Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
ХI. «Затихло все…»
Третя строфа «Садка...», якщо мовою музики, то наче diminuendo – сходження часовими сходинками до нічного спокою (у Павла Тичини – наче в прискореному кадрі: «Затихає річ... / Вечір. / Ніч»). Тут, у Шевченка, – поступово: «Поклала мати коло хати / Маленьких діточок своїх; / Сама заснула коло їх»...
Тепло обжитого простору, малого космосу – у Великому. А «космос», грецькою, – це краса: «Нічого кращого немає, / Як тая мати молодая / З своїм дитяточком малим». Нічого й зворушливішого, надто – коли вона кладе до сну маленьких діточок своїх, осіняє їх хрестом (попереду ж – «ніч, як море»), шепче над ними молитву, сама засинає коло їх...
І знову ж на думку спадає Евріпід: «Солодко бачити світло сонця, споглядати гладінь моря, заквітчану землю, та ніщо не дасть такої ясної втіхи очам, як довгождане дитя, яке, народившись, осяяло собою весь дім». І – Шевченко (про Никифора Сокиру у «Близнятах»): «Йому бракувало найвищого блаженства в житті – дітей»... «Є прекрасне у мене дитя: / не личко – квітка...» (Сапфо – про свою донечку, можливо, вперше впровадивши те порівняння: діти – квіти)...
«Затихло все...» Як днина полишає своє світло не враз, а поволі, так і всі звуки, влягаючись, уступають місце тиші... Зате, вступаючи у свої права на стемнілому фіолеті неба, яснішає всевладна Венера, голоснішають переливи солов’я, вторують йому чи гомонять про щось своє дівчата, а тиша, як не дивно, стає повнішою. Щось-бо мусить по вінця виповнювати чари маєвої ночі, щось мусить тишу робити такою жаданою, солодкою...
Про те «все», що затихло, ще за сім століть до нашого літочислення старогрецький поет Алкман (у перекладі Григорія Кочура): «Сплять усі верховини гірські й стрімчасті скелі, / Всі байраки, всі провалля, / Нори, де плазуни, що їх чорна земля зростила, / Робуче плем’я бджіл, хижий звір у пущі, / Страховищ у глибинах моря сон пойняв, / Крила поскладавши, в вітах поснуло птаство»... В Алкмана, що започаткував тему тиші (тут – радше мовчанка), немає ось того «тільки...» – звуку, що творить тишу, робить її приємною, життєвою, а не глухою, мовчазною, мертвою...
Отож: «Затихло все, тілько дівчата / Та соловейко не затих». Соловейко, грецькою – aedon, співак, а латиною – lucinius (ж. р. lucinia), пташка, що співає вночі. З цією «безсонною» пташкою згадуємо й зірку, але вже в тональності Байрона: «Безсонних сонце, зірко жалібна!»... Соловейко кличе до гніздечка свою пару, свою пташину – вона ж, зірка, і справді наче жалібна, бо ж самотня на споночілому небі... Самотня і мовчазна, тому й Шевченко у своєму безсонні запрошує її до розмови, уже в Орській фортеці, незабаром після написання "Садка…": «Поговорим тихесенько / В неволі з тобою»…
Коли затихає все, тоді промовляє душа, шукаючи чуйності до свого горя, своїх переживань… Така чуйність у греків – sympathia (співстраждання), що є виявом глибокої людяності й чи не найвищої з християнських чеснот.
01.01.2024