Ідентифікація людини без якостей у фільмі «Вбивці квіткової повні» Мартіна Скорсезе
«Вбивці квіткової повні» (2023) Мартіна Скорсезе – яскравий приклад не двовимірного кіно, не двовимірних «героїв» із класичним сюжетом: становлення, мандрівки, здобуття та своєрідного повернення. Його «герой» залучений у постійні процеси вибору, які ніколи не робить, натомість цей вибір доручається іншому, що врешті визначає і самого «героя», його приналежність до певного символічного «локусу» і його законів, або ж неможливість заволодіти жодним «місцем».
Місцем, де відбуваються події у фільмі є округ Осейдж (місце екзилу корінного населення), котре враз набуло ознак своєрідного «раю» (що більше нагадує прокляття), оскільки відкрило перед мешканцями свої природні багатства, перестало бути периферійною територією, зосередило на собі всі можливі погляди, ставши епіцентром боротьби за розподіл ресурсів. Корінне населення зуміло збагатитись не лише завдяки ресурсам, що опинились у їхньому розпорядженні, а й завдяки комунікації із «державою».
Важливо зауважити, що ця комунікація відбувається зовсім не на рівних умовах. Матеріальний капітал не дозволяє їм отримати відповідний цьому символічний капітал. Зовнішнє суспільство сприймає їх за дикунів, які не повинні жодним чином зосередити у себе владу та вплив. Їхні чоловіки та жінки роз’їжджають містом у розкішних автомобілях у розкішному вбранні, намагаючись імітувати багатих завойовників, перебираючи на себе їхні манери та поведінку. До того ж вони оточують себе цими ж завойовниками – беруть їх на роботу, довіряють свої справи – у такий спосіб намагаються залучити чужий символічний капітал, стати вагомими у цілому суспільстві.
Утім, все відбувають зовсім не за їхнім планом – вони поміщені у своєрідну «золоту клітку» (резервацію), стають видовищем для «завойовників» і в той же час – джерелом нескінченного прибутку, який можливий лише за їхньої участі. Індіанців знову і знов обманюють, намагаючись витягнути із них якомога більше грошей. Можна пригадати один з епізодів, коли власних похоронного бюро встановлює зовсім несправедливу ціну за поховання одного із членів громади, і стверджує, що не бачить у цьому нічого надзвичайного, лише спосіб заробітку.
Комунікація із «державою» вимагає від осейджі пошуку посередників, і одним із таких посередників є Вільям Хейл, котрий посвячений у ритуали та традиції спільноти (герой присутній на всіх їхніх зібраннях і володіє правом «слова»), навіть називає себе найкращим другом цих людей (цю роль герой продовжує декларувати навіть тоді, коли розкривається правда). Він виправдовує вбивства цього народу, ініціатором яких стає, власними теоріями. Хейл жодним чином не шкодує про свої рішення, і смерті цих людей насправді нічого не важать для нього, як нічого не важать для нього ті, хто виступає своєрідними інструментами, за допомогою яких якраз і чиняться усі злочини.
Одним із таких інструментів стає племінних Хейла – Ернест. Ернест прибуває у місто, де чисельно домінують осейджі у пошуках швидкої наживи, сподівається на допомогу дядька, котрий наштовхує його на ідеї, яким чином той може здійснити задумане: швидко розбагатіти і трансформуватись із пройдисвіта у «господаря». Його одруження із Моллі надає йому привілеї, яких той раніше не мав – його приймають у нову спільноту, він стає розпорядником статків дружини, у той же час його дружина є формальним главою у цій сім’ї, яка репрезентується одиницею у спільноті осейджі. Саме Моллі володіє правом голосу, але певний час не застосовує це «право». У всіх рішеннях вона довго опирається на чоловіка, котрий у свою чергу не приймає жодного індивідуального рішення – усі його кроки продиктовані волею його дядька, а мінімальні спроби виявити індивідуалізм, відхилитись від плану «господаря», жорстоко караються фізичною розправою, як в одному з епізодів, де Хейл показово карає свого племінника.
З одного боку, Ернест видається недолугим виконавцем, постійно неправильно інтерпретує накази дядька, що поступово викриває справжню природу «друга» осейджі, а з іншого боку – бачимо, як головний герой бореться за свою приналежність. Він не є повністю частиною світу його дядька і не може ініціюватись у нову громаду, можна сказати, що герой діє із межової позиції, і тому його дії не вписуються цілковито ні в одну систему, тому, зрештою, вони його відкидають. Це яскраво виявляються, коли у нього не залишається виходу, коли він змушений відповідати перед законом за здійснені злочини.
Спершу Ернест готовий свідчити проти свого дядька, оскільки на його покладає усю вину, згодом він відмовляється від своїх слів і стає на бік того, хто керував його діями, але врешті після смерті своєї дитини, герой усвідомлює, що стало каталізатором руйнування його сім’ї і знову змінює свідчення. Коли перед його дружиною «розкривається» правда, що саме він намагався її вбити, аби отримати тотальний контроль за статками, то вона приходить до Ернеста, аби той підтвердив, що саме вчинив. Після цього головний герой потрапляє до ув’язнення, а коли виходить на волю, його не приймають ні родина дядька, ні дружина, він помирає у своєрідній ізоляції, у фургоні, не прив’язаний до жодного місця.
Моллі, після того як Ернест «задекларував» свої дії, одразу розлучається з ним та обмежує будь-яке спілкування. Головна героїня прив’язана до традицій своєї спільноти, втім одружується із чоловіком, своєрідним стороннім, чужим. Варто зазначити, що одруження вимагає від неї абсолютного підпорядкування цьому чужинцю, що, власне вона і робить – беззастережно довіряє йому всі справи, роблячи Ернеста розпорядником. Їй видається, що таким чином він переймається справами її спільноти, тим, хто буде захищати її учасників та їхні права.
Ернест виступає своєрідним «трофеєм», комунікатором, котрий має налагодити стосунки двох окремих суспільств. Головний герой довгий час говорить про те, що піклується про свою дружину і те середовище, з якого вона походить, попри це – живе подвійним життям: поволі вбиваючи членів спільноти його дружини, її близьких, і навіть поступово шкодячи здоров’ю власної дружини, аби стати єдино осібним господарем юридично, а фактично – маріонеткою у руках дядька.
Моллі обмежується власним чоловіком у певному локусі, що є «домом її чоловіка», він негативно сприймає її взаємодію із спільнотою на захист «прав» осейджі, котрі порушуються, адже вважає, що право «говорити» належить винятково йому, і так він покриває вчинені ним злочини. Власній дружині він пояснює таку «заборону» як спосіб оберегти її крихке здоров’я. Зрештою, простір Моллі зменшується до кімнати, з якої та фізично не може самотужки вийти, а згодом до ліжка, до якого та прикута за активної участі чоловіка.
Перед цим, головна героїня, усвідомлюючи свою причетність до спільноти осейджі та її відповідальність за добробут, все ж бере на себе право «говорити» із іншою спільнотою без посередників: вона вирушає в останню мандрівку до Вашингтона, де просить допомоги та справедливості. Головна героїня робить вибір на користь своєї ідентичності, яка нерозривно пов’язана із спільнотою, з якої походить, і всі подальші її дії, зокрема відмова від чоловіка, котрий намагався її знищити, спрямовані на захист осейджі.
13.11.2023