Осіннє сольфеджіо

Фортеп’ян в ранньому дитинстві довго пахнув сам собою, а потім, після відвідин настрійника, просяк навіки стійким олійним запахом старенького Затварського. З якогось віку благоговійне відкриття, обережне наближення, ретельне змальовування двоголового орла і золотого напису Gustav Rösler k.u.k. Hof-Lieferant перейшло в його рутинне відкривання. Чорний корпус завжди був накритий, затягнутий грубим сіруватим льоном, фігурним футляром, шитим за мірками і обмірами тіла. Це покриття переважно приховувало істину його досконалості. Так ніби по смерті тієї першої, задля якої він був тут, яка справді вміла спонукати його на всі можливі спромоги, згадка про неї злилася з лискучим його єством, а повний вид сліпучої краси будив нестерпний біль.

На зрілу осінь це покриття перетворювалося на поверхню повнотілих плодів. Холодні й осяжні, і досконалі в своєму відстороненому супокої лежали вони в осінньому покою. Руді сухі нагідки канулого літа зникали звідти, заточені в закриті слоїки спіжарки, залишивши легенький запах зілля. Тепер покої повнилися випуклим й об’ємним осіннім духом сливок і яблук. У цьому повному і прохолодному запаху дійшлості, в цій студенистій стиглості, в’язнучи, повільно, заповільно линули невміло і невпевнено видобуті з інструмента звуки музики.

Муки музики в музичній школі просто навпроти дому, роки музичних страстей. Ноти на стані, прекрасні, але непоступливі і недоступні. Ми відступали. Звуки музики, жалкі й жорстокі, як оси осені, пронизливі і невідступні. То були муки свідомості власної недосконалості, ганьба очевидності браку, сором неуспадкованого обдарування, нечисте сумління від неспроможності виправдати, підхопити взяту ноту, продовжити почату мелодію, провина недотримання нетривалої, але трагічної традиції.

Цей острівець навпроти дому, за світлим ясенем автобусної зупинки, за переходом страху: ліворуч, в неглибокому саду, привітна вілла Ванди в золотому листі, вже давно без Ванди, правіше, якраз навпроти нашого великого балькону, ясна споруда з вузьким фасадом, ставна і летка, з двома прозорими балькончиками. Спереду не видно, яка вона задовга вглибину, для цього треба вглибитися у цей світ, зате іззовні зґрабна, освітлена вдень різними сонцями цілий рік, а вечорами осяяна зсередини, жовті квадрати на темньо-синьому тлі осіннього вечора, на темному тлі тлінної осені.

Ще тепле й золоте пополудне по школі захоплене сміховинним у своїй самозабутності, диким і дилетантським домашнім дириґуванням Першої симфонії C-dur Шуберта, такої присвоєної в усіх відтінках, як більше ніколи ніяка музика у світі, з подарованої колись Мамі великої чорної платівки.

Осяяна так начебто наскрізь була музична школа, коли дивитися на неї з дому, коли вже треба були йти туди, коли вже було край. Колись палацик цадика, цілий світок одного з вчених і могутніх вундерраббі, за тяжкими литими безпечними дверима, що все одно не вберегли нікого, хто здумав би за ними заховатись, а тепер маленькі музичні діти з великими сірими нотними папками, з тисненнями лунких лір на них, пхали ті тяжкі двері, натискали, налягали, напирали всією пучкою своєї невагомості.

Тепер вона стала вмістилищем гамору і ґам, арпеджіо і арф, жовтневих жарів і жалів, пасажів музичних і будівничих. Будинок стрімких вузеньких сходів з легким оперенням перил, з важкими литим кулями наверш поруч, дім галасливих ґалерей, сомнабулічного множення незліченних маленьких приміщень на низькому піддашші вічно штучно освітленого третього поверху, з рипом довгастих дощок, будівля безміру підземних кліток і пивничних класів духових з кремезними і коренастими духовиками в завжди затісних костюмах. І, як казали, з розсувним дахом.

Тепер то стала теж оселя трансцендентного сольфеджіо. В незбагненності, у непроглядності, в чіпкій і гачкуватій непролазності це темне вчення було гірше за колючість геометрії. Загадкою лишилося спорудження мінорних й домінантних септакордів, неприступним ерос квінтсекстакордів. Голова йшла обертом від їх обернень, туги їх тяжінь, розпуки розв’язок. Езотеричним стало мені сольфеджіо осені.

За дермантиновими дверима тісних класів з тонкими стінами пахло нотними папками, склеєними смердючим і густим кістковим клеєм, пахтіло паркими парфумами плеканих і пещених педагогинь. Тяжкі й тужливі, непедагогічні були пахощі молодих викладачок екзотичної вроди, часто зневірених, іноді зверхніх, переважно знуджених. Тільки не наша вчителька, поривчаста, стрімка і переконана. Пашіли там у мене щоки, тремкі і жалюгідні були руки на клавіатурі, летючі аркуші нот.

На кількох кріселках під сходами, навпроти розкладу, перед входом до великої й високої концертової зали зі сценою, колишньої синагоги, чекали непорушно незворушні бабці.

Тим часом темніло. В осінньому вечорі лице трохи хололо, але не встигало відразу вистигнути на короткім відрізку додому. В жили вливалася ейфорія від відбутого. Все, що ще станеться цього вечора, буде кращим від вже пережитого. Ніколи не були перекладені всі сірники з одного боку клавіатури на інший, і не будуть ніколи. Клапті тепла тремтіли тепер тільки в тісних осінніх закапелках.

Жовте листя лишалося в темряві знадвору, в ясному жовтому домашньому світлі наших коридорних жарівок вже літав тяжкий жовтий м’яч, міцно відштовхнутий від голих гарячих грудей, літав у великому вечоровому коридорі з осіннім краєвидом в далекім кінці. Зшитий грубою дратвою з широких жовтих пасем, з пропореним прорізом, входом для камери, якої там ніколи не було, цей м’яч ми набивали пропахлими підлоговою пастою ганчірками, обтяжували металевими кульками для дитячого більярду.

В третій кімнаті він, натягнутий через проріз на руку, замінявся на боксерську рукавицю, на грушу, на лапу, сильне світло струменіло вже з-під легкої сріблясної півсфери прикріпленої до стіни старої лямпи з тугим, але встеленим зсередини оксамитом затискачем. Яскравим було освітлення нашого паркетного боксерського ринґу, з таким сокровенним чуттям осіннього гемінґвейського боксу, як ніколи вже потім. Спорідненою і прозорою була стихія літератури.

Осені, коли сутінкове середнє місто було піддатне і легко відливалося в сюжетні соти всякої складності. Стиснуті сірі пласти старих порохів на книжкових полицях відсвічували в синій свіжості осінніх сутінків.