Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
ХIII. «Я так її, я так люблю...»
То про що ж пише Шевченко у своєму «Садку...», у «Кобзарі»?.. Перекладач, перш ніж братися до роботи, добре ж має знати, про що пише автор. Сказати про це, про «предмет» писання, іноді геть не легко. Про що, скажімо, пише Микола Вінграновський у своїй чи не найзворушливішій поезії «Понад лугом сіра сірячина...»?.. Якщо по-шкільному визначати її «зміст», то вийде якась сміховинка: вигнав чоловік худібку на пасовисько... задощило... змок і він, і корівка, й чорногуз... ніхто, проминаючи, не привітався з ним... Поет пише про настрій, стан душі (status animi), яка відчула дивну, хай гірку, але таки насолоду у своїм єднанні з природою; щось подібне – у настроях Верлена («Сльозить в моєму серці, / Як і сльотить на місто») чи Емілі Дікінсон («У світі я – ніхто...»). Подібне – й у Шевченка: «Хрести дубові посхилялись, / Слова дощем позамивались...»
Шевченко пише про найскладніше – про душу, і пише про неї – найпростіше (об ту простоту й спотикається перекладач). Пише про душу, яка прагне відгуку в іншій, спорідненій, душі. Прагне жити у гармонії з такою, здавалося б, простою (жодної екзотики, крикливості), але такою дивовижно «душевною» природою України. Скромна у своїй красі, ця природа наче й створена для того, щоб людина, приглядаючись до неї, оспівуючи її, душевно при ній збагачувалась, духовно зростала, щоб у гаї бачила не лише «дрова» (Горацій). Неосяжний діапазон усіх тонів і відтінків тієї божественної краси у «Кобзарі»: від світанку («Світає, край неба палає...») – й до смеркання: «Крізь верби сонечко сіяє / І тихо гасне. День погас»...
А втім, що таке краса?.. «Не знаю, що таке краса», – зізнається польський (українського походження) маляр і мислитель Юрій Новосельський. Краса (можемо й так відповісти) – це любов. Хто холодним зором дивиться на красу, той не знає, що таке любов. Не відає любові й зла людина: краса, стверджує цей же мислитель, – над добром; краса – наче підґрунтя добра. Ось чому давні елліни не відділяли краси тіла від краси душі. Саме на неї, на душу, була орієнтована їхня освіта: музика в прямому й широкому розумінні була основою їхньої освіти. Бо освіта – це не лише знання (ratio), а передусім – світло; воно ж – від серця, яке «б’ється й оживає» від Слова. «Філологія» – це любов до слова. Штучний інтелект ніколи не буде філологом саме тому, що він – штучний... «Правильна», але відірвана від живої краси мова ніколи не буде «душею народу» саме тому, що вона лише «правильна» (річка ж не «під лінійку» – вона в’ється); у жодні правила не вкласти того, чим мова є живою, мелодійною. Оживляє її любов – уміння бачити красу: amare est videre (любити – це бачити) і, додаймо, – чути, відчувати.
Тільки-но думка, про що пише Шевченко, – одразу спогад: Віра Річ, корінна британка, у Франковому університеті... подарована їй вишиванка, яку вона одразу й вдягнула... її тихий, з акцентом, голос: «Я люблю Україну...» Одразу й Шевченко згадався: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Через науку про «чуже» – до поваги, а далі – й до любові. Віра Річ любила Україну, захоплена, вражена тією любов’ю, якою сповнений Шевченків «Кобзар». Любов’ю, яку містить у собі, мов у дорогоцінному посуді, «Кобзар» («містить», латиною, – con-tinet; рос. калька – «со-держит»; «содержание», наше – «зміст»). Цей «зміст» (радше «вміст») і «посуд» (форма) у Шевченка – єдине, нерозривне.
«Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу...» Шевченко великою любов’ю любить своє («В своїй хаті своя й правда...»). Тут, як і в гомерівській мові, присвійні займенники означають те, що й прикметники «милий», «любий». Любить своє – поважає й любов інших до свого, рідного, освячує їхню боротьбу з напасником («Чурек і сакля – все твоє...») Тож велика його любов межує з великим гнівом (саме гнівом, а не ненавистю) – гнівом до тих, хто з ненавистю і злобою карає за любов до свого, рад би з лиця землі їх зітерти – тих, хто любить своє. Гнів Шевченка відтінює його велику любов, а велика любов – увиразнює полум’яність його гніву.
Про що «Садок...»?.. Про таку ж велику любов до свого, малого, теплого, обжитого, закоріненого, як і те дерево в саду, у народний (латиною – національний) ґрунт. Любов до малого – у якому велике, весь космос, уся краса світу, краса, людини, мікросвіту. Цей мікросвіт, що переростає (побачимо далі) в макросвіт, – у першому рядку версії «Садка...» українського письменника і перекладача Ігоря Костецького (Мерзлякова): «Всемирный мир вишняк с избою…» Так ми підійшли до чергових міркувань – про переклад: як це перекласти «красу – красою» (Клод Гельвецій), любов – любов’ю?..
15.01.2024