Графік та скульптор, викладач Львівської академії мистецтв Іван Франк пішов із життя 31 січня у віці 76 років.
Про це повідомили в Львівській національній академії мистецтв. Причина смерті наразі невідома — кажуть, що Іван Франк помер раптово. Парастас за Іваном Миколайовичем Франком відбудеться 2 лютого (пʼятниця) о 17:00 у каплиці Різдва Хрестителя Господнього Йоанана (вул. Пекарська, 52), звідки 3 лютого (субота) о 09:00 вирушить похоронна процесія.
"Іван Франк завжди малював. Виріс у селі і сприймав мистецтво як тяжку працю, таку, як праця хлібороба чи садівника…. Тому легко долав ті перешкоди, які «львівські пани» називали «непотрібною академічною рутиною». Коли в далекому 1962-му приніс на комісію до художнього училища свої малюнки, думка приймальної комісії була майже безнадійною. Зате вона кардинально змінилася рівно через півроку, коли впертий юнак опрацював за короткий термін всю програму дитячої художньої школи.
Мав амбіції скульптора: ще до навчання в художньому училищі, роками ліпив натурні «фігурки» з глини. Саме це дитяче захоплення хлопцеві без початкової художньої освіти відкрило вікно до нових можливостей.
«Людина і світ», «форма і простір» – діалогічність цих універсалій спочатку вкладалася у масштабне поняття «академічного рисунку» у Львівському художньому училищі. Очевидно, визначальною тут була постать вчителя Тараса Драгана, котрий спонукав мислити «динамічними формами». Його знамениті завдання «динамічної анатомії», де студент інколи у неприродній спосіб «вивертав» анатомічну конструкцію людини, спонукали мислити світ категоріями ренесансного самопізнання. Тарас Драган був диваком, що бачив Бога у найменшому прояві досконалості, і цей позитивізм дарував своїм кращим учням.
З драганівським позитивізмом, як «щитом проти цинізму», Іван Франк згодом вступить до художнього інституту. Але перед тим був скульптурний клас Миколи Скибінського у цьому ж училищі. Тоді це була якраз та сторінка державної художньої освіти, якою могла пишатися система. Монументальне мислення в композиції, внутрішнє наповнення форми, які вчив вкладати в скульптурний твір цей педагог, мало перспективи розвитку сильної монументальної школи у Львові. «Щоб форма мала внутрішнє звучання – треба перебільшувати» – казав Микола Васильович. Такими категоріями мислили тоді провідні львівські майстри: в тренді була пластика Джакомо Манцу, її духовний вимір та гуманістичні цілі.
Ренесансна культура надовго захопила Івана Франка, особливо під час навчання в художньому інституті. У 1971 році, коли збудували гуртожиток ЛДІДПМ, для кожного курсу передбачалася колективна майстерня – на кожному поверсі. Коли заселились – ввечері працювало багато студентів. Іван Франк скромно обрав місце в кутку, ліпив на столику скульптурну пластику малих форм. Згодом спраглих до самостійної творчості ставало все менше, і коли Іван опинився посеред просторої майстерні сам – вирішив спробувати себе у монументальному форматі. Так були намальовані на великих картонах олівцем і крейдою композиції «Людські творіння» та «Сім’я». «Людські творіння» – по суті, автобіографічна картина, – згадує художник, – де особа юного хлопця зі села в чужому великому місті стикається з феноменом людського фактору, не завжди позитивного. Людські творіння – це і велич людини, яка є суб’єктом науково-технічного прогресу, і людина, здатна на гріх: зраду, гнів, розпусту… – все оповите терновим вінком, як символом боротьби за своє призначення».
У композиції «Сім’я» постаті вписані у правильні геометричні фігури – як роль кожної особи в суспільстві. Роль ренесансної людини – йти до досконалості. Очевидно, сім’я у композиції І.Франка стає образом досконалої гармонії. Ці ренесансні ідеали, якими мислив І.Франк, не були крамольними для системи. Крамольним був тип багатозначного мислення, де композиція «Сім’я» вже сприймалась у руслі «метафізичного» образу. Тому відомий класик радянської скульптури, котрий викладав у І.Франка рисунок в інституті, свого часу сказав: «…це дуже добрі роботи, але їх неможливо тепер втілити в життя…».
Вже за рік керівництво інституту прийняло рішення віддати площі студентських майстерень під житло студентам іншого художнього вишу – Поліграфічного інституту. Тоді Іван Франк домовився з комендантом про приміщення, що проектувалось для душової – півтора на два метри площею. Там був намальований картон «Катастрофа землі» (зараз зберігається у фондах НМЛ) – відгомін холодної війни. «Лякала думка про те, що може статися, коли дві величезні країни (США та СРСР) зійдуться у війні… – Землю точно зітре», – згадував художник.
Прикметно, що ця істерія радянської «боротьби за мир» виникла саме після того, як більшість активних правозахисників вже сиділа по тюрмах. Рік до того в Києві було вбито відому художницю-монументалістку Аллу Горську, а в самому Львові ще відбувалися поодинокі арешти … Промивання мізків у дусі запеклого інтернаціоналізму починалося з «політінформації» ще у початкових класах школи. Тому вболівання за голодуючих Африки, поривання допомогти революціонерам Куби, тримання на пульсі подій у Чилі, В’єтнамі – дійсно хвилювали пересічного громадянина. Водночас, такий передапокаліптичний настрій у молоді будив і ноти християнської співчуття. Саме з таких інспірацій виросла ідея твору «Відлуння плачу», як образне відтворення подій у Чилі.
За оптимістичною бравадою радянського Львова інколи крилася екзистенційна розпука та безвихідь. Люди масово кинулись шукати духовного опертя: хтось у християнській вірі чи іудаїзмі, а хтось шукав сенсу в екзотичних духовних практиках Далекого Сходу та протестантизмі. Іван Франк не належав до жодної з герметичних груп з ознаками духовних практик, тому самотужки розвивав віру батьків. Багато допомагав старший брат, котрий приносив літературу нового християнського світу. У композиції «Оплакування» (1974 р.) особливо проявилась екзистенційна лірика християнського ескапізму. Звичайно, у ті часи, якби хтось «перетрясав» папери, її можна було б приховати за тематикою «інтернаціонального співчуття поневоленим народам». Вже в цій роботі відчувається, що вона намальована не для загалу: немає масштабних композиційних узагальнень та стилізації, вона більше нагадує фрагмент якогось сну.
Тогочасна пластика у Львові нагадувала пошуки хорватського скульптора Івана Мештровича: реалістична форма та історично-епічна подача теми. Така форма дуже пасувала доктрині соцреалізму, але митця рівня Мештровича ще треба було виховати… І це в умовах, коли відділення скульптури в ЛДІДПМ було закрите. Першими ластівками свіжого мислення стали якраз тематичні твори, але трактовані глибоко, без зайвого наративу. Вдячною була тема материнства: з нею «можна було ходити в гості» і до А. Бурделя, і до Дж. Мацу…. Іван Франк зробив таку спробу в шамоті, і його «Материнство» однозначно мало більше стосунку до європейської традиції довоєнного Львова, ніж до школи радянського агітмистецтва.
Якісно іншим був наступний твір «Григорій Сковорода» (1973 р., шамот). Тут Іван Франк зустрів споріднену тему і образ, що возвеличував тип простолюдного мудреця. Його пам’ятав з дитинства у обрисах батька та сільських «хранителів здорового глузду». Діогенівський тип худорлявого юнака, що ховає від вітру полум’я свічки, був метафорою абсурдної позиції гуманіста. Подібна філософія прочитувалась і в інших молодих скульпторів-керамістів того часу: Романа Петрука, Петра Марковича, Ярослава Качмара, Катерини Алексадрової, Марії Савки-Качмар... У станкових творах з’явилися образи «молитви», «раю», «сповіді» та ще багато таких, котрі зовсім заперечували ідеали «сильного духом революційного громадянина». Крім того, така пластика повертала у мистецтво роденівську фактуру, таку наближену до «занепадницького декадансу»… Якраз у цей час вчитель художника Олександр Пилєв творив пам’ятник Я. Галану, а Валентин Борисенко – «новаторський проект» уславлення Першої кінної біля с. Олесько. В офіційних колах актуальним був тип беззаперечного ідеалу, відірваного від соціуму, що мав психологічно «подавляти» глядача. На такій світоглядній основі будувалася монументальна пропаганда всіх імперій.
Альтернативна культура у радянському Львові невдовзі зайняла свої позиції, модернізуючи форму всіх видів мистецтва. Особливу роль тут відіграли митці художньої кераміки, котрі вже на початку 1980-х йшли в ногу з сучасними практиками керамічної скульптури в світі. Так, Іван Франк повернув вектор у русло кольорової пластики («Хмарка»,1980-ті рр., "День і ніч"1988 р.). Найсуголоснішим явищем для нього була творчість Тараса Левківа. «Мені імпонувало, що в Т. Левківа колір завжди підкреслював форму», – згадував художник. Серед пошуків Івана Франка того часу були також репліки Архипенкових експериментів. Вони швидко ввійшли в експозиційне поле України та пророкували швидкий поступ модерної скульптури («Жіночий торс» 1980 р., теракота)…, але мистецтво другої половини 1980-х – це вже інша історія…
Мистецтво Івана Франка ніколи не перебувало в площині дисидентства, можна навіть вважати, що він свого часу намагався «бути в тренді», але чомусь його малюнки та скульптури не знайдеш у каталогах провідних виставок того часу. То, власне, що є правдивим мистецтвом тієї епохи: колегіальні монументальні проекти, жменька публікованих у офіційних каталогах творів малярства, графіки та скульптури… чи мільйони неопублікованих артефактів у художніх майстернях, котрі є відбиттям тисяч індивідуальних світів (здебільшого масштабніших від титулованих)?"
(Богдан Мисюга "Іван Франк: «свічка в долонях»")
01.02.2024ДЛЯ ДОВІДКИ:
Іван ФРАНК народився 26 серпня 1947 року в селі Літиня Дрогобицького району Львівської області. Навчався у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. І. Труша у відділенні скульптури (1963–1968) і Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва у відділі художньої кераміки (1970–1975).
Від 1975 року працював викладачем кафедри художньої кераміки у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (нині ЛНАМ). У 1993-му йому надали вчене звання доцента, а у 2006-му — вчене звання професора.
З 2004 року був завідувачем кафедри художнього металу ЛНАМ і, як зазначають в академії, "виховав не одне покоління творчих особистостей".
Іван Франк також працював у галузі декоративної та монументальної кераміки, графіки й малярства. Був учасником українських та міжнародних виставок. Упродовж 1988–2016 років організував 12 персональних виставок.
