські січові стрільці, вербункові комісії яких працювали у той час на Волині. Зокрема, на Ковельщині розвитку українського шкільництва сприяв сотник УСС Дмитро Вітовський. Наприкінці лютого 1917 р. на Волині функціонували 38 українських шкіл, у яких навчалися 2164 учнів за посередництвом 45 педагогів.

 

Значний наплив українських біженців до Відня у 1914 р. сприяв відкриттю в австрійській столиці української учительської семінарії зі школою вправ і приготовляючим до навчання у семінарії класі. Опікувалася ними Загальна українська культурна рада. У грудні 1916 р. у педагогічному закладі навчалися 193 учні. Ті семінаристи, яким довелося перервати навчання через початок війни, зокрема жовніри і січовики, отримали право складати річні іспити чи матуру перед галицькою або буковинською комісією віденської учительської семінарії.

 

У Львові продовжила діяльність цісарсько-королівська (державна) жіноча учительська семінарія. Кандидатки на зарахування повинні були мати 15 років, закінчену виділову школу та скласти вступні іспити з релігії, української, польської і німецької мов, математики, каліграфії, рисунка. Вимагалося й уміння співати. Українських дівчат закликали вступати до державного навчального закладу, бо, крім безкоштовного навчання і стипендії (при відповідній успішності), необхідно було підтверджувати його утраквістичний характер.

 

Ми уже згадували про приватну жіночу вчительську семінарію у Львові, яка перебувала у віданні УПТ. Товариство також утримувало приватні семінарії у Коломиї, Тернополі, Долині. Основою повноцінної жіночої учительської семінарії у Перемишлі став семінарійний курс, відкритий кружком УПТ у Перемишлі 4 жовтня 1917 р. Наступного року аналогічний навчальний заклад запрацював у Дрогобичі.

 

Відбудова знищеного війною господарства вимагала відповідного державного реагування. У випадку з Галичиною основна увага мала спрямовуватися на відновлення рільничих господарств і сільськогосподарського виробництва. Сприяти процесу повинні були не тільки державні субвенції, а й відповідні фахівці, підготовка яких вимагала відкриття господарських шкіл. У приклад ставилася Чехія, де функціонували 66 таких навчальних закладів. Зазначимо, що до війни сини українських господарів мали можливість проходити господарську практику у Чехії, яку організовувало товариство «Сільський Господар». Натомість галицька влада не вважала за відповідне започаткувати хоча б одну українську господарську школу.

 

Одним із перших українських фахових навчальних закладів, відновлених після інвазії, стала торговельна школа товариства «Просвіта». У 1921/1922 н. р. школу закінчив 221 фахівець. Усі вони отримали можливість працевлаштуватися на торговельних, промислових, фінансових підприємствах і в установах.

 

Ще один освітній заклад товариства «Просвіта» — господарсько-садівнича школа у Милуванні — продовжив свою повоєнну історію тільки у 1922 р. Зимовий п’ятимісячний курс відкрився 26 грудня. Окрім господарських наук, слухачам школи викладали такі предмети, як ботаніка, бухгалтерія, історія і географія України, українська література.

 

Серед державних закладів українцям пропонували звернути увагу на крайову городницьку школу у Замарстинові (поблизу Львова) і крайову школу кошикарства і килимарства у Коломиї.

 

«Скора віднова нашого приватного шкільництва в краю, через який недавно перейшла страшна воєнна туча, се найкрасший доказ живучости нашої національної сили». Мова йшла про гімназії і необхідність організації загальнонаціонального збору коштів для забезпечення їх життєздатності, бо обіцяних державних субвенцій доводилося довго чекати і вони не були достатніми, а процес відновлення середнього шкільництва необхідно було починати негайно. За справу взялося УПТ, бо члени правління Крайового шкільного союзу станом на березень 1916 р. у своїй більшості не перебували у Львові й організація фактично не функціонувала.

 

У вересні 1916 р. державні гімназії у Коломиї, Станиславові, Тернополі та ряд приватних ще не відновили навчального процесу. Проте наступного року УПТ уже звітувало про діяльність приватних гімназій у Городенці, Долині, Рогатині та Яворові.

 

У Львові у вересні 1915 р. відкрилася філія державної Академічної гімназії, розташована у Народному домі. У будинку самої Академічної гімназії тимчасово розмістився військовий шпиталь. Однак вступні іспити проводилися до обидвох навчальних закладів, які змушені були тіснитися у приміщеннях Народного дому. Нестача класних кімнат, вечірні години навчання, відміна необов’язкових предметів негативно позначилася на успішності. У 1920/1921 н. р. батьки гімназистів двічі зверталися до місцевої шкільної влади і профільного міністерства з вимогою негайного звільнення будинку гімназії від військової присутності та проведення необхідних ремонтних робіт у її приміщеннях.

 

У вересні 1915 р. навчальний процес розпочався і у львівській приватній жіночій гімназії сестер-василіянок із правом прилюдності.

 

Упродовж 1915—1923 рр. часопис відстежував та інформував читачів про розвиток українського середнього (державного і приватного) шкільництва. Зокрема, повідомлялося про українські (у випадку зі Стриєм — польської) гімназії у Бережанах (державна, заснована у 1917 р.), Вижниці (державна ім. Франца Йосифа, відновила діяльність у листопаді 1917 р.), Городенці (приватна ім. Т. Шевченка з правом прилюдності, відновила діяльність 1 грудня 1915 р., вигнана польською владою з власних приміщень у 1920 р., у травні—червні проводила навчання під відкритим небом, закрита наступного року (рескрипт крайової шкільної влади від 18 січня) через «ворожий настрій молоді до польської народности»), Добромилі (приватна, функціонувала два роки, закрита польською владою у вересні 1922 р.), Долині (приватна ім. М. Шашкевича з правом прилюдності, закрита польською владою у листопаді 1922 р.), Калуші (приватна, відкрита 1 вересня 1918 р.), Кіцмані (державна, відновила діяльність 1 березня 1916 р.), Коломиї (державна), Перемишлі (державна, приватна жіноча реальна), Рогатині (приватна, відновила діяльність 28 лютого 1916 р., обмежена в діяльності через зайнятість частини шкільного будинку польськими військовиками), Станиславові (державна), Стрию (польська державна, містила утраквістичні «паралельки», у 1921 р. шкільний інспектор відмінив викладання у ній української мови), Тернополі (державна, відновила діяльність 15 жовтня 1917 р. у приміщенні польської гімназії, навчання відбувалося у вечірні години), Яворові (приватна з правом прилюдності, відновила діяльність 27 березня 1916 р.).

 

Щодо обмеження права на навчання для українського середнього шкільництва, яке проявлялося, зокрема, у зайнятості шкільних будинків під військові потреби чи відкритті українських навчальних закладів у будинках польських гімназій з вечірніми годинами навчального процесу, то редакція часопису у грудні 1922 р., реагуючи на закриття приватної української гімназії у Долині, стверджувала: «Не в ґімназії находиться вина, що стала причиною замкнення долинської ґімназії, а треба її шукати поза ґімназією, у злій волі деяких людий, які бажалиб бачити наш нарід сліпим рабом, добрим наймитом, погноєм своєї культури і тому пляново, не зважаючи на вселюдську етику і мораль стремлять до здушення всяких огнищ культурного життя нашого народу…».

 

Перша світова війна внесла корективи й у діяльність українських педагогічних організацій. Так, переселенські процеси привели до створення у Відні у листопаді 1914 р. «Інформаційного комітету українського учительства Галичини і Буковини». Налагодження зв’язку з колегами у Відні і поза столицею та інформування за посередництвом просвітньої комісії про різноманітні фахові курси, виклади, відчити стали основним завданням комітету. Також організовувалися екскурсії в музеї, галереї, школи тощо.

 

Двадцять другого січня 1915 р. у Відні була заснована «Організація учителів українських приватних середніх шкіл Галичини і Буковини». Мета — забезпечити матеріальну підтримку з державних і приватних фондів учителям, позбавленим через війну засобів до існування. З відновленням навчального процесу на батьківщині й поверненням туди педагогів організація припинила діяльність.

 

Двадцять третього липня 1915 р. у Відні відбулося засідання членів наглядової ради і головної управи УПТ. Йшлося про відновлення процесу з організації українського шкільництва та національного виховання молоді на рідних землях. Про опіку Товариства над приватними народними школами і гімназіями уже йшлося. Належну увагу приділяло УПТ й іншим питанням, зокрема заснуванню виділових шкіл, забезпеченню навчального процесу читанками і підручниками, наданню навчальним закладам права прилюдності, організації видавничого процесу і поповненню бібліотек літературою, заснуванню книгозбірень для дітей і молоді.

 

У червні 1920 р. УПТ звітувало про виконання взятих на себе зобов’язань щодо розвитку приватного шкільництва, і це незважаючи на те, що місячна оплата праці українського педагога-приватника була втричі меншою, ніж платня польського колеги. Тому прохання до українського громадянства залишалося незмінним — «присилати датки на ціли нашої рідної школи». Через рік Товариство повідомило про підвищення вчительських ставок у приватних навчальних закладах. Однак ці виплати залишалися меншими порівняно з аналогічними польськими.

 

У 1921/1922 н. р. УПТ утримувало 21 народну школу, 10 гімназій, 12 гімназійних курсів, 1 чоловічу і 6 жіночих учительських семінарій, 3 семінарійних курси. Цього, за визначенням управи Товариста, було недостатньо.

 

Двадцять п’ятого грудня 1922 р. відбувся черговий з’їзд (попередній пройшов 1 листопада 1913 р.) УПТ за участю 80 членів і 130 делегатів від кружків Товариства. Засідання відкрив голова УПТ Антін Гладишовський. Обговорювалися питання поглиблення жертовності, збільшення членських внесків, організації кружків Товариства, заснування нових навчальних закладів, зокрема жіночої гімназії нового типу і жіночої промислової школи у Львові. Почесними членами УПТ були іменовані Антін Гладишовський, о. Стефан Городецький, Сидір Громницький, Роман Заклинський, о. Олександр Стефанович.

 

Обов’язкова ухвала передбачала перерахунок одного відсотка прибутку з концертів, забав, вистав, відчитів, прогульок, фестинів тощо на користь «Рідної Школи».

 

Про діяльність УПТ свідчили й повідомлення із кружків товариства, зокрема у Богородчанах, Городенці, Долині, Дрогобичі, Копичинцях, ім. І. Франка у Львові, Станиславові.

 

Відновлення функціонування товариства «Взаємна поміч галицьких і буковинських учителів і учительок» і його філій припало на 1917—1918 рр. Після листопада 1918 р. діяльність інституції була призупинена до кінця 1919 р.

 

Захищаючи право українських вчителів на працю, Товариство 21 лютого 1920 р. подало до крайової шкільної ради «пропамятне письмо» з вимогою відміни виняткових постанов від 31 травня 1919 р. щодо недопущення педагогів до виконання професійних обов’язків. До листа долучили справи 82 учителів-українців, яким було відмовлено у працевлаштуванні. Переважна причина відмов — громадянство і виконання службових обов’язків при ЗУНР. Щоб полегшити боротьбу за права українського вчительства, при «Взаємній помочі» заснували секцію правничої допомоги.

 

У липні 1920 р., після шестирічної перерви, у Львові відбулися загальні збори товариства. На них, як і на наступних з’їздах у 1921 та 1922 рр., наголошувалося на негативних тенденціях у ставленні польської влади до українського вчительства, основне з яких — бюрократичні перешкоди у можливості працевлаштуватися. Делегації «Взаємної помочі» порушували болючі питання і на зустрічах з польським міністром освіти. Чиновник обіцяв українцям і захищав польську шкільну владу, пояснюючи все «настроєм війни, який сприяє надужиттям» і «неприхильним польській державі настроєм серед українського вчительства».

 

Товариство українських вчителів середніх і вищих шкіл «Учительська Громада» у 1922 р. нараховувало 360 членів і організовувало роботу за посередництвом 10 філій. Пресовим органом товариства був часопис «Світло».

 

У 1915 р. «Діло» нагадало, що перед початком Першої світової війни справа заснування українського університету у Львові мала певні шанси на успішне завершення. Політична еліта Австро-Угорської монархії, незважаючи на польський спротив, визнавала, що одному із найчисельніших народів держави належиться окремий національний університет. Окрім того, загострення австрійсько-російських відносин і відкриття українського вишу у галицькій столиці сприяло б прихильному ставленню до Австрії як місцевих українців, так і наддніпрянських. Щодо значення університету для самих українців, то, на переконання редакції, він «являєть ся неначе завершенєм національної культури, культурною санкциєю права на істнованє й розвиток нациї». Поки що ж відновилося навчання у Львівському університеті, утраквістичний характер якого не давав спокою полякам. Зарахування студентів тривало до 8 жовтня 1915 р. і повідомлялося, які предмети викладатимуть українською мовою.

 

У лютому 1918 р. українські професори і доценти львівського вишу привітали підписання Берестейського мирного договору, умови якого серед іншого передбачали приєднання Холмщини і Підляшшя до УНР. Заява вчених була противагою протестній заяві польських колег і на основі фактів доводила, що «історичні права Поляків до Холмщини є значно молодші як українські». Цього ж року почалися проблеми з процедурою габілітації для українців. Пояснювалися вони «воєнними обставинами», хоча для поляків жодних обмежень не існувало.

 

Третього травня 1920 р. польська влада передала будинок Галицького крайового сейму університету. Урочистості відбувалися за участю представників польської влади різних рівнів, ректорату і польської студентської молоді. Українцям доступ до вишу закривався, бо серед умов для зарахування значилися документи про польське громадянство і службу у польському війську. Українці такими документами не володіли, бо на основі міжнародного права не мали польського громадянства і не були зобов’язані до служби у польському війську. Такі ж обмеження почали діяти й у Львівській політехніці.

 

Вирішення проблеми міністр освіти вбачав у відкритті українського університету у Станиславові (інший варіант — у Коломиї) з двома факультетами — богословським і юридичним або приватних українських курсів у Львові. Рішення на користь Станиславова було ухвалене на спільному засіданні просвітньої і конституційної комісії польського сейму у присутності міністра освіти у березні 1921 р. На реалізацію проєкту виділялося 10 млн польських марок. Для розуміння — саме стільки обходилося державному бюджету річне утримання двох чотирикласних народних шкіл. Українці жодним чином не могли погодитися на таке рішення. Національний університет мав розміщуватися у столиці української Галичини, тобто у Львові — місті, де розташовувалися центральні українські інституції, де для потреб студентів призначалися українські бібліотеки і музеї, де діяли осередки української науки, зокрема Наукове товариство ім. Шевченка.

 

Складовою вищої освіти для українців залишалося Товариство українських наукових викладів ім. Петра Могили у Львові, яке відновило діяльність 25 березня 1917 р. Виклади відбувалися у залі Інституту ім. М. Лисенка, і проводили їх Микола Ганкевич, Ярослав Гординський, Роман Ілевич, Олександр Колесса, Володимир Кучер, Денис Лукіянович, Остап Макарушка, Кирило Студинський, Стефан Федак, Василь Щурат. Лекції були платними (місце для сидіння — 40 сот., місце для стояння — 20 сот.) і проводилися щонеділі. Реалізовувалися абоненти і на усі виклади. Весняний курс закінчився 10 червня, а з 11 листопада розпочався осінній. Програма викладів доповнилася лекціями Івана Крип’якевича, Івана Раковського, Степана Чарнецького.

 

У жовтні 1919 р. Товариство внесло до намісництва клопотання для отримання дозволу на проведення систематичних наукових курсів, однак одержало відмову, обґрунтовану неправильним оформленням документів. Заборона була опротестована у міністерстві внутрішніх справ, проте з відповіддю чиновники не квапилися.

 

Наступна спроба розпочати систематичний курс вищої освіти припав на березень 1921 р. — знову заборона. У відмовній відповіді дирекція львівської поліції вказала, що такі систематичні виклади належать до університетських, а не до наукових чи науково-популярних. Рекомендувалося затвердити відповідно змінений статут Товариства у міністерстві віросповідань і освіти.

 

У жовтні 1922 р. Товариство українських наукових викладів ім. Петра Могили оголосило про початок чергової серії викладів, які польська поліція розігнала першого ж дня.

 

Зазначимо, що з липня 1921 р. почав функціонувати Український таємний університет у Львові, який став реакцією на скасування українських кафедр у державному львівському виші та зарахування на навчання тільки тих абітурієнтів, які мали польське громадянство і служили у польському війську. Незважаючи на обмеження, українці все-таки вступали до тепер уже польського університету. Критика на адресу таких студентів було досить жорсткою. Так, в одній з таємних листівок оприлюднили їхні імена і назвали «помершими для українського народу».

 

Дванадцятого лютого 1923 р. у Львові провелося анкетне опитування в університетській справі, під час якого представники українських політичних партій, наукових, освітніх і фінансових установ та окремі визначні громадські діячі констатували, що «розвиток українських приватних вищих шкіл у Львові поступив… так далеко, що являється необхідністю вступити з першого етапу тайної на шлях отвертої акції…».

 

Другого липня 1918 р. «Діло» повідомило про перетворення з 21 червня 1918 р. Київського українського народного університету в Український державний університет. Рішення ухвалила комісія зі справ вищої школи під головуванням Володимира Вернадського. Відповідний закон підписав гетьман Павло Скоропадський 17 серпня. Офіційне відкриття державного вишу відбулося 6 жовтня.

 

Сімнадцятого січня 1921 р. урочисто відкрився Український вільний університет у Відні. Восени того ж року виш змінив прописку з Відня на Прагу. Діяв він за зразком місцевого Карлового університету, де і відбувалися заняття, та складався із філософського (декан — Степан Смаль-Стоцький) і правничого (декан — Станіслав Дністрянський) факультетів. Першим ректором був Олександр Колесса. Український вільний університет у Празі користувався прихильністю державної влади, про що свідчили зустрічі ректорату з президентом Чехословацької Республіки Томашем Масариком й іншими офіційними особами.

 

Ще одна вища школа, Українська господарська академія, у Подєбрадах (поблизу Праги) була заснована у 1922 р. заходами Українського громадського комітету у Чехословаччині (ректор — Іван Шовгенів). Шістнадцятого травня статут академії затвердило міністерство земельних справ. Навчання розпочалося 22 червня. Виш готував агрономів, лісівників, технологів, меліораторів, землемірів, економістів, статистів, кооператорів.

 

У листопаді 1915 р. у Львові відновилася практика проведення зборів студентським товариством «Академічна Громада». Зібрання відбувалися в «Академічному Домі», який після річного побуту у ньому російських військовиків представляв жалюгідне видовище — знищена підлога, розбиті меблі, вікна і стіни, двері без клямок і замків, одна з кімнат перетворена в туалет, документи, архівні й бібліотечні фонди НТШ і студентських товариств перемішані й скинені в одну купу. Ремонтні роботи потребували значних капіталовкладень. НТШ, яке від початку 1914 р. не займалося адміністрацією «Академічного Дому», погоджувалося очолити реставраційний процес, однак тільки тоді, коли держава виділить допомогу з фондів, призначених для відбудови краю, і коли до відновлення будівлі долучаться спроможні на інвестиції українські інституції.

 

Наступного року студентське товариство ініціювало збір матеріалів про студентів, які служили в австрійській армії, зокрема у Легіоні УСС, і загинули на полі бою. Зібрані дані (некрологи, фотографії, листи, записки полеглих і спогади про них) планували відобразити у спеціальній «Пропам’ятній Книзі».

 

Підписання Берестейського миру 9 лютого 1918 р. «Академічна Громада» вітала «як перший і дійсний почин до загального справедливого закінченя сеї страшної війни, що вже четвертий рік держить світ у крови і полумінях».

 

Переслідування польською владою Українського таємного університету стало причиною заборони діяльності товариства «Академічна Громада» у 1921 р. Згідно зі статутом, майно студентської інституції переходило до товариства «Просвіта». Акт передачі мав відбутися 22 травня 1922 р., однак поліція не погодилася повернути документацію «Академічної Громади». Відсутні документи становили цінність хіба тільки для майбутніх дослідників студентського життя, проте вони були частиною обов’язкового для передачі майна. Голова «Просвіти» засвідчив, що може прийняти майно забороненої студентської організації тільки в повному обсязі, як це і передбачено статутом. Тому процедура не відбулася.

 

Наприкінці 1915 р. у Львові за ініціативою і під головуванням Олександра Колесси був створений «Запомоговий комітет для української академічної молоді», який забезпечував матеріальною допомогою найбідніших студентів університету. Згодом запрацювало товариство «Українська Академічна Поміч». Щороку часопис повторював заклики до небайдужих поповнювати фонд допомогової інституції. «Кожний Українець мусить добровільно оподатковуватися в користь своєї молоді», «Нехай нікого не бракне в Золотій Книзі жертводавців» — переконувало товариство.

 

Ще однією спробою боротьби з матеріальною скрутою стало заснування кооперативу «Студентська Самопоміч» (травень 1921 р.). Планувалося облаштування власного склепу, кравецької і шевської робітень, а також надання кредитів найбільш потребуючим. Відомі українці старшої генерації закликали до моральної і матеріальної підтримки молодої інституції.

 

У листопаді 1917 р., після трирічної перерви, заявило про відновлення діяльності товариство українських студентів медичного факультету Львівського університету «Медична Громада». Товариство українських студентів Львівської політехніки «Основа» у червні 1921 р. закликало вступати до технічного вишу, щоб долучатися до «відбудови краю і промислу». Наступного року «Основі» виповнювалося 25 років з часу заснування. Планувалося видання «Ювілейного Альманаху», який би містив хроніку товариства, наукові й літературні праці, посмертні згадки про померлих і загиблих його членів.

 

Двадцять другого січня 1921 р. відбулися загальні збори Українського студентського союзу (УСС), який попередні шість років не функціонував. Було наголошено на необхідності продовжувати традиції своїх попередників у боротьбі за об’єднання усіх українських земель у Соборну Самостійну Українську Державу. Серед найближчих завдань головним визнавалося обстоювання права на заснування українського університету у Львові.

 

Перемовини представників студентської організації з ректоратом Львівського університету про вступ українців до вишу закінчувалися безрезультатно — на заваді стояло розпорядження міністерства освіти, яке передбачало довідку про службу у польській армії. Умовами вступу також називалися служба у петлюрівській армії або довідка від польського староства чи польської організації про лояльне ставлення до Польської держави.

 

У квітні 1921 р. надзвичайні загальні збори УСС ствердили, що «окупаційний польський уряд безправно і насильно перемінив утраквістичний університет у Львові на польський і тим унеможливив українській молоді користуватися наукою», і закликали українських студентів, які записалися до львівських вишів, «негайно покинути студії у тих вищих школах».

 

Поступово відновлювалася робота секцій студентського товариства, зокрема у Перемишлі, Станиславові, Тернополі.

 

УСС, зрештою, як і «Академічна Громада» і «Академічна Поміч», не довго толерувався польською владою — 29 квітня 1921 р. дирекція львівської поліції заборонила його діяльність.

 

Четвертого вересня 1921 р. у Львові відбувся з’їзд представників українських студентських організацій Східної Галичини. У роботі форуму взяли участь делегати 35 повітових студентських структур, які підтвердили вимогу щодо заснування українського університету у Львові й необхідності українських вищих шкіл загалом.

 

Незважаючи на утиски польської влади, український студентський рух продовжував свою організаційну працю, про що, зокрема, свідчили конгрес українського студентства західних земель України та еміграції (липень 1922 р.) і з’їзд Ширшої української крайової студентської ради у Львові (березень 1923 р.).

 

Інформував часопис і про життя українського студентства у Берліні, Варшаві, Відні, Данцигу, Празі, Пшібрамі.

 

Особливістю громадського і науково-культурного життя галицьких українців упродовж 1914—1923 рр. була необхідність адаптації установчих документів (статутів) діючих і новостворюваних українських інституцій під австрійську, згодом — українську і, остаточно, польську законодавчу базу.

 

У січні 1918 р. 17 українських товариств заснували Комітет допомоги українським приватним урядникам. Президентом обрали Сидора Голубовича. Завдання інституції полягали у налагодженні співпраці з державними органами влади задля забезпечення урядників матеріальною допомогою або кредитами як відшкодування за знищене війною майно і компенсація за недоотриману у воєнний період зарплату.

 

Продовжив діяльність заснований у 1914 р. Пенсійний інститут українських приватних урядників у Львові, у якому згідно з новим законом (липень 1921 р.) працедавці повинні були застрахувати всіх (незалежно від зарплати) службовців. Нові законодавчі норми встановлювали і мінімальну кількість членів інституту — одна тисяча осіб. Український пенсійний заклад не мав такої кількості клієнтів і, щоб не підпасти під процес ліквідації, закликав убезпечуватися у себе на кращих умовах, ніж у державному (польському) пенсійному закладі.

 

Дві споріднені структури українських приватних урядників, які виникли у 1914 р., об’єдналися у 1920 р. в одну п. н. Союз українських приватних урядників Галичини у Львові (СУПРУГА). Упродовж короткого часу інституція поповнилася 213 новими членами, а загальна їх кількість сягнула 370 осіб. На загальних зборах Союзу 16 травня 1920 р. головою було обрано Івана Филиповича. У листопаді цього ж року головна рада інституції запропонувала затвердити розмір мінімальної зарплати для приватних урядників і запропонувати її для затвердження в українських інституціях і на підприємствах.

 

Першого березня 1918 р. на зборах, організованих Товариством українських правників, було прийнято рішення про заснування «Крайової організації державних і автономічних урядників, підурядників і слуг української народности». Організаційний комітет, який очолив Роман Сосновський, закликав до створення на місцях окремих організацій залізничників, поштовців, податківців тощо. Перші збори організації відбулися у Львові 6 жовтня 1918 р. Основна вимога стосувалася необхідності підвищення зарплат і гарантування придбання товарів першої необхідності за фіксованими цінами.

 

1918 р. поклав початок діяльності Товариства українських купців і Союзу українських поштовців.

 

У січні 1920 р. УСДП виступила ініціатором створення профспілкової організації українських робітників. Перша конференція, яка відбулася 10 січня, заснувала «Головну Професіональну Раду у Львові». Головою обрали Порфира Буняка. У червні цього ж року у галицькій столиці пройшли установчі збори «Українського товариства плекання чужих мов і культур», яке очолив Василь Білецький. Від серпня планувалися курси із вивчення англійської, французької, чеської, російської мов, однак дирекція поліції заборонила їх проведення. Наприкінці жовтня у Львові було зареєстроване товариство з обмеженою порукою «Український Будівельний Союз», завдання якого визначалося необхідністю сприяти відбудові рідного краю.

 

Продовжили власну історію товариство денних робітників, сторожів і домашньої прислуги «Праця» й товариство робітників і слуг «Сила».

 

У травні 1920 р. часопис повідомив про відновлення з 1919 р. діяльності товариства «Міщанське Братство». Свою роботу інституція розпочала зі створення спілки слюсарів і декларації про заснування інших ремісничих спілок. Також були започатковані фонд будівництва приюту для немічних ремісників та вдів і сиріт по ремісниках і фонд термінових позик у нагальній потребі членів.

 

У 1921 р., після тривалої перерви, спричиненої воєнним лихоліттям, відновило діяльність Українське правниче товариство (Товариство українських правників) під проводом Романа Чайковського. Структуру інституції формували організаційна, відчитова, видавнича, термінологічна, станові судова й адвокатська комісії. Щочетверга відбувалися збори членів, на яких затверджувалися звіти, проводилися відчити, велася наукова полеміка про нові закони.

 

Четвертого лютого 1921 р. у Львові для організації допомоги біженцям із Наддніпрянської України створили комітет, який згодом отримав назву «Українське товариство допомоги емігрантам з Великої України». Очолив інституцію Леонід Білецький. Крім надання матеріальної допомоги, були організовані шевська, кравецька, кошикарська майстерні, робітнича спілка, робітня вишивок, бюро працевлаштування, драматичний гурток, артистично-малярська студія, бібліотека, амбулаторія.

 

У грудні 1922 р. Товариство, реагуючи на запланований у Варшаві з’їзд емігрантів із Наддніпрянської України, заявило, що у межах Польської держави не має жодних гарантій на всебічний розгляд питань, які б мали обговорюватися на такому форумі. Тому було прийнято рішення не брати участі у заході.

 

Двадцять шостого лютого 1922 р. відбулися загальні збори Українського технічного товариства, яке було засноване ще напередодні Першої світової війни, через що й не змогло розвинути активну діяльності. За кілька місяців Товариство відновило роботу спілки з обмеженою порукою «Устрій», яка займалася будівництвом.

 

У квітні того ж року був заснований Союз українських інвалідів, кооператив з обмеженою порукою у Львові. Нагальна потреба його створення обґрунтовувалася необхідністю забезпечити робочі місця для воєнних інвалідів, які були «живим доказом наших визвольних змагань, нашого права на незалежне буття». Заходами кооперативу відкрилися шевська, кравецька і шапкарська робітні. Для забезпечення інвалідів протезами запрацювала відповідна майстерня. Для охочих започаткувати власний бізнес проводилися фахові курси. Планувалося засновувати лічниці, захисти, будинки інвалідів. Небайдужих закликали ставати членами кооперативу. У вересні 1922 р. Союз українських інвалідів відкрив у Львові споживчий склеп (вул. Валова, ч. 31).

 

Наступного року заходом інституції вийшов перший (планувалося ще п’ять) випуск «Жалібної Книги» — «видавництво посвячене світлій памяті Тих, що в нерівній боротьбі о право Нації поклали свої буйні голови».

 

Четвертого березня 1923 р. відбувся перший з’їзд українських інвалідів у Львові, який, обговоривши справу організації допомоги калікам, висловив вдячність Українському крайовому товариству опіки над інвалідами і відповідній секції «Союзу Українок» за систематичну організацію збірок на «фонд українських інвалідів». Разом з тим було наголошено, що головна рада  профільного товариства не повністю справлялася з покладеними на неї обов’язками щодо забезпечення необхідною опікою усіх без винятку українських інвалідів Галичини. Після дискусії було рекомендовано провести реорганізацію крайової структури. Пропонувалося головну раду Українського крайового товариства опіки над інвалідами сформувати виключно зі старшин-інвалідів, що, як безпосередньо зацікавлені, змогли б інтенсифікувати працю інституції.

 

Початок Першої світової війни призвів до масової мобілізації переважно працездатного чоловічого населення. Робота, яку вони виконували з підтримання власного господарства і родин, лягла на жіночі плечі. Серед іншого жінки згуртувалися і для організації підтримки Легіону УСС, допомоги пораненим військовикам у шпиталях і полоненим у таборах.

 

У вересні 1914 р. у Відні був створений Український жіночий комітет, який організував матеріальну і моральну підтримку УСС і українським пораненим жовнірам цісарсько-королівської армії. Шостого листопада цей комітет п. н. «Український жіночий комітет помочи для ранених жовнірів» став складовою Українського рятункового комітету. Роботу організації очолила Олена Левицька. Після її переїзду до Берліна провід товариства перейшов до Ольги Ціпановської. У 1916 р. допомогова діяльність комітету поширилася і на українських полонених.

 

Праця членкинь віденського «Українського жіночого комітету помочи для ранених жовнірів» у 1917 р. була відзначена державними нагородами. Почесний хрест 2-го класу з воєнною декорацією отримали Олена Кисілевська і Марія Каранович. Окремих представниць організації нагородили срібною або бронзовою медаллю з воєнною декорацією.

 

Допомогу українським жовнірам австрійської армії, зокрема і Легіону УСС, надавали й інші, спеціально створювані з цією метою, жіночі структури, серед яких — «Комітет ініціативи для звеличаня українського стрілецтва» (Львів, 1915 р.), «Комітет пань Українок для несеня помочи Українським січовим стрільцям і жовнірам» (Станиславів, 1915 р.), «Комітет великодних дарунків для Українських січових стрільців і жовнірів ц. к. армії» (Львів, 1916 р.).

 

Більше інформації приділив часопис функціонуванню львівського товариства «Жіноча Громада». У червні 1916 р. інституція, очолювана Марією Білецькою, нараховувала 13 філій і 11 кружків, а свою діяльність спрямовувала на боротьбу з неграмотністю, допомогу родинам військовиків, організацію опіки над сиротами і слугами (домашньою прислугою), влаштування різнотематичних відчитів, відкриття, наприклад, шевських майстерень і пралень для працевлаштування жінок, заснування фахових курсів тощо.

 

На загальних зборах 21 лютого 1917 р. була затверджена нова назва товариства — «Союз Українських Жінок» («Союз Українок») і започаткована діяльність чотирьох секцій — релігійно-гуманітарної, просвітньо-шкільної, робітничо-промислової, господарсько-торговельної. Головою виділу обрали Євгенію Макарушкову. Пріоритетне завдання інституції полягало у бажанні об’єднати всі існуючі жіночі товариства для спільної роботи. Для реалізації цього проєкту затвердили відповідні зміни до статуту, які дозволяли окремим жіночим структурам ставати членами «Союзу Українок». У червні 1917 р. товариство відкрило у Львові українську молочарню (вул. Бляхарська, ч. 12).

 

У наступні роки «Союз Українок» наполегливо працював над тим, щоб підготувати жінок до участі у громадському житті нарівні з чоловіками. Товариству вдалося скоординувати діяльність 35 жіночих інституцій, заснувати кооператив «Українське народне мистецтво», запровадити окрему сторінку «Жіночий Вістник» у наймасовішій громадсько-політичній газеті Галичини, представляти інтереси галицького жіноцтва перед власним громадянством, національним проводом і міжнародними жіночими структурами.

 

Не будучи партійною організацією, «Союз Українок» виступив за участь жінок у політичному житті. У листопаді 1922 р. відбулися збори представниць товариства, на яких вирішили питання членства жінок в Українській народній трудовій партії. «Порішено не творити в партії ніякої окремої жіночої секції, лише вступати в партію на основі тих самих прав і обов’язків, що мущини». Після зборів партійні лави поповнили кількадесят членкинь.

 

Короткі газетні замітки інформували про діяльність філій і кружків «Жіночої Громади» («Союзу Українок») та інших жіночих організацій, зокрема у Борщові, Дрогобичі, Жовкві, Коломиї, Луці (поблизу Самбора), Перемишлі, Рогатині, Самборі, Стрию, Тернополі, Чорткові.

 

Повідомляв часопис і про факти ненадання місцевою владою дозволів на відкриття філій «Союзу Українок», як це мало місце наприкінці 1922 р. у Добромилі й Турці.

 

Кружок УПТ ім. Ганни Барвінок, початковим завданням якого було утримання народної школи на Стрийському передмісті Львова, згодом перетворився у жіночу просвітню організацію. На цьому наголосила Костянтина Малицька, заслужена голова інституції, на загальних зборах 22 жовтня 1922 р. Кружок ім. Ганни Барвінок проводив різнотематичні дискусійні вечори, організовував курси української мови для українських дітей польських шкіл і підготовчий курс для вступу до вчительської семінарії. Бібліотека жіночої організації нараховувала 1000 книг. Наступного року відкрилися шевські курси, а курс виробництва ґудзиків і парасольництва планувався до відкриття.

 

У лютому 1922 р. жіноча промислова спілка «Труд» у Львові виступила з ініціативою про заснування подібних структур у галицьких містах. Пропонувалося створювати організаційні комітети, пояснювалися підготовчі процедури. При позитивному завершенні початкових заходів рекомендувалося «повідомити громадянство свого міста, в першій половині марта, оголошеннями на мурах та в наших часописах про отворення з днем 1 квітня ц. р. жіночого кооперативу в ціли виконування жіночих і діточих уборів, всякого рода білля, переробки і направок всякого убору і плаття та вкінці торговлі готовими виробами, кравецькими додатками, полотнами, нитками і т. п.». У зазначену дату (1 квітня) відповідна кооперативна спілка відкрилася, зокрема, у Тернополі. Наприкінці 1922 р. львівська спілка «Труд» розширила виробничі площі, створивши таким чином додаткові робочі місця.

 

Продовжили діяльність товариство «Українська Захоронка» (на вересень 1922 р. — одинадцять дошкільних закладів у Львові і на передмісті), товариство «Вакаційних Осель» (організація літнього дитячого відпочинку), товариство «Українських служниць ім. св. Йосифа» (організація опіки над дівчатами-служницями у Львові, у березні 1920 р. — понад 600 членів).

 

Об’єднати українське жіноцтво на еміграції на національній і феміністичній платформі та представляти його інтереси покликана була надпартійна організація — «Український Жіночий Союз», установчі збори якого відбулися у Відні 18 липня 1920 р. Головою обрали С. Марітчак-Яскевич.

 

У липні 1921 р. у Відні відбувся 3-й конгрес Міжнародної жіночої ліги миру і свободи. Українська делегація складалася із 20 членів. Під час роботи форуму була створена окрема українська секція міжнародної жіночої організації.

 

У грудні наступного року у Відні пройшли збори Української жіночої ради (УЖР) — «одинокого обєднання українських жіночих організацій усіх українських земель і еміґрації» (попередня назва — Національна рада українських жінок). До її складу входили львівські «Союз Українок» і Кружок ім. Ганни Барвінок, віденський Український жіночий союз тощо.

 

УЖР була складовою Міжнародної жіночої ради. Її завдання окреслювалися необхідністю «скоординувати працю українських жіночих організацій, щоби вибороти ліпше становище українській жінці в родиннім і громадянськім життю; обєднати жіночі організації до співпраці над поліпшенням долі України під зглядом моральним, культурним, соціяльним, економічним, політичним і до боротьби за повне визволення України». Очолювала організацію Софія Русова.

 

У період російської окупації Львова (вересень 1914 р. — червень 1915 р.) діяльність Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), як й інших українських інституцій, була під забороною. Його службові приміщення, друкарня і палітурня використовувалися новою владою для видавання часопису «Львовское Военное Слово». Зазначимо, що, втікаючи зі Львова, окупанти планували забрати три найкращі друкарські верстати, однак вдалося вивезти тільки один з них.

 

У Відні НТШ змогло організувати діяльність у травні 1915 р., про що 17 числа було повідомлено віденську поліцію. Після цього під проводом Степана Томашівського відбулося чотири засідання виділу. Науковці допомагали Українській парламентській репрезентації у підготовці текстів документів, пов’язаних з актуальними політичними питаннями. Представник наукового товариства Василь Щурат взяв участь у заснуванні Загальної української культурної ради.

 

Важливим моментом віденської історії НТШ стало оприлюднення заповіту св. п. Теофіла Дембицького, адвоката у Коломиї, згідно з яким с. Белелуя (поблизу Снятина) призначалося «на наукові ціли нашої будучої Академії Наук».

 

У лютому 1916 р. «Діло» повідомило про спільне засідання секцій НТШ у Львові, на якому розглядали справу українського університету.

 

Філологічна секція НТШ поповнилася комісією класичної філології (травень 1918 р., голова — Ілля Кокорудз) і затвердила новий український правопис, наближений до редакції, ухваленої Академією наук у Києві (червень 1922 р.).

 

Історико-філософська секція у лютому 1917 р. створила комісію з історії мистецтва (голова — Василь Щурат), у квітні того ж року обрала нових дійсних членів, у березні 1920 р. за посередництвом археографічної комісії вирішила провести уточнення топографічних назв кожного окремого населеного пункту і території навколо нього, у квітні 1922 р. провела чергове засідання і обрала головою Мирона Кордубу.

 

Окремі газетні повідомлення сповіщали також про оголошення конкурсу на дві наукові стипендії для фахових студій за кордоном (березень 1917 р.), проведення першого від початку світової війни засідання етнографічної комісії під головуванням Володимира Гнатюка (9 червня 1918 р.), святкове відкриття для публічного користування музею НТШ п. н. «Український національний музей ім. Шевченка» (31 жовтня 1920 р.), започаткування діяльності «наукових робітень» для занять студентів під керівництвом представників секцій у будинку НТШ на вул. Чарнецького, ч. 24 (ухвала від 30 жовтня 1920 р.), проведення «святочної академії» на честь Т. Шевченка (13 березня 1921 р.) і загальних зборів НТШ, на яких почесним членом Товариства обрали Юліана Романчука, а Михайлові Грушевському вирішили надіслати вітальну телеграму (28 березня 1921 р.), проведення обшуку у будинку НТШ (21 червня 1922 р.), відновлення діяльності фізіографічної комісії  (жовтень 1922 р.), ухвалення заходів до відзначення 50-річчя НТШ (січень 1923 р.).

 

У травні 1918 р. Міністерство освіти у Києві заявило про створення комісії під головуванням Володимира Вернадського з підготовки законопроєкту про утворення Української академії наук, а при ній — національної бібліотеки, національного музею та інших наукових установ. Для роботи в комісії був запрошений і представник НТШ.

 

Зупинена війною, діяльність українських видавництв почала відновлюватися у 1917 р. У наступні роки у часописі почали з’являтися інформації про заснування нових популяризаторів української художньої, популярної, наукової, мистецької тощо літератури. Зокрема, 23 січня 1917 р., після кількарічної перерви, своє перше засідання провела Українсько-руська видавнича спілка у Львові, яку очолив Сидір Голубович. У 1922 р. інституція відновила видавання «Літературно-Наукового Вістника» із львівською пропискою.

 

Видавнича спілка «Діло» провела загальні збори у Львові 24 квітня 1917 р. Був заслуханий звіт про діяльність у 1913—1916 рр. і обраний новий виділ під головуванням Юліана Січинського. Цього ж року заявило про заснування нове видавниче товариство — «Українська Літературна Скарбниця» у Львові. Установчі збори відбулися 1 листопада. Наглядову раду очолив Кирило Кахникевич. Основний напрям діяльності — художня і науково-популярна література для шкільної молоді. Керівництво видавничої структури закликало зацікавлених вступати в члени товариства, щоб уможливити видавничий процес.

 

У 1920 р. було започатковані Видавнича спілка «Вперед» — перша українська пролетарська спілка, орган Української соціал-демократичної партії (серед членів управи — Лев Ганкевичи і Порфир Буняк), і «Дитяча бібліотека» видавництва «Світ Дитини» (перша книга — Оскар Уайльд «Зоряний хлопчик»). У повідомленні про нові видання «Бібліотеки для української молодіжи» від видавництва «Бистриця» у Станиславові (редактор З. З. Кирилович) зазначалося, що впродовж 20 років існування видавництва було надруковано близько 250 тис. примірників різних книг.

 

Готуючись до відзначення 60-річчя смерті Т. Шевченка у 1921 р., крайовий ювілейний комітет у Львові виступив з ініціативою провести всенародну збірку для заснування видавничого фонду «Учітеся, брати мої!». Практична реалізація ідеї покладалася на просвітньо-організаційну комісію товариства «Просвіта». Необхідність фонду, який очолив Іван Раковський, пояснювалася тим, що «у просвітній роботі відчувається загально недостачу книжки, недостачу такого друкованого слова, яке має становити духову поживу найширших мас народу». Упродовж року нова видавнича структура звітувала про поповнення фонду та інформувала про видання чотирьох книг.

 

У 1921 р. часопис також повідомив про видання видавництва «Загальна Книгозбірня» у Коломиї і про ідею заснування Українського нотного видавництва у Львові.

 

Головний виділ товариства «Просвіта», більшість членів якого на початку 1915 р. опинилися у Відні, вирішив не призупиняти діяльності, а організувати її в умовах примусової еміграції. Був продовжений видавничий процес (зокрема, видали воєнний «Віденський калєндар “Просьвіти” на рік 1915»), для організації проведення відчитів створили окрему викладову комісію, започатковували різнопланові курси. У вересні 1915 р. інституція повідомила про відновлення роботи у Львові. Однією з перших акцій стала безкоштовна розсилка філіям і читальням брошури про те, як боротися з інфекційними захворюваннями, що поширилися у часі війни.

 

Восьмого грудня галицькі українці відзначали день «Просвіти». Традиційно у цей день відбувався збір доброчинних пожертв на «почесний дар “Просвіті”». Якщо у 1908 р. зібрана сума становила близько 10 тис. корон, то у 1921 р. — понад 1 млн мп. У 1915 р. зібрані кошти планували спрямувати на відновлення функціонування філій і читалень товариства. Готуючись до святкування 50-річчя заснування «Просвіти» у 1918 р., львівська повітова філія ім. М. Шашкевича виступила з ініціативою створення стипендійного фонду для навчання у фахових школах здібних дітей бідних селян, робітників, ремісників. У 1922 р. складовою відзначення дня «Просвіти» стало створення «Комісії для поборювання неграмотности», завданням якої стала організація відповідних курсів у цілому краю.

 

Конкретні прояви діяльності товариства, відображені у газеті, стосувалися, зокрема, відновлення у березні 1916 р. просвітньо-організаційної і економічної комісій, оголошення конкурсів на стипендії і їх призначення представникам студіюючої молоді, проведення літературних конкурсів, функціонування бібліотеки, невиплати міністерством просвіти належних товариству субвенцій з мотивацією, що «Просвіта» «у своїх видавництвах занадто займаєть ся політикою».

 

У відозвах і комунікатах, опублікованих у пресі, йшлося про створення «міліонового основного фонду на видавництва потрібних і необхідних книжок» (5 лютого 1920 р.), відсутність можливості безкоштовного надсилання новим членам посвідчення і членської книжечки (5 квітня 1920 р.), заснування окремої театральної комісії, яка відповідала б за організацію аматорських театральних кружків при читальнях товариства (6 квітня 1922 р.).

 

Противагою повідомленням про відновлення чи заснування нових читалень «Просвіти» стали характерні для 1922 р. інформації про владні заборони на їх відкриття, наприклад у Ганківцях Снятинського повіту, або примусове закриття, наприклад у Лисці Богородчанського повіту. На початку серпня 1922 р. часопис інформував, що 16 поляків, озброєних ножами і палицями, напали на читальню «Просвіти» на Левандівці (передмістя Львова), у якій відбувалася репетиція хору. Багатьох українців було поранено. Наступного дня дев’ятьох учасників нападу взяла під варту поліція. Ті, що переховувалися, погрожували українцям новими погромами, якщо суд покарає заарештованих.

 

Про роботу філій товариства «Просвіта» свідчили повідомлення з Бібрки, Городенки, Козової, Львова (міська філія ім. Т. Шевченка і повітова — ім. М. Шашкевича), Перемишля, Рогатина, Снятина, Станиславова, Яворова.

 

Щодо діяльності «Просвіт» на території радянської України, то народний комісар освіти у 1923 р. підписав розпорядження про їхню ліквідацію. «Цей розпорядок мотивується недавним судовим слідством у харківськім і других трибуналах, яке, на думку большевиків, доказало, що “Просвіти” завше були центрами протисовітської пропаґанди й діяльности».

 

Керівництво Ставропігійського інституту, яке сповідувало москвофільство, не втікало перед російською окупацією, вони покинули Львів разом з російськими військами у червні 1915 р. Зазначимо, що не все гладко було у взаєминах галицьких русофілів з «освободителями». Так, у березні 1916 р. «Діло» писало про непорозуміння між ними, яке виникло навколо друкування «Львовского Военного Слова» у друкарні Ставропігії.

 

У зв’язку з втечею очільників інституції австрійський намісник Галичини оголосив про процедуру обрання нового керівництва Ставропігійського інституту. Другого лютого 1916 р. відбулися надзвичайні загальні збори. Обраний сеньйором Ставропігії Григорій Кузьма наголосив на важливості «відзисканя найстаршої інституції для служби українському народові». Цього ж року інститут виступив проти пропонованої єпископом Григорієм Хомишином зміни церковного календаря, а наприкінці квітня обрав новим сеньйором Лева Шеховича, якого через рік змінив Стефан Федак.

 

У 1920 р. невдачею закінчилася третя спроба українців (попередні належали НТШ і Товариству українських наукових викладів ім. Петра Могили) започаткувати українські університетські курси у Ставропігійському інституті, яка обґрунтовувалася привілеями царгородських патріархів, дозволами київського митрополита і Берестейського синоду, привілеями польського короля з кінці XVI ст. Польська відповідь була однозначна — «nie wolno!». Тому 9 березня замість студентів будинок інституції заповнили поліцейські. Цього ж року Ставропігійський інститут повідомив про згоду митрополита Андрія Шептицького провести низку викладів з філософії релігії для української інтелігенції і академічної молоді, які мали розпочатися 30 квітня.

 

Двадцять п’ятого лютого 1922 р., згідно із розпорядженням дирекції поліції, відбулася передача Ставропігії в руки москвофілів — інституція знову ставала «твердинею національних кастратів». Стефан Федак висловив протест проти незаконних дій влади і відмовився брати участь у процедурі передачі.

 

На початку червня 1922 р. часопис повідомив про напад на канцелярію інституції, у якому поліція звинуватила двох українських студентів, а саму справу назвала політичною. У липні того ж року редакція поділилася чутками, що вивезений до Ростова музей Ставропігії повертається до Львова. З цього приводу було висловлене припущення, що частина цінних експонатів не доїде додому.

 

Через брак часу або ресурсів «освободители» не встигли вивезти зі Львова бібліотеку Народного дому, розташовану на вул. Курковій, хоча кілька скринь були уже спаковані. Після повернення до галицької столиці австрійська влада вирішила приміщення бібліотеки використати під школу для інвалідів. Саму ж книгозбірню планували перевезти на зберігання до підвальних приміщень намісництва. Представники львівських українців звернулися до влади з проханням не нищити цінні фонди найбільшої української бібліотеки, і процедура перевезення була зупинена.

 

У зв’язку з тим, що москвофільська управа Народного дому виїхала у травні 1915 р. до Ростова, у липні намісництво призначило урядового куратора майна товариства. Влітку 1917 р. влада заборонила діяльність «общества» «Народный Домъ» і «Общества им. М. Качковского», а в січні 1918 р. створила тимчасову кураторію для управління майном Народного дому, до якої увійшли Кость Левицький, Іван Кивелюк, Олександр Барвінський, Стефан Федак та ще вісім українців.

 

На початку січня 1920 р. часопис повідомив про польське урядове рішення розпустити кураторію, а для ведення справ Народного дому призначити державного комісара з дорадчим органом, складеним наполовину з українців і москвофілів.

 

Перервану російською окупацією Галичини діяльність «Руської Бесіди» було відновлено на загальних зборах товариства у Львові 29 січня 1916 р. Головою обрали Іллю Кокорудза, змінили назву інституції на «Українська Бесіда» і вирішили проводити щонеділі чайні вечори з відчитами і щочетверга — дискусії на актуальні теми. У жовтні 1918 р. інституція змінила прописку — переїхала з будинку «Народної Гостинниці» до кам’яниці «Народного Дому», яку займала від часу заснування у 1861 р. і змушена була виїхати через «русофільську інтригу».

 

Одним із наслідків польсько-українського військового протистояння другої половини листопада 1918 р. стала руйнація майна «Української Бесіди». Найболючішою втратою стало цілковите знищення театральної бібліотеки (понад 800 творів, частина — рукописи). Дозвіл на відновлення діяльності товариства польська влада надала у квітні 1920 р. У січні 1921 р. інституцію очолив Юлій Савчак.

 

Будучи осередком організаційної діяльності інтелігенції Львова, «Українська Бесіда» також відповідала за утримання українського театру. У 1917 р. товариству довелося спростовувати повідомлення польської преси про нецільове використання субвенцій, виділених державою для театру, у 1921 р. створили комітет для відновлення знищеного воєнним лихоліттям театрального майна (костюми, декорації), у 1922 р. поставили питання про необхідність реорганізації театру і пережили арешт львівською поліцією 25 учасників вистави, у 1923 р. наголосили на необхідності суттєвого збільшення оплати праці артистів і загалом театрального бюджету (нехтування цим питанням могло призвести до закриття театру).

 

Повідомлення про інші театральні трупи інформували зокрема про Український ювілейний театр у Львові, Драматичний театр у Тернополі, Український народний театр ім. Івана Тобілевича у Станиславові.

 

У листопаді 1921 р. на зборах діячів української сцени у Львові було прийнято рішення про заснування Союзу діячів українського театрального мистецтва Галичини. Установчі збори відбулися 15 грудня, очолив організацію Роман Орленко (справж.: Прокопович).

 

Про повоєнне відновлення діяльності академічного хору «Бандурист» сповістили загальні збори однойменного товариства, очолюваного Стефаном Юрієм Масляком, які відбулися у Львові 4 жовтня 1920 р. У короткому часі виступи хорового колективу здобули прихильність як слухачів, так і критики.

 

Успіхи «Бандуриста» опосередковано стали причиною невдач «Львівського Бояна», чоловічий хор якого традиційно формувався переважно із студентської молоді. Між товариствами виникла необхідність узгодження репертуарів на спільних концертах, а перед «Бояном» окремо постало питання організації хору з представників старшої генерації. Питання, які потребували вирішення, стосувалися також необхідності розширення репертуару й оплати праці хористів за репетиції і концерти.

 

Навесні 1916 р. відновилися роботи із завершення будівництва будинку Музичного товариства ім. М. Лисенка у Львові (вул. Шашкевича, ч. 5). Посвячення новозбудованої кам’яниці та інавгураційний концерт за участю «Львівського Бояна» відбулися відповідно 12 і 13 червня. Введення в експлуатацію більших площ дозволило збільшити кількість студіюючої молоді й розширити навчальні програми Вищого музичного інституту, очолюваного Василем Барвінським.

 

Ще одне національне музичне товариство п. н. «Трембіта» заявило про своє створення 3 червня 1921 р. у Відні. Мета інституції визначалася бажанням об’єднати усі віденські українські музичні сили задля розвитку і популяризації української музики.

 

Питання відновлення діяльності Товариства для розвитку руської штуки розглядалося на зборах членів інституції у березні 1922 р. Незважаючи на десятирічну перерву, присутні висловилися проти ліквідації мистецької організації. На 26 квітня було заплановане проведення загальних зборів, які мали затвердити статутні зміни і замінити у назві товариства слово «руської» на «української».

 

У березні 1922 р. заявив про своє існування «Гурток Діячів Українського Мистецтва» (ГДУМ). Його основне завдання полягало в організації мистецьких виставок. Урочисте відкриття першої з них відбулося 4 червня у залах музею НТШ. На виставці були представлені 280 експонатів від 25 мистців (виданий згодом каталог містив перелік 335 експонатів). Перший тиждень роботи виставки продемонстрував незначну зацікавленість заходом з боку загалу українців. Відповідно, негативним залишався  і її фінансовий баланс (видатки — понад 600 тис. мп., прибутки — 237 тис. мп.). У наступні тижні ситуація покращилася, і 12 липня виставка закрилася з чистим прибутком у близько 65 тис. мп. Відкриття наступної виставки планувалося на березень 1923 р. Також у задумах ГДУМ було видавання мистецького журналу і заснування Академії мистецтв у Львові.

 

У листопаді 1917 р. для відвідувачів відкрився Національний музей. Кураторія закладу звернулася до українців із закликом поповнювати фонди музею предметами української старовини і недавньої воєнної минувшини. П’ятнадцятого вересня наступного року у залах установи відкрилася виставка малюнків і світлин «Артистичної Горстки» і «Пресової Кватири» Українських січових стрільців.

 

«Боротьба української нації за відновлення своєї державности дала багато памяток, які необхідно схоронити для історії в якійсь невтральній країні до звільнення України від окупаційної влади». Ідея була реалізована завдяки закону уряду УНР від 1 вересня 1921 р. про заснування «Музею-Архіву Визволення України» з тимчасовим осідком у Відні. Управління установою покладалося на комітет, склад якого формували представники українського уряду, Української академії наук, Наукового товариства ім. Шевченка, Українського наукового товариства у Києві, Українського військово-історичного товариства, Українського державного університету у Кам’янці-Подільському, Київського державного університету.

 

У грудні 1915 р. управа «Сокола-Батька» вирішила розпочати збір статистичних даних про участь членів організації у Першій світовій війні. Філії товариства («Січі» і «Соколи») зобов’язали підготувати відповідні цифри про те, скільки їхніх представників служили у Січових стрільцях, а скільки — у цісарсько-королівській армії, кого було поранено, а хто загинув, хто і які нагороди отримав, які матеріальні збитки були завдані філії у період російської окупації, кого вивезли в глиб російської території. Кожного окремого члена «Сокола-Батька» закликали підготувати індивідуальні звіти.

 

Станом на 23 липня 1914 р., крім центрального товариства, було засновано 991 філію (34 — руханкові та 957 — пожежні, руханково-пожежні, руханково-стрілецькі), з яких 967 продовжували функціонувати.

 

Окремі газетні повідомлення сповіщали про програму вечора «Сокола-Батька» на честь УСС (12 лютого 1916 р.), прагнення відновити діяльність на передвоєнному рівні (квітень 1918 р.), проведення панахиди за загиблими членами товариства, які віддали життя «у жертві за волю Народа» (6 лютого 1921 р.).

 

У 1922—1923 рр. новини із «Сокола-Батька» у газеті представляли окремі сторінки («Сокільсько-січовий Вістник», «Січово-сокільські вісти»). Перша з таких сторінок п. н. «Вісти із “Сокола-Батька”» містила матеріали, які роз’яснювали процедуру відновлення діяльності або заснування «Соколів» і «Січей».

 

У резолюціях, ухвалених крайовою «сокільсько-січовою анкетою» 4 березня 1923 р., наголошувалося, що «польські політично-адміністративні власти переслідують культурний сокільсько-січовий рух зі шкодою для населення», і пропонувалося, незважаючи на жодні владні перепони, продовжувати свою діяльність і розвивати фізичне виховання.

 

Шостого квітня 1918 р. Українське товариство охорони дітей і опіки над молоддю оголосило про заснування скаутської організації української шкільної молоді п. н. «Пласт». Уже існуючі пластові гуртки закликали до об’єднання з новоствореною структурою. Діяльність організації базувалася на засадах, напрацьованих Олександром Тисовським, — патріотичне і всебічне самовиховання. У 1920 р. пластову структуру доповнили окремі жіночі відділи.

 

Другого квітня 1921 р. про відновлення функціонування заявило спортове товариство студентів вищих шкіл «Україна», яке очолив Дмитро Паліїв. Пропоновані статутні зміни передбачали перетворення товариства з виключно студентського на загальноукраїнське. На початку вересня цього ж року виділ «України» організував проведення з’їзду представників галицьких українських спортових організацій, який прийняв рішення про заснування «Українського Союзу Спортових Товариств».

 

Чергова національна спортова організація п. н. «Українське руханково-спортове Товариство» запрацювала у Відні 15 травня 1921 р. Її засновником виступило місцеве українське академічне товариство «Січ». Управу товариства очолив Ігор Федів.

 

У лютому 1923 р. часопис сповіщав про функціонування таких спортових кружків і товариств, як: «Україна» (Львів), «Аматори», «Ясний тризуб» і кружок ім. І. Боберського (діяли при львівських школах), «Скала» (Стрий), «Поділля» (Тернопіль), «Буй-тур» (Станиславів), «Сянова Чайка» (Перемишль), «Довбуш» (Чернівці), Український студентський спортовий кружок (Прага), «Дніпро» (новозаснований кружок при товаристві українських студентів «Основа» у Данцигу).

 

Історія «Народної Лічниці» продовжилася у лютому 1916 р. з повідомлення про поновлення прийому хворих. Зазначимо, що відновлення закладу після його пограбування та руйнування у період воєнного лихоліття тривало до 1921 р. Про функціонування Українського лікарського товариства свідчили публіковані у газеті роз’яснення про те, як боротися з поширенням інфекційних захворювань.

 

Одним з останніх після російської інвазії повернулося до практичної діяльності товариство «Відродження», хоча справа боротьби з пияцтвом під час війни стояло значно гостріше, ніж у мирний час. Проведені 20 травня 1916 р. збори довірили головування у протиалкогольній інституції Якову Яцкевичу.

 

Упродовж липня 1914 р. — березня 1923 р. українцям по обидва боки Збруча довелося пройти складний шлях розвалу Австро-Угорської та Російської імперій, під займанщиною яких перебували, боротьби за власне державотворення, утвердження державності та її втрату через недалекоглядність і роз’єднаність українського політикуму та загарбання українських земель черговими окупантами. Провідники нації змушені були швидко реагувати на щоденні зміни політичної кон’юнктури й у своєму баченні української перспективи швидко переорієнтовуватися з федеративних і автономістських засад на незалежницькі.

 

Незважаючи на прагнення і право української нації на власне державотворення, незважаючи на участь українських підрозділів у боях Першої світової війни, на доконані факти відновлення державної незалежності українських земель у вигляді УНР і ЗУНР та їх наступне об’єднання, інтереси світових лідерів у переформатуванні повоєнного світоустрою пішли в розріз із правом української нації на самовизначення. У випадку з Наддніпрянською Україною держави-переможці стали на бік інтересів більшовицької Росії, у випадку із Західною Україною — Польщі, Румунії, Чехословаччини. Неправдивість запевнень окупантів українських земель про захист інтересів національних меншин, братерство, рівноправність тощо була у короткому часі підтверджена їхніми практичними кроками, спрямованими на асиміляцію українців за посередництвом заборон і терору.

 

 

 

21.09.2021