Нічна завірюха

Я висунула голову з-під покривала і знову обережно лягла на білу подушку.

З лямпи ллється рожеве світло, освітлює мою голову і розсівається на зеленому оксамиті стіни.

Тикотить годинник. З-під мички волосся, що впала мені на лице, відчепилися втомлені очі і зупинилися на білій книжці. Скачуть чорні літери на обкладинці. За вікнами гуде місто. «Ссс—ззз—юююю» ... — гуде вітер у комині.

По килимі стелиться довгою тінню червоний вогонь від печі. Надворі — чи то осінь, чи зима. Шумить вітер, свище і шпурляє сухе листя у вікна мансарди. Дерева, мабуть, то нагинають то розправляють своє сухе довге галуззя, бо чути, як б’ють об скляну покрівлю. Листя скапує і спливає по ній. З вулиці сумно світить ліхтарня і кидає довгі тіні на шибки. На вікнах танцюють кістяки обідраних галузок.

Вітер шарпає входові дверцята, на яких хилитається дзвінок, що своїми звуками акомпаньює протяжному сви­стові. Інколи проскочить у щілину дверей сухий листок, впаде у стару робітню і з шелестом ляже на килим.

«Ввв—ююю—зззь» ... — чути, як співає ніч серед висохлих дерев. Дзвінок наче перестерігає мене перед неві­домими гістьми неспокійної ночі, що пролазять крізь усі щілини і тінями вповзають у зачинений дім.

Не сплю. Зі мною цілий Париж не спить, наслухує нервово. Нічний гомін шарпає і вовтузиться з утомленими думками. Хлипають спомини, стогнуть образи, регочуться сподівання, бадьорість ховається під покривало з острахом перед власною тінню.

Перші блиски світанку впали на шибки разом з тяж­кими краплями дощу. На вулиці вже вилискують тротуари асфальтом. Розплилися світла останніх ліхтарень. Затрубили, заторохкотіли ранні авта. Надходить день, будиться місто, заворушилися перші сірі постаті під широкими парасолями. Негоду заглушили (гудки фабрик. Роз’їжджають вантажні авта, перед ворітьми підбирають сміття: сліди людського існування. Авта розвозять свіжий хліб. З паризького перед­містя виповзають автобуси, останні трамваї.

Усі наче забули про хуртовину, наче її не чули. Наче не існували люди, що цілу ніч слухали той похоронний джаз.

Під вікнами проходить чоловік і, зупинившися вигу­кує:

— Скляр, скляр! — Французькою мовою це слово («вітр’є») дивно надається до протяжних вигуків.

Я сердито зіскочила на підлогу. Під нотами на килимі шуміли листки, як тяжка безсонна ніч у голові.

Я ліниво підійшла до вікна і потягла за фіранку. Кусні скла посипалися під ноги.

Я відчинила вікно. Там, на тротуарі, стояв знайомий скляр, запитально дивився на моє втомлене обличчя і несмі­ливо запитав:

— Добридень! Може, вам уставити вікно?

Він дістав усмішку згоди. Це була перше людина, яка відчула, що в мене щось розбилося, і перша, що могла мені так скоро допомогти.

[Сучасність, 1971, ч.6, с.7–8]