Моя Софія Яблонська. Зоїка

У міжвоєнний період Львів майорів яскравими жіночими особистостями, що творили нове обличчя його літературно-мистецького світу. Не останню роль тут відігравали мандри українок заради як освіти, так і пошуку натхнення та себе.

Найекзотичніші мандрівки в той час здійснювала Софія Яблонська, відкриваючи далекі країни Північної Африки, Далекого Сходу, Австралії, Тихоокеанських островів, Північної Америки. Крізь випробування та пригоди, долаючи стереотипи, несучи у серці любов до рідного краю, Софія Яблонська – одна з перших, кому вдалося здійснити такого рівня та масштабів не завжди безпечні подорожі. Поєднуючи письменницьку та журналістську діяльність, фотографуючи та знімаючи документальні фільми, вона доносила до звичайних українців такі недосяжні їм світи, розповідала про побут і традиції далеких народів. Повертаючись з мандрів, Яблонська проводила зустрічі, ділилася враженнями, активно друкувалася в українській міжвоєнній пресі, видавала книги та стала кумиром для жінок, особливо молодих дівчат.

Досягнути значних вершин у дорослому житті Софії Яблонській вдалося, йдучи по слідах дитячих мрій.

ЗОЇКА

А чи думала ця маленька дівчинка з золотавим волоссям та надміру слабким здоров’ям, бігаючи зі своїм чотирилапим любимцем вздовж золотистих ланів пшениці, навздогін вузьким стежинкам, що розбігалися у всіх напрямках, стати мандрівницею? Адже повертаючись зі Львова, воліла залишитись тут з ним назавжди: серед широких полів, зелених сіножатей, затишних гайків, щоб нестись свобідно пахучими полями і, втомившись, лягати в траву.

Тут вона – володарка власного князівства!

Коли решта дітей від’їздили в місто, город (тобто сад) належав лише їй одній. Прогулюючись поміж полуниць та кущів, Зоїка могла, не ховаючись, свобідно вітатись з квітами, розмовляти з порічками, погладжувати пелюстки лілеї, піднімати голови соняшникам – квітам сонця, що повертали за ним свої розкішні голови. Як казала няня Юстина: ніхто не любив більше за Зоїку усяке зілля, і ця любов до рослин, кущів та дерев супроводжувала її усе життя.

Проте володіння не обмежувались лише садом – належало їй багатство численних комор, вщерть заповнених глиняними горщиками з повидлами зі слив, чорних ягід, яблук, слоїками з варенням вишні, черешні, абрикосів та полуниці. Тут рядами стояли пляшки із ряснобарвними сиропами, і порічки купалися в прозорому цукровому соці. Поряд в малих бочівках старилося вино та мед, повні кошики з сушенням, козячим сиром та топленим маслом підпирали стіни. А далі комори: зі зложеними мішками муки, з окремими засіками пшениці, гречки, кукурудзи, скриньками, де спочивало різне зілля; переповнені апетитними запахами, де висіли вуджені ковбаси, сало та шинки.

А ще був стрих – третє чудо її чарівного світу. Цілий він перетягнутий тичками, на яких висіли, наче б то окраса на велике безкінечне свято чи баль, сплетені вінки червоної цибулі, пахучих рожевих грибів, білого часнику, гірлянди золотої кукурудзи та чорноголових соняшників. Ступала тут наче князівна під барвистими букетами зеленої м’яти і розмарину, пахучого рум'янку та липи, а оберемки сушеного маку ледь дзвеніли від її ходи. Зоїка вдихала той розкішний аромат, наповнений сіножатями та лісом, здоров’ям і радістю, і тішилась, адже полиці, заповнені квітами і лікувальним зіллям, вони збирали вдвох із батьком.

З часом допитливому серденьку цього вже було мало. Як воду з джерела, пила спрагла до всього непізнаного Зоїка, слухаючи розповіді Юстини про сто шляхів:

де перехід через піски караванів з жовтими, як віск, людьми, з малими скісними очима, що приходили з далеких країв, навантажені клунками прегарних шовків, пахучого чаю та інших неймовірних багатств;

де чорний шлях, що провадив до греків, засмалених сонцем та з чорними очима, що привозили вина, гарні тканини та прикраси, а ще пахощі та коріння. Веселі, багато знаючі, вони вчили українців будувати гарні церкви, монастирі з фресками та мозаїками;

про той червоний шлях, що вів у захланну і липку землю півночі до напівдиких людей з тьмяним лицями і твердим як сталь поглядом, що привозили хутра з диких звірів і багато вчилися у наших людей, бо мало знали самі;

і про захід, звідки приїздили гарні білі люди у вовняних одягах, які у нас їх і продавали, а також мечі, різну зброю та прикраси з металу.

Вся ця барвиста мішанина купців із возами, наповненими плодами нашої землі, пшеницею, сушеною яриною, сіллю та рибою, повертались до свої неблизьких країв.

Та найбільше любила слухати Зоїка про королівський шлях, шлях князів, що пропливав Дніпром на південь через Київ, від Балтики аж до Чорного моря, яким прийшли до нас варяги і були першими князями.

Ще маленька Зоїка обожнювала небо, а місто крало його в неї. В нього дивилась і шукала розради, коли сумувала. Вночі просила не затуляти вікон, щоб все воно належало їй, і місяць світив би для неї, і зірки займалися для неї, і сонце вставало теж для неї. А скільки могли розповісти про свою довгу мандрівку та пригоди в теплих краях бузьки, що несли небом здалека весну?!

Затишно та цікаво було цій дикій пташці у своїх володіннях, у своєму селі, де все знала, де все було любе їй, де старші з повагою і розумінням відносились до маленької панночки.

Інші ж діти вважали її дивною, та й сама Зоїка відчувала свою інакшість та відокремленість, незважаючи на те, що зростала серед дітей. Найстаршою в сім’ї Яблонських була Марійка з дуже гарними оксамитними чорними очима зі щасливими вогниками, яка нещодавно заручилася, відважний та сміливий Ярослав, що обожнював книжки, і присутність якого часом лякала маленьку Зоїку, розсудлива трішки сумна і водночас таємнича улюблена сестра Оля та несміливий Мірко з очима, повними доброти.

Зоїка була зовсім не схожа на однолітків. Не хотіла іграшок та ігор, як інші діти, байдуже їй була до ляльки, подарованої мамою, бо дуже любила природу. Весь її дитячий скарб – то коробка з гладкими камінцями, кошик зі засохлими квітами, вінки з несмертельників та альбом засушеної папороті, які ховала далеко від людського ока на стриху.

Думаючи про майбутнє, мріяла стати, як тато, лікарем (хоч і лікував Іван Яблонський людей, та все ж був священником).

І годі їй було повірити, що колись побачить ту далеку країну на другому боці земної кулі, де пнеться як ліана ванілія.

Ця таємнича дівчинка була так подібна до батька і така не схожа на маму.

Мама з дуже красивим ім’ям Модеста мала в своєму житті лише дві пристрасті – дітей та Бога, яким і приділяла весь свій час, опікуючись ними та їх навчанням, перебуваючи зазвичай у Львові. Для Зоїки, що жила на той час з батьком на селі, мама була найціннішим гостем, найочікуванішим, але зазвичай така недосяжна поміж домашніх клопотів та увагою до всіх дітей. Згадуючи хвилини, наповнені маминою ласкою, Зоїка не хотіла і не могла заснути, щоб затримати їх найдовше біля себе. Обійми в маминих раменах були найсолодшим місцем на світі.

Батько ж був для неї наче божество, тому найбільше цінувала час, проведений з ним, слухаючи його розповіді та повчання. Він вчив любити все, що б вона не робила, адже воно зробить її багатшою. Він вчив любити свою працю, бо працювати значить боротись проти часу, значить творити! Та батько теж зазвичай такий далекий, такий зайнятий парафіяльними справами і численними хворими, які безперервної вервицею йшли до нього за лікуванням, що не завжди знаходив час для своєї малої потіхи.

Можливо, тому, маючи власних дітей, Софія Яблонська залишила такі цінні для неї мандри і пригоди та присвятила себе сім’ї та вихованню трьох синів: Алана, Данка Мішеля і Жака Мірка.

Отже, загалом віддана сама собі, ця дика квітка зростала без надмірної уваги посеред своїх володінь, всотуючи всі доступні знання від батька та бабуні, мами та Юстини, та навіть від простих селян, що жили поряд і допомагали по господарству в селі Германів.

Зоїка не лише дивилась, наче через калейдоскоп, здивованими очима на світ, що її оточував і змінювався так барвисто порами року, а з головою занурювалась у сільський побут та традиції галичан, що вирували в домі та на подвір’ї. Надміру хотіла бути корисною.

Така ще маленька, як молода яблунька, а голова вже шуміла від думок, немов наповнена зрілим зерном.

Будучи донькою священника, через призму релігійних свят, і не лише Великодня і Різдва, через вічні церковні таїнства сприймала і проживала тодішні реалії на рівні з дорослими.

Та як буває у житті – все минуще. Таким близьким та улюбленим небом промайнув провісник біди. Кометою з розжареним хвостом просувалася в життя Зоїки війна.

Та сама ненажерлива війна, яка колись докорінно змінила життя Софії Яблонської, повернулась знову до нас сьогодні із захланної липкої півночі і так само безжально нищить долі мільйонів українців.

Не минає жодного, нікого не лишає осторонь, забирає найцінніше, залишаючи лише рани та біль.

…..опустіло село і на полі не видно нікого… Щодня від’їжджають вози, повні новобранців, а за ними тягнеться ланцюг коней… Усі плачуть: матері, жінки, наречені, діти… Хоч сонце весняне й гаї цвітуть біло й рожево, а немає бажання вийти з хати й вдихати їх пахощі або пройтися під дощем білих пелюсток… Знайомо, правда? А це – думки-роздуми 8-річної дівчинки.

Згодом дім Зоїки перетворився на приміщення штабу з військовими мапами, розкиданими по столах. Все господарство було спустошене: і стрих, і стайня, і стодола. А фронт все наближався – вдосвіта вже було чутно гарматні постріли.

Попри благання дружини і доньки, отець Іван залишається на своєму посту до останньої хвилини. І не важливо, що керувало ним: чи священницька обітниця, чи лікарська клятва, а чи, можливо, москвофільські погляди. Думається мені: мабуть, усе разом. В старій бричці, яку матері в місті заледве вдається знайти, незважаючи на близьку небезпеку, Модесті та Зоїці все ж вдається потрапити до Львова.

Але ж у місті не було для Зоїки неба – воно залишилося вдома, як тато та Юстина. Тут – лише вікна навпроти, балкони сусідів з горами скриньок. Сум і жаль охопив дитяче серце. Це була трагедія для дівчинки, а ще пивниця, в якій треба було пересиджувати, в якій весь час ніч...

Дивно мені проводити паралелі, такі два різні світи – початок ХХ і ХХІ – між ними прірва, а відчуття, переживання і біль такі ж самі.

Ті самі пивниці, куди треба зносити речі, влаштовувати місця для спання, подбати про освітлення, запастись їжею та водою, те саме тривожне завивання сирен на алярм, несподівані вибухи, від яких тремтять вікна і сиплеться штукатурка, ті ж вікна, ущільнені зовні мішками з піском.

В постійному очікувані гарматних пострілів ніхто не міг нічим іншим зайнятись, як і ми, тривожні розмови про те, чи влучить і де, та страхи бути засипаним…

Книжки і шахи, турбота та підтримка одне одного, жарти та навіть кпини стали їхньою розрадою в тій маленькій темниці. Зоїка ж справлялася з обставинами по-своєму: батько і його слова жили в ній. Тоді й назавжди вони додаватимуть їй сил.

Всім Яблонським вдалося пережити російську окупацію. І я щиро вірю в нашу перемогу і дякую кожному, хто її прискорює!

А Зоїку-Софію чекало насичене неперевершене життя, що стало і буде надалі орієнтиром і натхненням для багатьох поколінь. До того ж подальші численні подорожі і випробування, життя далеко від домівки не зменшать аніскілечки любові до рідного краю, де не росте ванілія і не продають сир у срібному папері, а в бочівках з дубового дерева…

У тексті використано цитати та висловлювання Софії Яблонської з її «Книги про батька». Світлини люб'язно надані Natalie Oudin. А я, своєю чергою, мала натхнення трошки почаклувати над ними.