«Ой одна я, одна...»

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

 

 

Іноді чуємо: «Досить уже того ойкання, тих сліз...» (у «Кобзарі» те наше «Ой» звучить 97 разів; у поетичних творах Франка – 393 рази)... Що тут сказати?.. Негоже цуратись того, що належить душі, її струнам, настроям – народній душі, чиї тони й півтони так повнозвучно передає бандура, багатострунний інструмент. Широкий – як і простори українського степу, як бéзкраї людської душі, як діапазон нашого пісенного «Ой»: від сльози («Ой Морозе, Морозенку, ти преславний козаче! / Гей! За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче») – й до жарту: «Ой що ж то за шум учинився...» Та й у тій же, сумній («Ой Морозе...»), одразу ж, на контрасті, – інша струна: «Не плач, не плач, Морозихо, не плач, не журися / Гей! Ходи з нами, з козаками, мед-вина напийся»... Плач і плаксивість – різні речі. Про це – сусідній у часі з Гомером перший європейський лірик, воїн і поет Архілох: «Горя ні плачучи не пригашу, ні його не принижу, / Як по скорботній сльозі – вдарю в святочну струну»...

 

Раз уже зайшла мова про Архілоха, згадаймо, що серед багатьох історичних, матеріальних і духовних реалій, які ріднять нас із співучими й волелюбними еллінами, – й вигук «ой». «Горе мені!» – зітхаємо ми. «Oi moi!» (ой мой) – греки. Прислýхаймось (в оригіналі) до останньої сцени в «Іліаді» (похорон Гектора) – й у звукописах віршів чутимем те їхнє «оі»; чуємо його (вже їхнє і наше) – й у майстерному перекладі Бориса Тена: «Рано ти, мужу мій любий, пішов із життя і вдовою / В домі мене залишаєш... / І, наче вмитий росою, так ніби ось-ось заговориш, / В домі моєму лежиш, немов Аполлон срібнолукий / Лагідно й тихо настиг тебе раптом своєю стрілою».

 

Якщо ж те «Ой» трансформувати у зоровий образ, то, повертаючись до «Садка...», дозвольмо собі на таке, з першого погляду геть уже дивне, зіставлення: як у садку, що коло хати, хтось бачить лише користь (плоди, сховок від сонця), так у пісенному «Ой» – лише його ритмотворчу функцію... Уявімо собі знамениту пісенну фразу (із «Любовного напою» Доніцетті) «Una furtiva lacrima…» без того, наче ліричного вступу до неї, – артикля й водночас числівника: «Una». Розспівує виконавець те повнозвучне, глибоке «una», готує слухача до чогось особливо душевного, надчутливого... Як для слуху – так і для ока потрібен мовби настроєвий вступ.

 

Якимись наче оголеними стали львівські Бернардини без їхньої «кляузури» – обведеного муром простору з деревами, городцем, лавчинами (впорались із тим затишком відбійні молотки в тоталітарну добу). Мов без пісенного «Ой» чи того італійського «Una» (згадаймо Павла Римлянина, архітектора) залишилась ця виспівана не один вік тому будівля... Якщо мова – «душа народу», то в народній пісні те «Ой» сигналізує лад, тональність душевного настою.

 

«Ой одна я, одна, / Як билиночка в полі...» Годі й уявити собі цю «чудову дівочу сирітську пісню» (Павло Зайцев) без початкового «Ой». Чудову власне тим, що співає душа. Хай сумно, але той сум – світлий, інакше й пісні, чудової пісні не було б. А які відтінки суму в тій «емоційно-експресивній підсилювальній частці», яка починає поезію, є її «переддвер’ям», – це вже кожен відчуває в міру свого особистого душевного досвіду.

 

Особистого – й збагаченого читанням, співпереживанням. Варто замислитись і над семантикою голосного «О». Його справді космічний діапазон можна проілюструвати (в оригіналі!) кінцівкою перлини Горацієвої, та й європейської лірики (ІV,7) – зітханням, що вихоплюється з темноти підземного царства тіней, – і захопленням, що ним сповнюється це ж «О», коли при погожому нічному небі озираємо Молочний Шлях, як про це Овідій у перших пасажах «Метаморфоз» (168–169)... І все ж, хай скільки емоційних відтінків пісенного «Ой», – яким же високим для нас, українців, є той «каметрон», що налаштовує нас усіх на один лад: «Ой у лузі червона калина...»!

 

«Як билиночка в полі...» Вона – одна, одинока: куди не сягне око – поле. У ньому – билиночка. Простір... далечінь... Добре, коли на душі легко, й вона, окрилена, поривається у той простір («Світ широкий, воля...»). Туга – сковує; відкритий простір, чи то поля, чи моря, лиш увиразнює її тіснини. Тому й світ стає немилий...

 

«Ой одна я, одна...» – погляд на себе збоку, з того безкрайого поля. Жалість до себе, одинокої (чи одинокого), але – й до билини, билиночки. Як про це в іншій, писаній на Косаралі поезії: «Ми восени таки похожі / Хоч капельку на образ Божий, – / Звичайно, що не всі, а так, / Хоч деякі. Крутий байрак, / Неначе циган чорний, голий, / В діброві битий або спить. / А по долині на роздоллі / Із степу перекотиполе / Рудим ягняточком біжить / До річечки собі напитись. / А річечка його взяла / Та в Дніпр широкий понесла, / А Дніпр у море, на край світа / Билину в море покотило / Та й кинуло на чужині. / І жаль тобі її стане, / Малої билини»... Прадавня симпатія, чуття й співчуття до всього живого... Співчуття, що дозволяє людині «хоч капельку» бути схожою на образ Божий – восени, коли сама Природа схиляє до співчуття...

 

«Людина – це лише стебелинка, щось найкрихкіше в природі, але ця стебелинка – мисляча» (Паскаль). У Шевченка – відчуваюча... «Уся гідність людини – в її думці», – вернімося до Паскаля. А в чутті (дозвольмо собі на продовження) – вся її вразливість; не може бути співчутливою людина, яку не вражає чиєсь горе. Тому-то (зауважив Леонардо) де більше чуття, там і страждань більше. Там і пісня зворушливіша, глибша, бо глибша – й душа...

 

«Я сама...» А тут – погляд наче зсередини, з «самотини дівочої»... «Сама», «самотина» – щось іще важче, аніж «одна», «одинокість»... «Ані братика я, / Ні сестрички не знала, / Меж чужими зросла, / І зросла – не кохалась! / Де ж дружина моя, / Де ви, добрії люде? / Їх нема, я сама. / А дружини й не буде!»... Інша річ – козацька самотність: «А я бідний, безталанний, / Степ широкий, то ж – мій сват, / Шабля, люлька – вся родина. / Сивий коник, то ж – мій брат», – туга, яку козак розбиває «в бою з ворогами»...

 

Виплакала, з останньої сльозини, очі… Зі сльозиною, яка є солодкою для нещасних. «У чому ця солодкість?» – дивується св. Августин. Дивувався – й пояснював Овідій (вона, ця сльозина, «виповнює і виводить біль»). А ще – над собою ж плачемо, себе жаліємо. Й любощі, але – й жалощі: якась дивна насолода є і в них, у жалощах… Виплакала очі – та не світло, що від серця, світло, на якому й тримається світ у своєму одвічному спротиві холодному, безсердечному мороку... Билиночка – рятунок од повної, радше порожньої, пустельної одинокості й чорної самотності (згадаймо «Чорний кольор» С. Руданського)... Не було б тієї билиночки, того порівняння, того співчуття («симпатії») – не вилилася б дівоча самотність піснею. Піснею, зауважмо ще раз, сумною, а водночас – світлою, душевною.

 

Піснею, стежка до якої – у тому незглибимому, як і душа, сповненім болю, як наша історія, бадьорому й запальному, як наші перемоги «в бою з ворогами», жартівливому, як наша, українська, дотепність, – пісенному «Ой»... «Ой одна я одна, / Як билиночка в полі...»

 

 

Для ілюстрації використано знимку Влодка Маковецького

 

19.02.2024