Далекі обрії

«Про любов, яка перетворилася / у мрію голубу», – ці рядки з вірша «Cantos hondo» Богдана Бойчука можуть бути епіграфом до життя і подорожей Софії Яблонської, в заміжжі – Яблонської-Уден. Народжена в Германові, що на Галичині, Яблонська, донька священика, у двадцять років вирушає в Париж опановувати техніку документального кіна, звідки здійснює менші і більші виправи. Поміж них найдовшу – довкола світу, та найтривалішу – до Китаю, де проживе, попри критичні відгуки про Китай в книжках «З країни рижу та опію» і «Далекі обрії», п’ятнадцять років.

Досхочу наїздившись, Яблонська, емансипантка і феміністка, виходить заміж, народжує і виховує трьох хлопчаків. Ще в «Далеких обріях», у розмові з французьким архітектором, який опікується реставрацією палацу імператора Аннаму, мандрівниця висловлює цей свій намір «родинного затишку». Попри імпульсивність, неспокій, допитливість, що носять її по світах, Яблонська має виразний план свого життя: і подорожі, і сімʼя – його частини. «Ви ж самі знаєте, як я боялася сполохнути цю мою давню мрію. Як обережно ставилася до моїх планів, навіть ще тоді, як вони вже здійснилися», – звіряється вона перед початком поїздки. Якоїсь миті здається, що анонімний друг, з яким Яблонська веде прощальний діалог, – вона сама, її alter ego.

Тисяча девʼятсот сімдесят першого року Яблонська розбивається в автомобільній катастрофі – одинадцять років по тому, як за подібних обставин гине Альбер Камю. Французка українського походження, котра здійснила всі свої сміливі мрії, крім однієї – повернутися і жити в незалежній, не пошматованій імперіями та сусідами Україні, має чимало спільного з цим письменником та філософом – від походження і до поглядів. Походження? Де Галичина, а де Алжир! Ні мандрівка на північ Африки, ні життя в Парижі самі по собі не можуть бути достатніми арґументами.

Бунт проти суспільних умовностей, втеча у світ мрій – Камю і Яблонську обʼєднує образ бунтівної людини. Вони – брат і сестра за своїм духовним походженням. Обоє – постаті свого часу, виразники, як буде сказано згодом, «кризового стану духу, характерного для значної частини європейської інтеліґенції після Першої світової війни». Значною мірою це – і леґітимне, і помилкове твердження, бо чого-чого, а духу ні Яблонській, ні Камю не бракувало. Бунт спонукає обох до мандрів: Камю – до мандрів мисленням, Яблонську – місцевостями. Вони – люди свободи; це найпевніше, що можна сказати про них без риторичного перебільшення. Це про них Сартрове «Людина приречена на свободу», з отим неодмінним «на свободу», інакше – людина просто приречена.

Мандри і невільництво утворюють антагоністичну пару, між ними – образний, ментальний, психологічний рів, до того ж, здавалося б, – нездоланний. У звільненні від пересудів, у скиданні ланцюгів звичок та узвичаєностей бринить ніцшеанський мотив – з різницею, що для Ніцше – це народження надлюдини, а для Яблонської – нагода вповні відчути себе людиною. Тоді як проект ніцшеанської надлюдини, зазнавши фіаско, по багатьох десятиріччях домріюється-догорає в образах бетмена-спайдермена-айронмена по кіностудіях Голівуда, людина мандрівна Яблонської вільна від ваги подібного обладунку – як учора, так і сьогодні:

Я думаю: «Як це не трудно, як легко покинути, відʼїхати, забути, наче перестрибнути рів, – рів, який мені так довго видавався недоступним. Цей рів – це межа між вільними мандрівниками та невільниками у ланцюгах пересудів, звичок та сентиментів, які спутують їм ноги, – хоч їх руки теж іноді простягаються до свободи, просторів, – до світу. А прецінь тепер мені здається, що це так не трудно стати вільною людиною. Порвати все за собою, взяти вільний розгін і – гоп! – перескочити!.. Тоді перед тобою з усіх боків розтягаються дороги: одна ширша, привабніша за другу, та всі навипередки ваблять до себе. Тоді вже навіть нема охоти оглянутись поза себе. Як раз перестрибнеш перший, найтрудніший рів – то потім навіть ріки видаються рівчаками! Як тільки бажання втечі візьме верх над усіми почуттями – то це так нетрудно, так просто, що я сама до себе всміхаюся на думку, що моя пригода іншим видається неймовірною казкою, а то й «нечистою справою»! Власне, на злість тим людям, тепер мені їх осуд став зовсім байдужий. Може, саме тому я почуваю себе вперше у житті безмірно вільна. Тепер надійною лишилося тільки двох суддів: небо і я сама.

«Небо і я сама» – екзистенційна ситуація Яблонської-подорожувальниці: «я сама» означає не лише самість, а й самотність – таку саму незглибну, як небо. Прозоре небо, котре в одній виправі нагадує попередню: в Порт-Саїді «кохані спомини про Мароко», чи сталеве небо, як над Ханоєм, де блакить – коротка смужка часу між дощовим сезоном «зими» і розтопленим сонцем «літа», сині діри в роздертій плахті. Це – «синява неба», якою відкривається другий том «Далеких обріїв». «Голубі диліжанси» і «Легкосиня даль» – ті самі дві книжечки, що на них натрапила Михайлина Коцюбинська тисяча девʼятсот вісімдесят сьомого року в Празі в кабінеті Зіни Ґеник-Березовської, про що згадує в «Кинзі споминів». «...І вже маячать їхні романтичні постаті, як голубі диліжанси на шляхах моєї безумної подорожі»; «Це тобі, моє синє, вечірнє місто з легенд Шехерезади»; «...Тихий вечір. Синій вечірній гóрод. Азія». Це – Хвильовий, хоч могла би бути Яблонська. Хоч у Яблонської так само – за поетикою, і майже так само за текстом. Це – певна доба, її нерв, зріз, на якому запікся, мов кров, сік поезії. Її вловлює міф про Фаетона, він – її реквієм. Меркурій для Яблонської – замеркантильний. У «Далеких обріях» та й інших подорожніх книжках Яблонська, коли їй доводиться розраховуватися за щиру та безкорисливу гостинність, спізнає сумʼяття. Їй здається, що насправді вона не має чим віддячитися.

«Я блискавицями роздерте небо знаю, / Прибої, течії, смеркання голубі, / Світанки, збуджені, мов голубині зграї, / І те, що може лиш примаритись тобі» – це Рембо. «...Між небом і морем, за вітром та назустріч йому, по спʼянілих хвилях пливе самотній, білий привид... / Пливе він непомітно, тихо, несміло, без сліду. / В погоні за обріями, по зрадливих, золотих відблисках сонця, якби просто до нього. / Перед ним розстелюються все то нові простори, хоч чим він ближче, тим все далі від берегів без краю...». А це вже Яблонська. Яблонська, яка цитує. Це єдине місце з усіх її подорожніх книжок, де вона цитує. Це місце – на морі, на кораблі (пароплаві). «Так в моїй уяві виглядав корабель-мрія», – додає мандрівниця.

«А тепер не можу віднайти свою дорогу, / не можу повернутися до себе», – скаржиться-констатує ліричний субʼєкт у вірші Бойчука «Вітер з давніх віків». Відруховість будь-яких мандрів містить цей момент прибуття. Прибуття до пункту відправлення – не до того, розташованого в географічному просторі, а до того, що його варто шукати в координатах внутрішніх. Хай там як, його таки варто шукати. Незрідка треба обʼїхати увесь світ, щоб прибути. Без відправлення немає прибуття. До найближчого дорога часом неймовірно довга – нескінченна.

«Вітер з давніх віків» – саме він напинає вітрила корабля подорожей Софії Яблонської. Вітер туги, про яку Яблонська не раз згадує у своїх книжках. Вітер самості, який піддає випробуванню її «я». Вітер самотності, про яку вона згадує не меншу кількість разів. Той самий вітер, який напинає вітрила корабля Артюра Рембо. Ті самі вітрила. Того самого корабля. Туга – алкоголь, що спʼяняє. У неї – власні джерела, як і все, все без винятку їх має. Туга за чим?

Щойно на кораблі Яблонська почувається у своїй стихії мандрівниці. Жодний інший транспорт – ні потяг, ні автомобіль, ні навіть місцеві, «тубільні», «екзотичні» засоби пересування – не дають їй того відчуття, яке так окрилює, змушує цитувати поезію, змушує до власного поетичного мовлення, врешті – до зізнання, до цього «Уяву романтичної мандрівниці, що поїхала шукати по світі колись ще в дитинстві загублених мрій». Яблонською веде туга за джерелами себе – за своїм і людства дитинством, за втраченим раєм. Сила біблійного міфу рухає донькою священика, жадання віднайти його – те місце, той топос, ту утопію. «Жінки, що кружляють на близьких приморських терасах, дитинні й велетенські, прекрасні й чорні у сіро-зеленій тіні, скарби, що постали на жирній землі гаїв і відталих садочків – молоді матері та дорослі сестри з очима, в яких – далекі мандри, султанші й принцеси з тиранічною ходою й одежею, маленькі чужинки і лагідні нещасні люди.» – це Рембо. Вірш «Дитинство» з циклу «Осяяння». «Є в лісі птах, його спів затримує вас і змушує червоніти. / Є годинник, який не здвонить. / Є вибоїна з гніздом для білих звіряток. / Є собор, який запалає, й озеро, яке підіймається». Це ще Рембо. «Є світло, завіяне вітром. / Є корчма серед поля, яку пополудні покидає пʼяничка. / Є виноградник, спалений і чорний, з дірами, повними павуків. / Є покій, вибілений молоком. / Божевільний помер. Є острів південногоморя, / Де вшановують бога сонця. Бʼють у литаври. / Чоловіки виводять бойовий тан. / Жінки вигойдують стегнами серед ліан та вогняних маків / Коли співає море. О наш утрачений раю», – це вже Тракль.

«...Я засинаю сном дитини, якій сниться здійснення її найглибших бажань», – Яблонська на Балі. «Коли у двері тихо застукала служниця і принесла мені чаю та рожеву нафтову лампу, на кімнату впало таке саме рожеве світло, як у моїй дитячій кімнаті, де я вже мріяла про пальми...» – Яблонська на острові Роротонґа, «перші «міражі» Пацифіку». Подорож до дитинства – свого і людства, обидві – нерозокремні. Універсально-недосяжне й приватно-особисте, таке ж недосяжне, де простір зливається з часом, як море, що його розорює корабель, з обрієм, де «давніх» починає означати те саме, що й «далеких», де «довгий» – мірило, народжене алеєю часу. Що далі подорожує Яблонська, то очевидніше їй ввижаються силуети Карпат – в жодній іншій книжці вона, галичанка, не повторює це слово так часто, як у цій.

Софія Яблонська, повість-спогад "Моє дитинство в Україні" 

Перед тим готелем над морським пляжем, де я проходжувалася під зоряним небом, я з дивним зворушенням побачила довгу алею аравкарій, які знову розбудили в мені чарівний спомин моєї Матері. Спомин з дуже давніх літ. Я знову бачила її, ще молодою, у білій сукні, похилену над галузками аравкарій, які вона так ніжно обмивала. Якби вона була тут зі мною – то і не пізнала б тих тридцятиметрових дерев, неподібних до нашого ніжного деревцятка.

Хто знає, чи це саме не вона, – або не ті пальми, які були окрасою наших вікон, – не розбудили в мені потайне бажання побачити на власні очі, чи справді існують країни, де вони вільно та дико ростуть?

Сьогодні я теж безмежно вдячна їй за те, що вона перша замаїла мою дитячу уяву екзотичними рослинами та піснями про мандрівних птахів. Якби тільки ця глибока та ніжна вдячність могли хоч у частині винагородити їй тугу тих довгих літ розставання!

Яблонська – та чужинка з «Дитинства» Рембо. Й Рембо – чужинець. І Тракль, чиєю рукою туга заповнює анкету-клопотання про місце волонтера на Борнео. І Ґоґен, в якого вона спалахує яскравими вогнями барв. І герої Конрада, (з)ваблені «до незбагненної мети». Ця Fernweh, за якою – Heimweh, туга за тією іншою, далекою, недосяжною батьківщиною, за домівкою людства, його колискою – найпершою з найперших оселею. «В моїх мандрівках, з краю в край, – зізнається Яблонська, – я ніде не зустріла раю, якого сподівалася». Його не зустрів також Тоні Ласт, утікач від цивілізації в романі «Жменя праху» Івліна Во. Не зустрів його й Клод Ваннек, хроніст життя і смерті Перкена, шляху від пункту «ен» до пункту «ес» у «Королівській дорозі» Мальро, де підсумковий діалог наче виписаний для кіносценарію. «Перкен дивився на цього дивного свідка, мов на істоту з іншого світу». «Досі ще ні Захід, ні Схід не навчили мене пасивности, ні резиґнації». (Яблонська).

«– Рай? – перебив мене капітан. – Він перестає існувати із хвилиною, коли до нього входить хоч би одна людина, скажімо: дві, три... Хіба що всі залишилися би малими дітьми. Ви мені нагадали сумну пригоду одного мого друга, що теж, як ви, тужив за земним раєм» (Яблонська). Метафора, прочитана буквально, й поезія, сприйнята за дійсність. Райські землі, «звідки Бог забув вигнати людину». «Райські сни», а проте «правдиві візії». Новітні Адам і Єва завершують модерну робінзонаду, яку започаткував Дефо, і незрівнянно давнішу, на якій тримається міт про нас самих.«Пісні ці / підносяться з жіночої туги / і стеляться долинами / душ», – завершується «Cantos hondo» Бойчука.

Довгі роки він ощадливо складав гроші та звозив на свій острівець усе потрібне на довгі роки, щоб стати незалежним від решти світу. Нарешті він покинув мореплавство і поселився сам на острові, щоб раніше приготовити все на приїзд «королевої свого життя». Там він побудував чарівний домик у затінку пальм, засадив кілька плантацій, великий город і сад, навіть вичистив частину лісу на парк і луг, де поселив кілька домашніх тварин, які привіз сюди з Европи. Я сам бачив це все викінчене і можу запевнити вас, що це справді був зразок «земного раю»... Як усе було готове, з Европи приїхала його дружина, захоплена своїм новим королівством. Треба вам зазначити, що це не була звичайна собі жінка, а одна з тих жінок, для яких варт віддати своє життя. Зрештою, вони обидвоє – це була пара, якої сам спомин, ще сьогодні додає мені відваги до життя. Часто я повторяю собі, що у світі десь, певно, ще існують інші подібні до них люди. На острові, крім них, не було більше нікого, бо мій друг не хотів узяти зі собою ні одної людини, яка могла б стати причиною якихось непередбачених турбот. Він волів обмежити своє життя до найменших потреб, щоб тим самим зменшити джерело своїх вимог, бажань, клопотів. Вони вирішили вистачати одне одному. Він мав працювати на плантаціях, – вона – хоч досі жила, як княжна, вирішила сама зайнятися хатою і господарством.

– Запевняю вас, що я рідко коли бачив таку цілковиту зміну у житті двох людей. ... Після моїх останніх відвідин у них я сам почав вірити в те, що людина сама може влаштувати свій рай на землі. «Треба тільки дуже міцно цього хотіти», – тямлю, повторяв мені мій друг. Бачачи такий приклад, я сам став уже думати про якийсь острівець, – хоч, як бачите тепер, ця думка перестала турбувати мене.

– Шкода! Чому?..

– Бо ніде людина не може бути безпечна, нікуди не може втекти від терпіння [страждання]... Мій друг та його жінка покінчили самогубством.

– Самогубством? – крикнула я, надто здивована таким несподіваним закінченням ідилії. – Через що?..

– Ніхто цього не знає! ... Лист, який мій друг був лишив для мене, зовсім поблід від дощу, який падав крізь роздерту вітром стріху опустілого дому. «Самогубство» було єдиним словом, яке на листі лишилося виразне! ... Вони, мабуть, ... заразилися невиліковною хворобою та радше вирішили вмерти, ніж зогнити за життя!..