Усмішка Будди

Наші люди, що так легко вірять щоденним ґазетним сенсаціям, що трапились десь далеко у світі, нелегко вірять, що молода галичанка, без грошей, опіки та звʼязків, могла власною впертою волею дістатись туди, куди ми тільки зринаємо на крилах уяви. До того ми звикли до споминів подорожі, наближених до звітів на загальних зборах; не маємо довірʼя до того, що затирає межу між дійсністю та фантазією, – до барвистої літературної картини...

Так писав у «Ділі» від девʼятнадцятого березня тисяча девʼятсот тридцять девʼятого року Михайло Рудницький («Великий репортаж С. Яблонської»). Що спонукає людину подорожувати? Уявлення про людське життя як подорож присутнє чи не в усіх культурах, релігіях, філософських та світоглядних системах. Людина, яка йде, – центральна метафора екзистенціалізму.

Софія Яблонська

«Про йдіння в кризі», таку назву має оповідь німецького режисера-шістдесятника Вернера Герцоґа. В листопаді тисяча девʼятсот сімдесят четвертого її герой, сам автор, вирушає з Мюнхена в Париж. Хоча до його послуг автомобілі, потяги, літаки, він іде пішки. Герцоґа ведуть пошана і надія, переконання, якщо він дійде, то це врятує життя дослідниці історії кінематографу Лотте Айснер. Герцоґа веде небайдужість, це його вибір. Він на пів сторіччя молодший за Айснер. Його подорож – «цивільна» проща, секулярна такою мірою, якою може бути любов, почуття від людини до людини; любов, що більша за кохання й означає щось зріліше, глибинніше, обʼємніше: повагу, розуміння, солідарність, спокуту. «Про йдіння в кризі» виростає в роздуми про життя і смерть, невеличка книжечка перетворюється на параболу, а її герої – він, її герой, намагається простягнути руку над прірвою часу, щоби врятувати її, героїню.

Поворот до рідного села Софії Яблонської (раніше с. Германів), Пустомитівський р-н, Львівська обл.

Що спонукало Софію Яблонську, доньку священика, обмандрувати світ? У тридцятих роках у Львові з невеличкими перервами одна за одною зʼявляються подорожні книжки Яблонської. Ми можемо уявити західноукраїнський світ, зокрема український світ номінально не існуючої тоді вже Галичини, світ Львова. Ще не згасли враження від подорожі Осипа Турянського поза межі болю, не вщухли пристрасті довкола його скандальної постави, спричиненої не насамкінець успіхом його книжки. Подорож, яку описує Турянський, – підневільна, вимушена, несамохітня, в категоріях поетики – експресіоністська, в категоріях філософії – екзистенціалістська. Екзистенціалізм, екзистенція, людина, її існування, людина на тлі свого існування, сенс людського життя і вчинків...

Подорож Турянського так само піша і внутрішньоєвропейська, як і виправа Герцоґа. Мабуть, єдина обітниця, яку дає собі герой Турянського, – якщо виживе, розповісти. «Жити, аби про це розповісти», так Ґабріель Ґарсія Маркес підсумував своє життя в єдиному у своєму доробку нефікційному романі і, можливо, найпоетичнішому. У Турянського ж – вижити. Між «жити» і «вижити» різниця, нюанс, який потужно впливає на бачення. Турянський вижив і розповів, зате Маркес жив і розповідав, а наостанок ще й розповів про те, як жив. Тоді як Герцоґ відгукується на внутрішній поклик, Турянського й Маркеса рухають зовнішні спонуки: обоє вимушено подорожні, та в обох, мов сіль на поверхні, проступає також інше сприйняття подорожі – як синоніму життя. Зрештою, Турянський повертається, тоді як Маркес повертається на сторінках спогадів.

А що ж Яблонська, жінка між чоловіками? Тисяча девʼятсот тридцять другого у Львові накладом товариства імені Шевченка виходить вісімдесятитрьохсторінковий «Чар Марока», тридцять шостого, теж у Львові, другою частиною бібліотеки «Діла» щедро проілюстрована книжечка «З країни рижу та опію», відтак двома томами «Далекі обрії».

На півтора години молода українка, яка відбула цю далеку подорож, стає тим медієм, за посередництвом якого бачимо на мить білий привид – чотирнадцятьповерхового велетня океану, чуємо величаву музику розгуканого моря, пʼяніємо від одурливого запаху тропічних квітів та рослин, зазнаємо мимохіть тремтіння від несподіваних небезпек.

Легко нам піддавати чарові оповідань про ці далекі обрії.

Слова молодої подорожниці вичаровують перед слухачами таємні азіятські обличчя, скісні очі та скісні усмішки людей, які живуть у безпосередній злуці з тропічною природою.

Додвідуємось, що, попри подиву гідну відвагу, ті люди зберегли наївність дітей. Вірять у добродійну або злочинну силу богів, скритих у різних явищах природи, у добрий або шкідливий вплив душ померлих, у страшні та могутні духи. Далі чуємо про міжусобиці та війни, старі традиції та звичаї, старинні святині. Про культ Будди, про дивну байдужність людей, які впродовж віків звикли до жорстоких примх природи. Про смерть, яка чигає на них у формі чудових, трійливих квітів та вужів або у подобі підступного тигра.

Оповідання ілюструють прецікаві світлини тубільців, старинних святинь, краєвидів. Дві різьби усміхненого Будди з Ангкор зображують східного мудреця з неземним спокоєм на лагідному обличчі. Усмішка його не з того світу – світу безоглядної боротьби за фізичне існування, світу зависти, незаспокоєних бажань, терпіння та злоби.

Це Дарія Віконська про Яблонську в березні тисяча девʼятсот тридцять пʼятого року на шпальтах «Жінки». Як бачимо, Яблонська не тільки подорожувала і публікувала враження, а й виступала з лекціями, буквально ходила до читача, використовуючи просвітянські стежки. Українка у великому світі й українці в ньому – для Яблонської це було важливим моментом.

Софія Яблонська (це вона оця відважна подорожниця) вміє не тільки (це вже раніше знали ми) прикувати увагу читачів писаним словом, а вміє чарувати безпосередньо своєю мовою, вміє розбуджувати у слухачів почуття живого контакту з країнами, про які нам розказує.

До Яблонської приходили не лише послухати її оповіді про далекі світи. Вона була настільки легендарною, що до неї їхали, щоб побачити її:

Чи добре, що дала себе захопити гарній, соняшній погоді й поїхала шукати цієї молодої подорожнички, що певною рукою потрапила сама собі відчинити широко браму світу? Та – хотілося конче стрінути її хоч серед зимової, але ясної, світлої днини так, як стояла мені в уяві серед гарного сонця Марока, серед казково-гарного, барвного Китаю.

Так мотивує бажання зустрітися зі славетною мандрівницею ще одна її сучасниця – О. Кисілевська. Обох зближує також щось інше: Кисілевська побувала в Марокко, в «мальовничому» Марракеші. Кисілевська і Яблонська, прогулюючись, спілкуються. До далекого Китаю «привʼязує нашу подорожничку, – описує Кисілевська, – не тільки інтерес, але й серце». Це її, так би мовити, приватне спостереження. Далі Кисілевська цю думку не розвиває, проте наостанок, прощаючись, запитує:

– Але скажіть мені, пані Соню, яким чудом ви добулися з нашого краю в такі далекі, широкі світи?..

– Якось так з дитячих літ навчилася радити собі, здобувати, чого хотіла. В часі війни виїхала дитиною з батьками й ріднею в Україну. Під більшовиками вже восьми-девʼятилітньою дівчинкою заробляла по фабриках на хліб. А там... поворот до краю... наука... спроба вести самостійно кінове підприємство. Наука в драматичній школі. Для доповнення виїзд до Парижа (за здобуті власною працею гроші!) ...і замість сцени – участь у кіновім підприємстві.

Не відповідав їй екран, то поміняла сцену на працю у відділі технічнім. Звідси й анґажемент для кінових операцій на Далекому Сході.

Зрозуміло, що це формальний привід, технічні, рамкові умови подорожі. Зрештою, так Кисілевська сформулювала запитання й отримала таку відповідь. Проте ця відповідь на поверхні, поверхнева. Запитання не передбачало ходіння-вглиб. Щось так і залишилося недомовленим у цьому діалозі, у звіті про відвідини, який відвідувачка, пасіонарна прихильниця Яблонської і частково подільниця її подорожнього досвіду, прагне подати так само поетично, як описує свої подорожі Яблонська. Хроністка рухається у фарватері поетики «прелєґентки», зроблений Кисілевською опис зустрічі нагадує описи-сценки з подорожніх книжок Яблонської. Як наслідок відбувається обернення, мальовнича Лемківщина постає не лише мальовничою, а й зазнає екзотизації, співрозмовниці перебувають у цьому зекзотизованому просторі.

За серпанком слів втратилася, схоже, суть. Здається, Кисілевська не зрозуміла Яблонську, зависла в тенетах орієнталізму, екзотичного замилування, поїхавши від Яблонської з тим, з чим приїхала, «мальовничість» Кисілевської і «чар» Яблонської – різнокаліберні величини; це як розмовляння на різних регістрах, дарма що шанувальниця підлаштовується під регістр пошанованої. Згадане серце також мало що прояснює. Воно – вмістище, резервуар, а що в ньому...

Формально Софія Яблонська здійснює подорожі на замовлення кінокомпанії, для якої працює. Судячи з розкішного ілюстративного матеріалу і повідомлень самої подорожниці, розкиданих у різних місцях її, хоч і поділеної на окремі частини оповіді, текстів – усіх трьох книжок, завдання вона виконує блискуче. Формально вона вирушає у відрядження. Поділ будь-якої книжки на фрагменти зумовлюється різними причинами, інколи, в попередні епохи, – поетапним друком романів на сторінках періодичних видань. Декотрі славетні літератори минулого, подаючи чергову порцію свого work in progress, подеколи, як зізнавалися згодом, не знали, як розвиватиметься дія наступного разу. Здебільшого виходили захопливі тексти – комерційна складова не завжди перешкоджала, навпаки, заохочувала промовляти до ширшого загалу, і хоча це – незрідка – відбувалося коштом поетики тексту, зате на користь поетики життя, його соковитості, загадковості, несподіваності, але й також на користь структури оповіді.

Поділ подорожніх книжок Яблонської на невеличкі частини з власними заголовками, поряд з практичним (для зручнішого читання) має ще й два подальші виміри. Один із них зумовлений логікою подорожньої літератури поготів, її повідомляльністю (репортажністю), в основі якої лежать враженнєвість і зміна локацій та ситуацій, адже подорожування – рух у просторі, постійна почерговість. Другий, повʼязаний з першим, характерний для Яблонської і таких, як вона, авторів, яких не так густо, хоча подорожньої літератури лише за двадцяте сторіччя хоч греблю гати. Яблонська структурує оповідь у вигляді картин, як у кіномистецтві. Тоді як чимало письменників-чоловіків, сучасників Яблонської, сахалися кінематографа, не розуміли його, демонізували чи в кращому разі вбачали в ньому конкуренцію для художнього письма, жінка-українка використовує технічні можливості нового медіа, до того ж двояко. З одного боку – традиційно, як ілюстрацію до написаного (світлини) (до фотографії подорожувальники або самотужки малювали шкіци чи повноцінні картини до власної оповіді або, як заможні подорожувальники давніших сторіч, наймали малярів, брали їх з собою в подорож). З іншого боку – революційно, змінюючи структуру, від чого кожна частина навіює враження кіноепізоду. Ми мовби переглядаємо фільм, відзнятий словами. Хтось із сучасників Ябонської помітив це. Ми не відкладаємо книжку, дочитавши її, а мовби виходимо з кінозалу, де щойно згасла laterna magica (Інґмар Берґман).

На початку «Чара Марока», в пасажі, доданому до епізоду «Танці і сонце», в якому змальовано танець чорних танцюристів Сенегалу, Яблонська «виписує» рецепт:

Ах, ви! Чого ж вам? Ну, коли справді життя вам нецікаве, важке, коли не добачуєте в ньому приваб ні цілі – так виберіть собі оцю:

Поїхати в Африку!

Тут ви житимете нескладним життям, радітимете, що сонце золоте і небо синє, дивуватиметеся, чому будівлі не чорніть та чому Атлас, що вирізується шпилястими хребтами на обрії, покритий снігом, а у його ніг дозрілі помаранчі похитуються на сочистих, рясних галузках...

Яблонська описує ситуацію «цивілізаційної втоми», «техногенного неврозу», пропонуючи як цілюще зілля подорожування. Навколосвітній круїз призначає лікар серові Генрі. «Пес Баскервілів» могла б бути чудова метафора «техногенного терору» поготів. Сконцентрована техногенність «запорошує» вертикальну оптику, «захмарює» «оту красу». Оповідачка тікає туди, де «повітря затрясене золотистими порошинками сонячного проміння, та таке воно ніжне й прозоре, що зір летить угору до самого Бога. / Годинами лежу на моїй соломʼяній рогожі та вдивляюся в небо».

З туги народжується поетика. Мандри – поезія подорожі. Ось ще цитата зі згаданого фрагменту «Танці й сонце»:

Аж раптово лінивий танок перелітає в шалене вирування під звуки дикої пісні і брязк заліза.

Мов буря в лісі, мов дикий зірваний потік, що летить наосліп та водопадами спадає із стрімких скель, мов бал усіх звірів лісу, що кожен іншим голосом та іншими рухами віддає свою втіху.

Охоплює охота роздягтися, змішатися з ними та, купаючися в сонці, плескати в долоні і вигукувати радощі життя, піднявши голову у небо.

Поетика перетворює подорожування на мандри. Подорожі і мандри зустрічаються на території тексту. Вони дають найпевнішу відповідь на «нащо» подорожей. Яблонська тяжко хворіє, одужує і подорожує далі. Подорожує знову. Тоді як для Вернера Герцоґа подорож підпорядкована певній меті поза самою подорожжю, є інструментом досягнення чогось іншого, а для Турянського – ситуацією вимушеною, хоча й безглуздою й екзистенційно позамежовою, то для Софії Яблонської мета подорожування не десь поза ним, а в самому подорожуванні. Подорожування і є властивою метою, виконуючи низку супровідних функцій (субмета), найважливіші з-поміж яких – знайомство з Іншим і пізнання себе.

Покидаючи поріг дому фізичного, українка Яблонська вирушає в подорож у пошуках дому метафоричного. Це подорож до колиски людства і / відтак до джерел себе. В цій подорожі буквальне і метафоричне нерозлучні. Усмішка сонця, що сходить, відкриваючись мандрівниці, подібна до усмішки Будди. Вона і є його усміхом, та варто схотіти зафіксувати її, як вона ціпеніє, перетворюється на статуетку в храмі, де усміх – на метелик, що застиг на вустах.

Раз у Парижі, на площі я бачила білого метелика.

Це було в половині літа.

[...]

Втомившись, він сідав відпочити на гарячому асфальті вулиць, що припікав його маленьке тіло та його прозірчасті крильцята.

Знову схоплювався до лету, перелітав на ліхтарні, на телеґрафічні стовпи, дроти... Востаннє я бачила його обезсиленим на даху чорного авта, що досмажувало його знеможені білі крильцята. Вони прилипли до чорної фарби і вже більше від неї не відстали.

Метелик життєвтіхи сідає на чорний лак песимізму, який увʼязнює його, деконструюючи його найважливіше і властиве призначення – вільно літати.

І далі, завершуючи мініатюру:

Цей метелик пробудив у мене почування бунту. Я зненавиділа місто. Ще того самого дня я покинула Париж і виїхала над Бретаньське море, де не тільки метелики, але й люди могли не лякатись за свої крила.

Це і є вона, відповідь.

Ніхто з сучасників не зрозумів Яблонської краще за Ірину Вільде, дарма що відгукувалися в суперлятивах:

Думаю, коли навіть по якімсь часі в памʼяті прибліднуть оті всі живі люди, що з ними так зручно й безпосередньо зуміла познайомити Софія Яблонська, коли погубляться навіть деякі з тих безчисленних картин, що їх авторка привела нам перед очі душі, коли навіть з часом помутніють ті сонячні, барвисті плями, що тепер веселять наші естетичні почування, то одне напевно останеться довго-довго тривале, коли вже не вічне в нашім серці: це туга за мандрівкою. Туга, яка може від колиски дрімала десь на дні нашої душі, а яку збудили «Далекі Обрії»...