Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
IV. «Садок вишневий коло хати...»
Сумним був би той садок без хати коло нього, сумна й хата – без садка. Ще сумніше, коли білим цвітом розквітлий садок коло зчорнілої, де вже нікого й нічого, опущеної хати (якось із вікна вагона пропливла перед зором така картина) – годі й придумати разючішого контрасту... Подібне – у «Кобзарі»: «У тім хорошому селі […] повсихали / Сади зелені, погнили / Біленькі хати...» Але в «Садку...», зауважмо ще раз, – жодного болючого контрасту: усталений природою порядок, гармонія, спокій, одне слово – малюнок, ідилія, щось на межі чи то спогаду, чи мрії...
Хата й садок коло неї – це той найменший життєвий простір (spatium breve), щось цілісне, одне в одному, де чи не на генетичному рівні відчуваємо вагу присвійного займенника: «В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля». І якщо знамениті японські сади, що імітують реальні краєвиди, орієнтовані на бачення у малому «світку» – великого світу, спонукають до філософського його осмислення, то наш «садок коло хати», наша світлиця – це передусім щось дуже інтимне, свій особливий зв'язок зі світом природи (вимиту долівку господиня притрушувала пахучою степовою травою, за ікони вкладала пахуче зілля; на Святвечір – житній сніп, сіно...) Все це – своє, запрацьоване, плекане, тепле, обжите, миле (цікаво, що в гомерівській мові прикметник «милий» означав також «свій»). Тому Шевченко так наголошує на тому займеннику: «Чурек і сакля – все твоє...»
Бо та наша хата з садком коло неї, як і сакля для горців Кавказу, – дошкульною скалкою в неситому оці. Кому ж бо прослалася дорога в чужі холодні краї, як не тим, у кого був плеканий садок коло хати, а сама хата – біленька, з іконами у світлиці, з портретами Шевченка, Франка?.. «Это еще неизвестно, о какой хате они поют…» – мав поважне застереження щодо включення відомої пісні («Через нашу хату вже качки летять») до репертуару шкільного концерту один із тих, хто не так давно пильно стежив за «належним» вихованням молоді. Небезпечною була б тоді ось така, по-людському проста щира відповідь: «Чому ж невідомо?.. Про нашу українську хату співаємо, хату, яка завжди чекає щирого гостя і чим багата, тим і рада його приймати».
Приємно, коли й нині деколи чуємо зі студентських уст: «Та ходімо вже до хати», – тобто в гуртожиток, у свою кімнату. Приємно на Різдвяній листівці бачити не кам’яницю, а присипану снігом сільську, під стріхою, низеньку хату й такі ж низенькі зірки над нею (що вища будівля – то вони вищі, дальші, холодніші)... Хай ні травою не поростає, ні у снігах не губиться стежка до нашої світлиці-хати; всі ж ми, хай і в місті народились, – із нашого села, що на Вкраїні. Хай яким сучасним, комфортним не було б наше житло, та найцінніше у ньому тепло – це тепло нашої хати…
Хата (хатка, хатина, хатинка, хатиночка, хаточка, хатонька, хатинонька) – одне з тих слів, од якого «серце б’ється – ожива», недарма звучить воно у кількох зменшених та пестливих формах (у них – інтенсивність почуття). Недарма ж у «Кобзарі» воно повторене 276 разів, а в поетичних творах Франка – 487 разів; ось один із прикладів, що повертає нас до сьогоднішнього лихоліття: «Та коли в робочу пору / В нашу хату і комору/ Закрадаєсь лиходій, / Щоб здобуток нас розкрасти, / Ще й на нас кайдани вкласти, – / Чи й тоді святий спокій?» (нинішній лиходій – вривається). Отож перед тим, аніж ступити крок у подальшому прочитанні «Садка...», ще раз зупинімо погляд на українській хаті, якою вона була, – «неначе дівчина хатина», якою були ті хатки, що з-поза зелені гаїв та садків виглядали, «мов діти в білих сорочках»... Гляньмо й на дівчину, яка, почувши щебет пташечки, «... в білій свитині / З біленької хати / Вийшла погуляти / У гай на долину»... Поетика осяяної сонцем білизни́... Чистота душі, тіла, одежі... Гляньмо – і ще раз повторімо цей чи не найважливіших з афористичних висловів, що в «Кобзарі»: «В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля».
З-під низької стріхи, наче з-під долоні, дивляться ті старенькі (так уже їх мало!) приземисті хатки на дорогу, на обрій, за обрій – все когось виглядають...
13.11.2023