Дивовижна доля випала Розалії Ходкевич, в заміжжі – княгині Любомирській, та її доньці Олександрі, яку письменники називали Олесею і яка сама пізніше стала письменницею. Про обох у Польщі написано чимало книжок. І хоча тут мова про наших українських магнатів, досі у нас ніхто ще роману про них не написав. Правда, є окремі статті в мережі, наповнені чудернацькими вигадками. Не буду тут повторювати відомі речі, зосереджуся на менш відомих фактах і фантазіях.
Канонік Кшиштоф Шмід був одним із перших, хто почав творити легенди про долю Розалії й Олесі. У книзі для дітей «Княгиня Любомирська, або Дивовижна доля польської сироти в Парижі» він пише, що одного разу 1793 року княгиня сиділа в колі друзів у своїй вітальні на передмісті Сен-Жермен у Парижі. Під час чаювання зайшла розмова про наближення терору, а при цьому висловлено було негативні думки про партію Робесп'єра. При цьому була присутня покоївка-галичанка, яка не дуже тямила, про що мова. І коли камердинер княгині, француз, запитав її, про що йшлося у вітальні, Кася наївно розповіла йому зміст тієї розмови.
У той час доносили всі на всіх, манія доносів і наклепів захопила весь плебс. Камердинер Ляфлєр не був винятком. Княгиню ув'язнили і разом з маленькою донькою відвезли у тюрму Консьєржері, звідки рідко кому вдалося вийти на волю, а переважно на ешафот. Не дивно, що незабаром княгиня була гільйотинована, залишивши дочку у в'язниці. Дівчинкою заопікувалася дружина тюремного наглядача пані Берло, яка заробляла на життя пранням. Це та сама легендарна жінка, яка, ризикуючи власним життям, намагалася скрасити останні хвилини Марії Антуанетти, передаючи від неї листи її дітям.
Пані Берло забрала малу Олесю і виховувала її як свою доньку, навчила прати і прасувати. Це тривало кілька років; Олеся виросла і добре вивчила паризькі вулиці, розвозячи випрану білизну.
А тим часом Кася, служниця княгині, яка нехотячи погубила свою пані, дуже переживала. Коли вона не побачила дитини на ешафоті, то вирішила, що Олеся блукає десь у Парижі, і вирішила її врятувати. Знайти дівчинку їй не вдалося, тож вона повертається додому, щоб сповістити брата у перших княгині, графа Жевуського, про нещастя.
Після різних пригод Кася прибуває до графа, ледь не загинувши від голоду та виснаження, хоча зберегла значні коштовності княгині, які їй вдалося врятувати під час обшуку. Граф вирушає в подорож, у вересні прибуває до Парижа і докладає всіх можливих зусиль, щоб знайти сліди дитини. Але буря революції за кілька років так порозкидала людей, що годі було щось конкретне довідатися. Чутка, що з'явився в Парижі багатий граф, який шукає загублену дівчинку, швидко поширилася між підприємливим людом, і потяглися до графа різні матері з дітьми, бажаючи подарувати їм велике майбутнє. Проте граф у жодній з них не впізнав знайомих рис.
Минали дні за днями, граф втратив надію знайти Олесю і вирішив вертатися. Панотець у своїй розповіді вирішив дотримати інтригу і пише, що саме в ту хвилину, коли вже граф зібрався сідати в карету, з’являється прачка з дівчинкою. Її риси були дивно схожі на риси нещасної княгині. Вражений граф запитує її:
– Скільки тобі років, дівчинко?
– Думаю, десять, – відповіла прачка.
Граф затремтів від радості й заговорив до неї польською.
– Це мова моєї мами, – скрикнула дитина...
– Хто це? – знову запитав Жевуський, показуючи портрет Розалії.
– Це портрет моєї мами, – відповіла дівчинка.
Сумнівів уже не було, граф забрав Олесю до себе, а щоб віддячити пані Берло, відвіз її з дітьми до свого маєтку. Отець Шмід додає, що обоє її синів навчалися у Віленському університеті коштом родини Жевуських, згодом пішли до польського війська і були ад’ютантами князя Юзефа Понятовського, доньки вийшли заміж за поляків, а молодший син став капітаном російського флоту!
Письменник Казімєж Хлендовський (1843–1920) згадував, що коли відвідав Підгорецький замок, розговорився зі швейцаром, і той розповів йому, що нащадки пані Берло й досі живуть у Ланьцуті! Це власне Хлендовський, описуючи доньку княгині, називав її Олесею.
У 1874 році паризька «Illustration universelle» опублікувала статтю про княгиню Розалію Любомирську, в якій детально розповідала про пригоди юної Олесі, посилаючись при цьому на близького родича князів Любомирських. Ця версія нічим не відрізнялася від версії отця Шміда.
А однак це все тільки легенда, що нагадує «Пригоди Олівера Твіста», бо не мала княгиня такого щастя запізнати милосердну пані Берло через те бодай, що сиділа не у Консьєржері, а в тюрмі Ла Форс. А отже і не забирав граф добру прачку з її дітьми у свої маєтки.
У Львові колись була вулиця Клементини Таньської, в заміжжі Гоффманової (1798–1845), зараз це вулиця Руданського. Таньська писала щоденники, в яких навела чимало цікавинок про Любомирську. Вона, як і донька Розалії, заперечували, що княгиня коли-небудь висловлювалася негативно про революцію і ніколи в політику не втручалася. Натомість якийсь пан Руссо (не Жан-Жак) листувався з французькими емігрантами, ворогами революції, під її іменем. І коли це листування виявили, то саме воно стало причиною її арешту.
«Коли доводиться терпіти страждання, коли доводиться жертвувати всім своїм єством, жінки зазвичай стають героями, – констатує Хлендовський. – Жоден чоловік не зрівняється зі стражданнями жінки. У в’язниці княгиня Розалія стає справжньою героїнею, вона смиренно переносить жахливі страждання, думає лише про порятунок доньки, а коли їй радять визнати перед трибуналом, що вона справді висловлювалася так, як про це донесли її слуги, бо лише це могло її врятувати від вірної смерті, вона сміливо відкидає цю хитрість, не бажаючи залишати плями на своїй жіночій честі і не бажаючи, щоб донька червоніла з приводу її звільнення... Княгиня мала вибір: або звинувачувати себе, або померти... Вона вибрала смерть...»
Хлендовський тут не стримався і теж додав трохи фантазії, не довіряючи Таньській.
Родина Любомирської намагалася її врятувати, зверталися навіть до Костюшка, який мав написати листа до Національних зборів із проханням про її помилування. Однак лист, як то буває в сльозливих романах, запізнився. Княгиню встигли стратити. Вирок нещасній княгині підписав фанатик Робесп'єр. Ще один цікавий чоловік брав участь у порятунку княгині – граф Остап або ж Тадеуш Грабянка (1760–1807) – український шляхтич, масон, ілюмінат. Але і його давні теплі зв'язки з французькими революціонерами не принесли бажаного, зате самого його привели до смерті в Петропавловській фортеці за звинуваченням у симпатіях до Наполеона.
Розалія Ходкевич (16 вересня 1768, Чорнобиль – 30 червня 1794, Париж), донька Яна Миколая Ксаверія Ходкевича і Людвіки Жевуської, була одружена в 1783 році з князем Олександром Любомирським, київським каштеляном, який помер у Відні 14 липня 1807 року.
До трагічної смерті її привело кохання. Розалія не любила свого чоловіка, часто захоплювалася іншими. «Княгиня була надто легковажною», – дорікала їй Таньська. Вона закохалася в сенатора Тадеуша Мостовського і вирушила разом із ним спочатку до Швейцарії, а потім до Парижа. Однак цей флірт був надто коротким. Пані Таньська стверджує, що Мостовський швидко її покинув, бо захопився іншою.
Персона княгині Любомирської не переставала хвилювати літераторів. Як пише Хлендовський, «один із найвидатніших наших письменників (мабуть, Сєнкєвич? – Ю. В.) дотримувався думки пані Таньської і якось у колонці однієї з галицьких газет описав теж легковажність княгині, через що один із родичів вимагав від нього сатисфакції».
Після смерті матері осиротіла Олеся ще три місяці перебувала в ув'язненні. 13 серпня дівчинку вивезли до Швейцарії, а згодом до Берліна, де був її батько. Романтичні історії про прачок, чудесні знахідки і навіть про собачу будку, в якій вона мала ховатися, – все це лише байки.
Олеся написала роман і щоденник французькою мовою. Вийшла заміж за цікавезного персонажа: отамана Ревуху – Вацлава Северина Жевуського або Еміра Жевуського (1785–1831), який підтримував українських бандуристів і торбаністів, поетів Грегора Відорта і Тимка Падуру, які оспівали його у своїх віршах. Його оспівали також і польські класики: Міцкевич, Словацький та інші. Віктор Петров присвятив йому свого нариса. Отаман Ревуха загинув під час повстання проти москалів.
Олеся померла у Варшаві 11 січня 1865 року.
Але байки про Розалію ширяться й далі. Пишуть, наприклад, нібито Оноре де Бальзак описав її в романі «Пані де ля Шантрі». Такого роману в нього нема. Але в романі «Виворіт сучасної історії» є мадам де ла Шантері, чию доньку, учасницю роялістської змови, стратили у 1809 році. І хоча його дружина Евеліна Ганська добре була знайома з Олесею Любомирською, Бальзак описав не її маму.
29.11.2023