Будяк Черчилля

Іван Сірко, який викладав у Сорбонні, не володіючи ні французькою, ні латиною, – це, звісно, феномен, яким мусимо пишатися і розповідати про це саме в Парижі. Правда, є один нюанс: а які він дисципліни викладав? Може, бойові мистецтва? Гопак? Як ловити кулі рукою?

Але це не єдина фантазія розбурханої уяви наших патріотів. Бо був ще український письменник Юрій Будяк, який врятував юного Вінстона Черчилля під час англо-бурської війни в Південній Африці.

Цю історію розповів у книзі спогадів «Червоний Парнас» (1972) письменник Василь Минко (1902−1989), який дивом не був репресований. У ту ніч, коли по нього прийшли з НКВД, чекістам спочатку в око потрапило помешкання поета і перекладача Василя Мисика. У напівтемряві вони не завдали собі мороки з уточненням і заарештували зовсім не того, по кого прийшли. Коли Мисик зазирнув до ордеру, то заявив: «Та я Мисик, а не Минко!» – «Нічого, нічого, там розберемося!» – відповіли йому, і загримів поет на багато років до Сибіру.

От тільки і це фантазія, бо документи свідчать протилежне: ордер було виписано таки на Мисика.

Я не буду переповідати спогади Минка, бо як тільки заґуґлите «Будяк – Черчилль», то відразу сипонуть десятки статей про цей неймовірний подвиг нашого письменника.

Юрій Будяк був справжнісіньким бароном Мюнхгаузеном, який теж оповідав про себе як про героя багатьох надзвичайних пригод.

Насправді він називався Юрій Покос, а народився в селі Красногірка на Полтавщині 1879 року. Дату його народження УРЕ подала правильно, а поховала на шість років раніше, 1938-го. Як стверджував часопис «Плужанин» (1926, №2), одна з київських газет поховала його ще раніше – у 1905-му під час набігу поліції на нелегальний мітинг у лісі поблизу Києва «було забито і Юрія Покоса».

Писав Будяк переважно вірші й оповідання для дітей, залишив ще дві повісті «До великої брами», «Записки вчителя» (нібито перекладена й німецькою мовою). Але любив розповідати про численні рукописи, які загинули від рук царської охранки.

В автобіографії писав: «Батько мій − безземельний селянин, тесляр, умер, коли мені було п'ять років. З малих літ наймитував. Закінчивши сільську школу, подався в світи: спершу у Катеринослав, а потім у Крим, на Кавказ. Працював вантажником, бляхарем, матросом, аптекарським практикантом. Одночасно вчився, щоб екстерном закінчити гімназію».

Будяк розповідав про себе, що він на початку ХХ сторіччя побував у багатьох країнах: у Туреччині, Сінгапурі, Єгипті, Франції, Англії й Америці. Та найцікавіша історія про те, як він врятував Вінстона Черчилля. Коротко це було так. Наш Будяк пристав був до бурів, спершу воював рядовим, а згодом, опанувавши трохи мову, став командиром невеличкого загону, який ночами нападав на англійців. Одного разу під час атаки на нього вибіг юнак на 5 років старший за нього і не з револьвером, а з блокнотом і олівцем у руці. З'ясувалося, що то кореспондент. Будяк його оборонив і не відіслав до штабу. А наступного дня англійці той партизанський загін оточили, і вже Черчилль виявив гуманізм: Будяк замість табору для полонених опинився в Англії у його рідного батька – герцога й лорда Черчилля. Далі – Оксфордський університет, правда, не закінчений, бо нашого барона Мюнхгаузена, мовляв, тягнуло в Україну. Але ж лорд не був скупарем, то ще й влаштував для Будяка мандрівку до Америки, а потім до Франції, Італії, Туреччини.

Минко теж дивувався: «Слухав я його розповідь, щиро заздрив йому: от щасливий письменник, є про що писати! І він писав багато, але про Трансвааль і Черчилля − жодного рядка. Про це він тільки розповідав, і то найближчим друзям».

Цікаво, що Будяк видав дві книжечки про диких людей Африки, Австралії та Америки. Здавалося б, ось де можна зблиснути бодай кількома словами про свої пригоди в Африці та Америці. Чи бодай натяком: бачив я їх, спілкувався! Ні! Жодного слова.

У 1942 році Юрій Будяк помер із голоду в Києві. Встиг, правда, поділитися враженнями про свої тюремні поневіряння, які опублікувала окупаційна преса. Арештували його у 1935-му, хоча перед тим арештовували ще двічі, в 1922-му і 1924-му, за нібито зв’язки з повстанцями отамана Гончара, але тоді нічого не довели. А в 30-х уже й доводити нічого не треба було – відсидів 7 років.

Борис Антоненко-Давидович, який сидів у камері з Будяком, згадував його оповідки, але теж висловив сумнів у їхній правдивості, бо насправді той не володів ні англійською, ні африкаанс – мовою бурів, котра є діалектом нідерландської і німецької. Не підтвердили фантазій свого родича і нащадки Будяка, які з ним спілкувалися. Видно, ці історії призначалися винятково для друзів письменників.

У спогадах Вінстона Черчилля і справді є згадка про коротке перебування в полоні у бурів, але вони захопили потяг, в якому він був, а не табір, і він сам утік. І там не згадано, хто саме його полонив і з ким він згодом подружився.

Будяк – з його розповідей – вибрав собі учительський фах тому, що хотів подорожувати, а вчителі мали три місяці оплаченої відпустки. Письменниці Докії Гуменній він теж розповідав про свої мандри і про участь у війні на боці бурів. Але й розповідав про свої знання мов. Він був таким великим прихильником Кнута Гамсуна, що навіть виплекав однакові вуса, а коли був у Німеччині, то найняв собі вчителя норвезької мови і поїхав до Норвегії, щоб побачити великого письменника. Але тут трапився конфуз: він зустрічається з прославленим письменником, і раптом з'ясовується, що вивчав він не норвезьку, а шведську! Ото облом! Побалакати не вдалося.

Це, звісно, ще одна байка, бо Гамсун прекрасно володів шведською, яка дуже споріднена з норвезькою – зрештою, Гамсун ще й знав німецьку, якою і Будяк начебто мав володіти. Але якось так сталося, що цей «поліглот» за все життя не опублікував жодного навіть мацюпусінького перекладу.

Зате як же ж він умів барвисто розповідати про свої мандри!

«Про Францію його оповідання найцікавіші, – згадує Гуменна. – Навіть не бувши ніколи в Парижі, відчуваєш із цих оповідань паризьку атмосферу. Хоч би в якому ви були ритмі і настрої, а вийшовши на вулицю, відразу вливаєтесь у юрбу і стаєте частиною цієї веселої великої істоти-маси. Таке сильне вуличне життя там. Ця юрба життєрадісна, весела, бурхлива, безжурна. Назустріч − дженджуристі молоді люди: той вимахує паличкою, той насвистує, той наспівує... Жінки наче й просто одягнені, але так елегантно, що найнегарніша парижанка − красуня. Куди німкеням! Німка вдягне щось біле й стає широка − ну, корова ж! На вулицях Парижа всі й танцюють у свята. Тоді вже нема ніяких рангів, соціяльної прірви: аристократка танцює з робітником – і ніхто не бачить у тому жадного дива...

А що розказував Будяк про Англію, то просто не хотілося вірити на тлі нашої дійсности. Там, за конституцією, «мій дім − моя фортеця». Поліція не має права зайти до приватного мешкання. Злочинець може там жити безконечно − аби не вийшов на вулицю. Що приватне, те священне. Там пошта пересилає все, навіть грудних немовлят, настільки все налагоджене. Будяк зайшов і до лондонського музею − і знайшов там усю доісторію України, навіть трипільські вази».

Про пересилання поштою немовлят – це прекрасно. Лише бідна Докія Гуменна, яка нічого світлого не бачила у тій страшній совєтській темноті, тільки й могла повірити в байки нашого Мюнхгаузена.

А загалом шкода, що він всього того не описав.

Уривки зі спогадів Черчилля, які він згодом видав у двох томах і отримав літературну (!!!) премію Нобеля, мабуть, теж дещо прикрасивши, ще на початку ХХ сторіччя публікувала російська преса, тож Будяк міг з ними ознайомитися.

Але немає сечі терпіти усі ті пекельні борошна про того, хто врятував Черчилля, у тому числі і на цілком поважних сайтах. Їх безліч!

PS. Але як ми вже при Черчиллі, то історичний анекдот чисто львівський. 1940 рік. Вже совєти. Їде трамвай. Якийсь чоловік втручається в суперечку і нарікає: «А шляк би вже трафив того на ху!» – маючи на увазі Хрущова. Тут його злапали і питають: «А це ви про кого?» – «Та про того Хурхіля, курва маць засрана!» Ну і викрутився, бо в польській пресі за традицією Черчилль фігурував як в оригіналі: Churchill. А де в англійській Ч, там у польській Х.

PPS. Традиція прекрасна, але сам чув, як в покійній книгарні «Дружба» дві місцеві польки дебатували: «Що то може бути за письменник: Шекеспеаре?» Про Думаса мовчу.