І як з цим жити без нервів?

Дзязьо сидів при заході сонця над Ґорґанами на лавці під сливкою. Він вже тоді не курив, бо дістав якусь дихавицю, але, попри все пережите і старість (що і є найбільшим пережиттям), почувався жваво. Дмитриха принесла зошит, у якому калічними знаками були записані таємні протоколи до пророцтв Михальди. Мало того, що дзядьо бував у світах, і у Європі, в Азії, і на войні, і у тюрмах-лагєрах, втратив одну сім'ю, роздобув іншу, він ще й називався Михайлом. Тому Дмитриха вважала, що він мав би ліпше розшифрувати Михальду.

 

 

Тайні протоколи – правдоподібно складені саме для цих місцевостей – вказували, скільки осіб залишиться неушкодженими після всіх нетайних пророцтв про загладу. Скільки у Ямній, скільки у Заріччі, скільки в Дорі, навіть у Любіжні. На Посічі, де мешкали і дзядзьо, і Дмитриха, мало лишитися шестеро. Дмитриха страшенно непокоїлася, чи можна сподіватися, що вона опиниться у тій вибраній шістці. І хотіла дізнатися, що можна було би зробити наперед, аби таке сталося.

 

Дзядзьо, крім всього іншого, побував у Бродівському котлі. І Володимирському централі. Ні там, ні там він не абсолютизував свій досвід. Просто знав, що буває всіляко. І знав, що ти ніколи не буваєш відірваним від інших. І те, що з тобою відбувається, залежить від безлічі ниток, які пов'язують безліч індивідуальних намірів, рішень, виборів і їхніх втілень. І це є те – хоча би через власну множинність – чого жоден бистрий розум ні розпізнати, ні прорахувати не в силі.

 

Що вже казати про цілий світ. Що там відбувається. Які нескінченності особистих виборів мусять знайти свою васервагу, щоби на видимій площині уклалося щось приблизно рівне.

 

Потужним арґументом до герменевтики Михальди була феноменологія Лугів. Її локальні апологети – все було записане у зошиті – казали, що у Лугах після всього залишиться аж десять осіб (відносно значно більше, ніж від великого Делятина). І що. Після війни з Лугів, де будували стратегічний військовий об'єкт, виселили усіх до одного. Там нікого не залишилося взагалі. Хоча ніхто з них не загинув того разу. Вийшло так, як прогнозував інший візіонер – тамтешній скульптор Турчиняк, за яким ходили ворони, а його очі і чоло дивовижним чином прозирають із теперішньої киці Фрузі, названої на франкову честь: що буде всьо у колючих дротах, а у церкву заходитимуть коні.

 

Дзядзьо, щоправда, не врахував одного з векторів складної системи. Добре, тих забрали, нікого не лишилося, але й не погиб ніхто. Але ж на тому місці збудували ціле містечко, куди навезли тьму люду. А це означає, що знову все стає неясним. Якщо події кінця мають бути от-от, то на землях Лугів уже хтось є, кого може стихія кінця ліквідовувати. З кого власне і може залишити тих обіцяних десять осіб. Скажімо, тільки офіцерів. Або навпаки – діточок особістів.

 

Дмитруху в кожному разі не влаштовувало пізнання без рецептів на майбутнє самозбереження. Що робити, Сяню (так ніжно звертаються до Михайлів у цьому ареалі Михальдиних присудів)…

 

Ставало червоніше, а від того темніше. Бо червоне все ж добре поглинає світло. Дзядзьові пора було робити легеньку вечірню гімнастику, заносити все причандалля до комірки, яка закривалася на ключ, співати мені на ніч козацької, вдячно цілувати бабці руку на прощання за день.

 

Анно, казав він Дмитрисі, до того, що має бути, ти все одно не приготуєшся. Лягай, і подумай, що маєш зробити завтра. Що би ти хотіла, аби ти зробила. Якщо завтра тобі вдасться. Якщо завтра буде таким, до якого ти все одно приготуєшся…

 

Потому мене навчили ворожити на картах. Прогнози ніколи не виходили за межі виокремленої персони: що у тебе в голові, що у тебе під ногами, що на серці, що ззаду, що з того всього буде далі.

 

Десь від 2002 до 2008 я купував у поїздах газети з умовною назвою «Загадки історії». Тих ночей у потягах вистачило, щоби назавжди зрозуміти, що справжнє значення усіх здогадок щодо прогнозів довідаємося після добрих пів століття. У кращому разі.

 

22.02.2024