Ще далеко до тих часів, коли на теренах Австро-Угорської імперії жінки отримають виборче право (не кажучи вже про якусь гендерну рівність), ще тоді, коли соціальна роль жінки гарно вкладалася в правило «три Ка» – Kinder, Küche, Kirche, десь на краю цієї великої імперії, в середмісті Лемберга вечірні сутінки попелястим котом повільно вмощувалися поміж будинками, готуючись до сну. Коли темрява ставала все густіша, наздоганяючи один одного по черзі з’являлися округлі острівки тьмяного світла – це ліхтарники запалювали свої ліхтарі, що живилися ріпаковою або конопляною олією. Ані звуки мотору, ані дзеленькіт трамваю ще не зворушували дихання тогочасного Львова, лише лункий стукіт копит та торохтіння коліс, частенько з старечим поскрипування, могли чутися десь поряд.
Можливо, тоді. А може коли сонце лише солодко потягувалось зі сну, а крамарки вже повикладали на ляди чи прямо на землю свій товар біля ратуші.
Але найчастіше в свою улюблену мокру погоду львівський Нептун з сумними очима крізь ринковий гамір нечутно вітався з цією непересічною жінкою, що зазвичай поспішала пропри нього.
Чому поспішала? Бо дієвість та рух були частиною її сутності. Чому непересічна? Бо Через десяток років ця жінка стане однією з найвідважніших мандрівниць XIX століття, напише 13 книг, які будуть перекладені сімома мовами.
Проте не всі спогади про життя у Львові стануть приємними для Іди Пфайффер.
Народилася Іда Лаура Реєр у Відні, Австрія, 14 жовтня 1797 року у родині торговця.
Підростаючи серед численних братів під наглядом батька, дівчинка отримувала суворе хлопчаче виховання. Беручи активну участь у постійних іграх та змаганнях братів, Іда загартовувалась фізично. Дійшло до того, що дівча стало одягатися як хлопчик, а щоб не займатися рукоділлям та грою на фортепіано, вона різала чи обпікала собі пальці.
Після смерті батька, коли Іді виповнилось 9 років, мама намагалася повернути доньку до традиційного виховання. Для цього в 1810 році було найнято вчителя Йозефа Тріммеля, який став терплячим та добрим наставником для дівчини. Тоді свою енергію Іда направляє в книги, а саме книги про подорожі. Вона жадібно читала все, шо потрапляло їй у руки; з глибоким інтересом стежила за кар’єрою кожного авантюрного дослідника й обурювалася своєю статтю, що заважала їй наслідувати їхній героїчний приклад. Зрештою перебороти хлопчачу вдачу було важко, та все ж Іда освоює «жіночі навики» – і, що не дивно, прихильність до свого вчителя переростає у закоханість. Таке кохання, звісно, було приречене – мати відмовляє бідному залицяльнику.
Згодом у 1820 році втомлена материними заборонами Іда погодилася на шлюб за домовленістю з удівцем, який був на 24 роки старшим за неї, заможним адвокатом Марком Антоном Пфайффером із Лемберга.
Одразу після одруження сім’я поселилася у Львові, згодом в них народилося двоє синів і донька. Марк Пфайффер був чесним, але не надто успішним адвокатом. Він цілком безстрашно викрив корумпованість австрійських чиновників у Галичині, чим нажив собі багато ворогів. Зрештою був змушений залишити посаду радника і, позбавившись своєї прибуткової практики, переїхати до Відня в пошуках роботи. Відень, Лемберг, знову Відень, Швейцарія… «Тільки небесам відомо, – пише пані Пфайффер у своїй автобіографії, – як я настраждалась протягом вісімнадцяти років свого подружнього життя: не через жорстоке поводження з боку мого чоловіка, а через бідність і злидні. Я походжу із заможної родини, і з ранньої юності звикла до порядку та комфорту; а тоді я часто не знала, де мені прихилити голову чи знайти трохи грошей, щоб купити найнеобхідніше. Я виконувала домашню роботу, терпіла холод і голод; ховаючись, працювала за гроші – давала уроки малювання та музики; і все ж, незважаючи на всі мої зусилля, було багато днів, коли я ледве могла дати моїм бідним дітям на вечерю щось, крім сухого хліба».
Відвідуючи родину в Трієсті, тодішній гавані на Адріатичному морі під владою Австрії, Іда вперше побачила море – і, як пізніше вона напише, воно пробудило в ній «бажання подорожувати, яке було майже неможливо подолати».
Смерть матері в 1837 році принесла Іді скромний спадок, який звільнив її від настирливих турбот і дозволив забезпечити навчання синів. Коли вони виросли й почали успішно займатися професійною діяльністю, пані Пфайффер, яка втратила чоловіка в 1838 році, знову опинилася під впливом своєї старої пристрасті.
Хоча її фінансові можливості були значно обмежені, адже вона багато зробила для свого хворого чоловіка та дітей, все ж вона була ще сильною, здоровою жінкою, яка звикла до ощадливості й, опинившись на самоті, могла повністю віддатися мандрівкам.
22 березня 1842 року у віці 44 років Іда Пфайффер вирушила з Відня у першу велику подорож до Святої Землі. Насправді Іда значно розширила масштаби та маршрут своєї мандрівки. І не потрібно мені вам нагадувати про випробування і труднощі, що супроводжували подорожників у ті часи в дорозі – й усе це на тлі політично нестійких регіонів та спалахів чуми.
По темних хвилях Дунаю через Чорне море до Константинополя, звідти до Баальбека, Бейрута та Дамаска, а далі – Назарет, Єрусалим та Мертве море, через піщану пустелю до Суецького перешийка та Червоного моря, потім Олександрія та Каїр; і назад до Відня із зупинками на Сицилії, Неаполі, Римі та Флоренції. Як на мене, не кожна жінка в наш час згодиться на таку 10-місячну авантюру!
Поки я набирала цей перший маршрут Іди, мені мурашки бігали у кінчиках пальців, (знаю, знаю – вони там не мають бігати!), а в голові наче неоновими спалахами барвисто миготіли мозаїки собору Святої Софії, руїни римських храмів, мечеть Аль-Омарі та Голубина скеля Бейрута, стародавні сірувато-жовті вулички та храми Єрусалима, величні мури та ворота Дамаска, єгипетські гробниці з задумливим Сфінксом, катакомби Олександрії, залита сонцем природа Сицилії, куполи Дуомо та ренесансні палаци – і так до безконечності, наскільки дозволяла моя фантазія. А скільки всього було насправді…
Друзі та видавець умовили Іду видати щоденник подорожі, які були опубліковані анонімно в 1843 році під назвою «Подорож віденської жінки до Святої Землі». Ця книга, як і наступні, що виходили кількома томами, мали великий успіх у публіки завдяки простому, доступному стилю та достовірності описів.
У своїх щоденниках, які стали основою її численних книг про подорожі, Пфайффер демонструвала незвичайну відвертість, описуючи себе бідною, непривабливою та старою, без претензій ні на літературний талант, ні на освіту. Однак вона зазначила, що її перевагою були зрілість, мужність і почуття незалежності, отримані в житті, яке було наповнене труднощами.
Лише в 1856 році, випустивши четверте видання, Іда Пфайффер оголосила себе автором. А дохід із книг дозволяв фінансувати подальші поїздки.
Майже весь 1845 рік Іда знову присвятила подорожам, обравши сувору північ – Ісландія, Норвегія, Швеція. Тут тобі сірчані джерела та гейзери, гроти та вулкани, тут тобі і знайомство з королевою Швеції Жозефіною.
І нарешті наша мандрівниця наважилась на кругосвітню подорож (1846–1848). Вмощуйтесь зручніше і лишень уявіть – важкий перехід через бурхливі води навколо мису Горн до Вальпараїсо в Чилі, прийом у королеви Таїті, Гонконг та Кантон, де біла жінка була чимось небаченим і неприйнятним, чайні плантації Цейлону, різнобарв’я і гамір Калькутти і Бомбея, полювання на тигра, древні скарби Месопотамії та Персії, виснажливі каравани пустелею, руїни Вавилона та Ніневії…
Після першої не забарилась і друга навколосвітня подорож (1851–1855): з Лондона до Південної Африки, потім через Індійський океан до Сінгапуру; а далі – острови Борнео, Ява та Суматра, де Іда стала першою білою людиною, що побувала на них. Відвідавши Зондські та Молуккські острови, вона пропливла через Тихий океан і прибула до Каліфорнії у вересні 1853 року. Потім перетнула Кордильєри і досягла Північної Америки через Панаму. Далі на маршруті – Новий Орлеан з його невільнічними ринками, Чикаго, Великі озера та Ніагарський водоспад. Після перебування в Нью-Йорку та Бостоні вона знову ступила на європейську землю в Лондоні в листопаді 1854 року.
Після повернення вона вже була настільки популярною, що читачі модного журналу Die Wiener Elegante терміново попросили фотографію мандрівниці. Тоді газета опублікувала дещо ідеалізоване зображення Іди Пфайффер у «дорожньому костюмі» та з сачком для метеликів.
Пунктом призначення наступної подорожі, яка почалася в травні 1856 року, повинна була стати Австралія – єдиний континент, який Іда Пфайффер ще не відвідала. На жаль, діставшись Мадагаскару й потрапивши в заворушення проти чинної влади королеви та зазнавши ряду труднощів та перешкод, Іда заразилася малярією. Ускладнення після хвороби змусили її повернутися додому у Відень, де вона і померла в ніч з 27 на 28 жовтня 1858 року.
Отже, ця немолода поважна пані в час, коли подорожні умови, м’яко кажучи, бажали кращого, здолала понад 240 тисяч кілометрів морем та 30 тисяч кілометрів сушею. Багато хто вважає її вклад неоціненним – вона привнесла в Європу величезну кількість географічних, ботанічних та етнографічних знань, хоча й не була науковцем.
Одна жінка – а наче два життя, дві різні людини.
А наш Нептун й далі крізь гамір, тепер туристів та гостей Львова, тихо вітається з кимось, розповідаючи карколомну історію подорожей у багато земель непересічної пані, Іди Пфайффер, якій не судилось стати львів’янкою, а призначено було підкорити світ.
20.02.2024