Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
I. «Вечір на Україні»
«Ох, якби то мені можна було приїхати до солов’я, – весело було б», – писав Шевченко Григорієві Тарновському. Та не з веселості виспівався «Садок...» (серед інших назв цього твору – й «Вечір на Україні»): до солов’їної пісні дослухáвся Шевченко слухом душі, милий його серцю садок коло хати зором душі бачив – у «пречудовий місяць май» перебував він у стінах петербурзького каземату. Той милий куточок в Україні – усміхався йому, як Франкові усміхалися думи: «Думи, діти мої, / Думи, любі мої, / З усміхнутим лицем / В тій понурій тюрмі!». Як Горацієві «всміхався милий куточок» – мальовниче містечко Тібур (нині Tivoli).
«Якби ви знали, паничі, / Де люде плачуть живучи, / То ви б елегій не творили...» Ще з початкових класів, поряд із «Садком вишневим...», запам’яталась і ця поезія. А «Садок вишневий...» – це справді ідилія (припускають, що звертаючись до «паничів», поет мав на увазі саме ідилію, а не елегію). Ідилія, але, сказати б, філософська, як філософською є Вергілієва поема «Про хліборобство» («Георгіки»). Немає тут, у «Садку...», «пекла», що межує з «раєм» («У тій хатині, у раю, / Я бачив пекло...»). Є образочок (грец. eidolon) – віконце, крізь яке, перебуваючи в темному казематі, Шевченко дивиться у світ своєї мрії, загалом мрії людства – про гармонійне, близьке до природи життя.
Але не про те, яким люди жили в «золотому» віці, радше про те, яким його бачив у своїх «Георгіках» Вергілій – життя не в казковому, де земля без обробітку давала людині все потрібне, а здобутому працею рук, як і працею душі, щасливому віці, де стерлися з людської пам’яті реалії війни: поведе рільник плуга (так бачилось Вергілієві), і раптом з-під лемеша – поржавілий шолом, наконечники ратищ... Подивується оратай не знаним йому речам і поведе плуга далі до мирних обріїв... Тож «Садок вишневий...» – не з тих ідилій, які чи то пером, чи пензлем славлять «щасливе» життя хлібороба – це картина, яку треба відчитувати, у яку треба вслухатися, у світ якої можна б іти впродовж усього життя: класичний твір – відкритий, де ні дна не сягнути, ні межі не дійти.
*
Настрій – ось із чого варто б розпочати входження у світ «Садка вишневого...», настрій вечора, та ще й травневого («Майський вечір» – ще одна назва «Садка...»). Із того прощального вечірнього світла, в якому мовби купається вся природа – Im Abendsonnenschein, як це, використовуючи можливості німецької мови, дав нам відчути Гайнріх Гайне у своїй знаменитій «Лорелеї». Вечір – це своєрідний «камертон», що налаштовує людей, де й коли б вони не жили, на дивний, що й окреслити його нелегко, вечірній настрій – стан душі.
У ньому – роздуми: над днем, який пройшов, над «сонечком ясним», з яким прощаємось, якого затримуємо («...ти ще не сідай») над Вечором (Геспером, Веспером – у греків і римлян), що зганяє з пасовищ усяку худібку, над «божественною Ніччю», на порозі якої стоїмо (вона ж – «як море...»), над таїною сну, над вістункою Вічності – першою зіркою, що скликує до вечері, до бесіди, до тихої пісні, ще тихішої – молитви («Пішла в садок у вишневий, / Богу помолилась»), щоб перед тим, аніж ступити в те «море», ми просто зітхнули до тієї «провідної зірки», до Бога...
Роздуми або – задума... Коли погляд зупиняється на цьому ж таки сонці, яке, видовжуючи тіні, й собі, хоч і «невтомне», йде за обрій, на спочинок, на людях, на тій же худібці, що вертається з поля, з пасовищ... Картини, які або залишаються перед очима на якийсь час, або тривають уже перед очима душі, спонукають до тих роздумів, до поезії... Тяглість образів, мотивів, ідей і, що найзворушливіше, – настроїв...
Вона, ця поезія, густий настрій надвечір’я, – у першій Вергілієвій еклозі (з «Буколік», тобто «Пастуших пісень»), що є зразком глибокої людяності й найвищої поетичної майстерності. Ось її кінцівка – погляд: «А вдалині оно, глянь, над хатами димки уже в’ються / І від гірських верховин вечорові стеляться тіні». А ось – погляд Горація (із другого епода): «А як приємно із-за столу бачити, / Як, з поля повертаючись, / Воли ступають...» А далі (це вже із сатири): «Ночі, вечері божественні!.. / Вогнище... друзі: із ними / бесіда теж до смаку... / У зборі – й вся наша челядь...»
*
Шевченків «Садок...» – черговий, особливої ваги крок у світ вечорових настроїв. Тут немає роздумів. Але кожен образ (зоровий чи звуковий) спонукає до роздумів, кличе у мандрівку стежками духовного (тут – радше душевного) простору. Продекламувати «Садок» чи проспівати його – це пробігти по тих образах, не зазирнувши в їхню глибину, уподібнити цю чи не найповажнішу поезію до дитячого віршика чи пісеньки...
Шевченків «Садок вишневий...» вимагає необхідної для глибокого прочитання, отже співтворчості з автором, і тиші, й самотності. Не хочемо ж, відчитуючи в читальні якийсь твір, чи в картинній галереї – картину, щоб нам у цьому «допомагали», хай і майстерні, декламування цих рядків чи підібрана до них музика...
«Садок...» – це не лірика в пісенному значенні слова, не діалог («Зоре моя вечірняя...»), не роздуми («Думи мої...), не спогади («І досі сниться: під горою...»), твір не пісенної, баладної тональності («Утоптала стежечку...», «За байраком байрак...), не пейзажні ліричні вступи («Реве та стогне Дніпр широкий...», «По діброві вітер виє...») – не те, що народилося для пісні, стало нею. Це, зауважмо ще раз, – чергування «картин»: для зору («Садок вишневий коло хати») – й слуху («Хрущі над вишнями гудуть»)...
Побудьмо в цьому вечорі, послухаймо його, подивуймось йому, зупинімось на тій дивній часовій межі, що є своєрідною «метаморфозою» – перевтіленням дня у ніч, як про це улюблений античний поет і, зважмося на це слово, духовний побратим нашого Кобзаря – Овідій: «День уже звільна межі добігав, пора наставала, / Що ані світлом її, ані потемком годі назвати, / Радше – зі світлом сусідство іще нерішучої ночі»...
(далі буде)
23.10.2023