Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Якщо б ми спробували перекласти цю поетичну фразу з Шевченкового вірша («Не молилася за мене...») латиною, то найкращий варіант перекладу збігся б із початком однієї з найколоритніших, найтепліших сатир Горація – шостої із другої книги: «Hóc erat ín votís…» – Тільки і мрії було... (у перекладі М. Зерова). Ближче до оригіналу – можна б так: «Більшого і не благав я богів» («votum» – підкріплене обіцянкою віддяки молитовне звернення до богів)...
Річ у тім, що в античних окремого слова для означення цього дивного «сну наяву», бачення чогось бажаного, задуманого, не було, хіба що – «надія», «сподівання» (spes), «назва невиразного добра» (incerti boni), дослівно такого, що слабо сприймається зором, розпливається перед очима. Як у Шевченка: «За могилою могила, / А там – тілько мріє». Тож наша «мрія» – «степове» слово: далина, а там – щось мріє, ввижається, вимальовується перед очима, щось далеке, та водночас таке близьке, привабливе, притягальне...*
Є проте різниця між зором фізичним і зором душі: що далі від очей, то невиразніші контури баченого. Що ж до зору душі, то тут не завадою ні просторова, ні часова далина. Головне – гострота душевного зору. Вона ж – від сили почуття того, хто мріє, від його м’якої, вразливої душі, яка здатна сприймати і залишати в собі сліди («im-pressio» – від-печаток) баченого, почутого. Від твердого серця (кам’яної душі) ті еманації, «подоби речей» (Лукрецій), просто відбиваються, не залишаючи слідів, – не зворушують («emotio» – зворушення).
А постають перед нами ті відпечатки, оживають тоді, коли «повертаємось до думки» – задумуємося, спогадуємо, пригадуємо. Римляни ж повертались до серця: «re-cordatio» власне й означає повернення до серця, до душі. Чіткості тих візій, що їх викликáло серце, дивувався вигнанець Овідій: «Бачу і дім свій, і Рим, озираю кожнісіньке місце, / Де я бував, що робив – бачиться все зокрема». Все це, загалом і зокрема, – «видиво живе», нерукотворне. Так і Шевченко: де б не бував – бачив свою Україну, жив нею, вона – в ньому жила, спогадував, мріяв, точніше – «благав у Бога».
Те, що благав («так мало, небагато»), та скромна мрія, а чи спогад, що ставав мрією, – невеличкий простір в Україні (словами Горація – spatium breve): хатина, дві тополі коло неї, гай, пагорб, щоб із нього було видно великий простір: Дніпр широкий, яри, лани золотополі, високії могили... І – «Мою Оксаночку; щоб з нею / Удвох дивитися з гори...» Саме так: «Удвох дивитися...» Шукав же й Горацій-лірик близьку людину, щоб із нею разом, «однією душею», дивитися на світ, на його красу. Адже любити (це вже останній романтик технізованого віку, Екзюпері) – не значить дивитись одне на одного, а разом – в одному напрямі...
Цей напрям, для Шевченка, – реалії, образи, архетипи, що символізують такі зворушливі глибини нашої історії: Дніпро, лани, могили, тополі... Не просто дивитись – «думати, гадать: / Коли то їх понасипали? / Кого там люде поховали? / І вдвох тихенько заспівать / Ту думу сумную, днедавну, / Про лицаря того гетьмана, / Що на огні ляхи спекли»... Дивитися – і дивуватися («Дивітеся ділам його...») Це – вдумливе, споглядальне життя (vita contemplativa), таке бажане для кожної мислячої людини дозвілля (otium), яке, за античними, якщо з книжкою, то воно, те дозвілля, є повноцінним життям, а без неї – «гробівцем для живої людини». З книжкою – або з думкою, думою, тихенькою піснею...
«А потім би з гори зійшли: / Понад Дніпром у темнім гаї / Гуляли б, поки не смеркає, / Поки мир Божий не засне, / Поки з вечерньою зорьою / Не зійде місяць над горою, / Туман на лан не прожене. / Ми б подивились, помолились / І, розмовляючи, пішли б / Вечеряти в свою хатину»... Розмовляючи, співаючи, думаючи, молячись... одне слово – живучи...
«Так небагато...» Насправді ж – як багато! («Non multa, sed multum» – казали римляни)... Мало для тіла, багато – для душі (тіло ж – крихта, душа – безмежність)... А наприкінці – гірка правда життя, правда світу, де все навпаки, навиворіт: «Даєш ти, Господи єдиний, / Сади панам в твоїм раю, / Даєш високії палати. / Пани ж неситі та пузаті / На рай твій, Господи, плюють / І нам дивитись не дають / З убогої малої хати».
І насамкінець, про те благання, звернене до Бога, – найстисліше: «Я тілько хаточку в тім раї / Благав, і досі ще благаю, / Щоб хоч умерти на Дніпрі, / Хоч на малесенькій горі»...
А що ж Горацій?.. Просив і він (повернімось до згаданої сатири) небагато, а за тодішніми мірками – зовсім мало: «...невеликий шмат поля, / Дім та садок; поблизу – джерело постійно текуче, / Трохи на взгір’ї ліска...» (з рук вельможі Мецената він одержав ті дари – садибу серед сабінських гір неподалік Риму)... Шевченкова мрія не була здійснена, бо ж була – нездійсненною. Не міг же поет бути ні в своєму «Садку...», не міг би й зі своєю Оксаночкою в душевному спокої озирати милі йому краєвиди. Не міг, бо в тому «мирі Божому», в тому «раї» – було пекло...
Не міг він, за прикладом античних, обрати споглядальну позицію, як про неї Лукрецій у зачині другої книги своєї поеми: «Солодко з берега на клекітне дивитися море, / Як там у ньому комусь із хвилями важко змагатись» («солодко», пояснює далі поет, – бо зумів із того моря вихопитись, не піддатись йому; воно, скажемо словами нашого філософа, «не зловило його»). Шевченкові не всміхалась така насолода: не з берега споглядав на розбурхане житейське море, не шукав філософської не-зворушності, а-тараксії (грец. «tarasso», звідси й Тарас, – збуджую, хвилюю, розворушую, стрясаю...) – протидіяв кривді, несправедливості, злу...
Пізнав він іншу, незнану для «панів неситих», рідкісну насолоду, що в душевному спілкуванні з «усміхненою, квітучою красунею матір’ю Природою» (із «Щоденника») – з Божою красою... Рідкісну й дивну насолоду, яку звідав ще тринадцятилітнім: «Мені так любо, любо стало, / Неначе в Бога...» Тоді ж – і торкнулося хлоп’ячого серця найвище почуття, що його, за словами Жорж Санд, «Бог дав для всіх, але відоме воно лише дуже небагатьом», – почуття любові: «Ми вкупочці колись росли, / Маленькими собі любились...» (спогад про цю ж сусідську дівчинку Оксану Коваленко)...
Озираючи Шевченкову мрію, те скромне Кобзареве благання, згадуємо народне: «Не так сталось, як гадалось»... Сумно, що й казати... Та згадуємо й біблійне: «Кращий смуток від сміху, бо при обличчі сумнім добре серце!» Задумаймось і над словами Михайла Посацького, автора книги «Греція – усміх життя»: «Хтось скаже: ми цього світа не змінимо, ані його не направимо. Але нам вільно принаймні тужити за минулим, а туга – це правдива краса. Тужити краще, як посідати»...** «Кобзар» сповнений саме такою, настояною на тузі за Україною, правдивою красою. Але, всупереч своїй глибокій тузі, Автор «Кобзаря» боровся, щоб цей світ став іншим, вірив, що він просвітліє – і таки стане іншим.
Дім та садок... садок-райочок... гайок на взгір’ї... річка (той «берег», що осторонь житейського моря)... Кудись ведуть ті слова... торкаються серця... Слова, що в живих видивах-мріях і Горація, й Шевченка... За мить здогадуємося: так часто співана колись у Галичині «Журба» Леоніда Глібова, світла, фольклорна журба: «Стоїть гора високая, / Попід горою гай, / Зелений гай, густесенький, / Неначе справді рай»...
Сумовита, гораціанська, усмішка: «Що ж бо вповні щасливим / Є у цім світі?» – риторичне питання, яке ставить римський лірик у своїй знаменитій оді про душевий спокій, про цю тиху (сумовиту) усмішку, якою маємо пом’якшувати, солодити кожну життєву гіркоту (ІІ, 16)...
То що ж є «вповні щасливим»?.. Хіба те, скажемо словами нашого Кобзаря, що вже не належить цьому світу, що вже там – «де сміху людського і плачу не чуть»... Сміх і плач... Але є усмішка – тиха душевна погода, людська й іконна ясність, яка споріднює, єднає ті два світи: «Я вам з того світа, любі, усміхнусь»...
------------------------------
*Цікавими стежками до ґенези нашої «мрії» провадить у своєму досліджені «Хто придумав мрію» Орест Друль.
** Цитую за передмовою Маркіяна Домбровського «Усміх Михайла Посацького» до видання творчої спадщини Михайла Посацького, що цьогоріч має вийти у «Приватній колекції» Василя Ґабора.
Для ілюстрації використано знимку Влодка Маковецького.
26.02.2024