Вперше я почув про Нагірний Карабах в радянському війську. Восени до частини, в якій я служив, прибули новобранці, й серед них – один на прізвище Бабаян. Я запитався, звідки він. У відповідь почув, що з Нагірного Карабаху. З географією у мене завжди був порядок, однак таке словосполучення почув вперше. Бабаян розповів, що це частина Азербайджану, але заселена переважно вірменами. Війна, яку називають першою карабахською, була ще попереду. Історія конфлікту поміж вірменами й азербайджанцями у тому виcокогірному районі тягнеться майже тисячоліття. Супроводжується вона війнами і затятістю з обох боків. Кривди, які відчувають кожна зі сторін, помножені на історичну та родинну пам’ять, докотилися й до наших днів. Якщо подивитися на розташування Вірменії, Азербайджану, Нагірного Карабаху та Нахічеванської АО, то чогось кращого для постійного конфлікту годі придумати. Лачинський коридор перерізає територію Азербайджану і зв’язує кровною пуповиною Вірменію з Нагірним Карабахом, а Нахічеванська АО перерізана значною смугою вірменської землі, що також створює для Азербайджану певну незручність. Оця покавальцьованість кордонів перетворює життя місцевих на постійне протистояння. Звісно, що християнство й іслам створюють додаткову напругу. В Азербайджану є нафта та союзники – в першу чергу Туреччина. Нафта дозволила країні переозброїтися, а війна у 1990-х – переосмислити програш і зробити відповідні висновки. Вірменію все більше затягувала у свою орбіту Росія через енергоносії та колективний договір безпеки. Довелося вірменам поступитися і дозволити розташувати на своїй території російські військові бази. Як Росія поводиться з колишніми радянськими республіками, всім відомо. Вірменія не становить, як тепер бачимо, винятку. Присутність російських миротворців виявилася номінальною. У Єревані зріють антиросійські настрої. Радикальні вірменські сили розуміють, що ісход нагірно-карабаських чи арцахських вірмен – це не тільки гуманітарна криза, але це підточує велику національну ідею про єдність давніх вірменських земель, які з одного боку священні, а з іншого – джерело постійної війни. Відчувши свою потугу, Азербайджан вирішив, що саме тепер наспів час встановити, на його переконання, історичну справедливість, декларуючи вірменам повну безпеку та дотримання всіх демократичних прав. Вірмени, що природно, у таке слабо вірять. Телевізійні канали демонструють, як вивозять пригнічених арцахців, а дехто з них в інтерв'ю розповідає про жахіття, спричинені обстрілами. Вірменія, офіційно визнаючи Нагірний Карабах за Азербайджаном, поставлена у вельми незручне становище перед своїми громадянами, більшість з яких такого визнання не сприймають. Звісно, сильніший диктує свої умови. Нині сильнішим є Азербайджан. Переможці й переможені. Чи надовго? Цікаво було б дізнатися, де той мій однополчанин Бабаян? Чи загинув під час першої карабахської війни? Чи дожив до нинішніх днів і змушений залишити свою домівку? Чи, може, зціпив зуби і не здав своєї зброї, як того вимагають азербайджанці? Останні повідомлення свідчать про припинення існування всіх державних структур Арцаху.
Пригадую, що у середині 1990-х, коли я перебував в Белграді, на околицях колишньої Югославії точилися війни. Усі щоденні події жваво обговорювалися сербами повсюди: на письменницьких зустрічах, у кафанах, навіть на вулицях коли зустрічалися знайомі, то починали від новин із Косово чи Боснії і Герцеговини. Якщо хтось хоч трішки ознайомлений із новітньою історією Югославії, то знає, що ідеї збереження цілісності СФРЮ з центром у Белграді спричинили новітню масакру. Боснія і Герцеговина як мусульманський анклав ніяк не хотіли змиритися з домінуванням сербів, а серби натомість не хотіли залишити поселення, в яких вони переважали, – ось так утворилася, як компроміс, Республіка Сербська на території Боснії та Герцеговини. Іншим головним болем було Косово. Албанська більшість ще за часів Тіто заподіювала незручності белградській владі, а з розпадом Югославії – й поготів. Косово, або країна чорних дроздів разом із Метохією також епіцентр національного болю і страждань сербів. Там так само, як у Нагірному Карабасі, свої церкви і монастирі, та ще пам’ять про битву на Косовім полі. Балкани, як будь-яка гірська місцевість, заселялися у давні часи без усвідомлення, що в майбутньому новітні покоління матимуть величезні проблеми з кордонами та релігійними переконаннями. Довготривале домінування османів позначилося на всьому – від кухні до мелодій, від слів до зміни їх значень, від відчуття батьківщини до відчуття упокорення. Одного разу в Стамбулі на поетичному фестивалі я зустрівся з письменником з Боснії та Герцеговини. Розповів, що його дочка віддавна мешкає в Туреччині, а він почувається тут як риба у воді. Коли мова заходила про що-небудь турецьке, його очі світилися, сповнені захоплення, а слова медоточили вдячністю. Я відчув, що мешканця колишнього Османського еялету розпирають гордощі за минулу й теперішню могутність сюзерена. Так-от, про архетипи та історичну тяглість згадуємо тоді, коли в новітній історії нас дивує, що гейзери минулого пробиваються в сучасному і свідчать радше про регрес, аніж про прогрес. Неподілені території стають знову каменем спотикання. Якщо приймемо за аксіому, що історія циклічна, то немає гарантії, що у майбутньому таке не повториться.
У групи Led Zeppelin є пісня "Кашмір", не знаю, чим вона навіяна, хоча сутність тексту філософська. Ліричний герой пролітає над тією територією, яку ми уявляємо як Кашмір, про що свідчить назва пісні. Там і старці, які розмовляють невідомою йому мовою, і звернення до матері, начебто землі. Можливо, пісня була навіяна модою на все індійське, що почалася у 1960-х, коли повоєнне покоління, в першу чергу на Заході, заново перевідкривало Індійський континент після доби колоніалізму. Багата і різноманітна культура та релігійні практики теж підливали оливи у вогонь такої зацікавленості. Нині світ чимало знає про Кашмір та його територіальні проблеми. Арундаті Рой, виповідаючись на тему Кашміру, сказала про індійський націоналізм. У неї, звісно, своє право говорити про власні особливості сучасного політичного і соціального життя. Знову ж таки, високогірний Кашмір заходить тупим трикутником поміж Індією, Пакистаном і Китаєм. У цьому пограниччі "ні-ні та знайдеться" те, що ми називаємо мультиетнічністю та мультирелігійністю. А раз так, то хтось переважає. Знаємо, що індусів – більшість, мусульман – меншість. Зі своєї сторони гір, не виказуючи емоцій, споглядає, не мругнувши оком, Китай. Зрозуміло, що нетерпимість одних до інших і викрешує іскру ненависті. Тим паче, що воєнні конфлікти поміж Індією та Пакистаном на прикордонних територіях –явище звичне. Індія – усе-таки вельми строката країна: етноси, мови, релігії. Попри загальне пошанування священних корів, боротьба за території та домінування може бути навіть вельми кривавою.
А що у нас? Колишні спірні землі уздовж польського, румунського, угорського прикордоння з перемішаним населенням, з перемішаною історією та колективною й індивідуальною пам’ятями підштовхують радикальні націоналістичні сили в Румунії, Угорщині та Польщі до заяв та претензій. І якщо це навіть поодинокі голоси – все одно тривожно і все одно небезпечно. Утворення на захоплених територіях усілякого роду "народних республік" з центрами в Донецьку чи Луганську показує, як методом маніпуляцій можна доводити місцевому населенню, що ніби у них є право на самовизначення. Приклади Нагірного Карабаху чи Косово не зовсім нам пасують, бо все-таки вірмени й азербайджанці чи албанці і серби – різні етноси, різні релігії і культури. А от серед тих, хто населяє оті псевдореспубліки, більшість– етнічні українці, визнавці православія, тривалий час жили в одній країні – Російській імперії, радянському союзі і до останнього часу в Україні. Звісно, що протягом навіть тридцяти років української незалежності там, на нашому сході, Росія, як ми переконуємося, не дрімала. Роль метрополії, яку взяла на себе Україна, мусить, нам кажуть, поєднуватися зі збалансованою політикою щодо меншин і околиць, тобто пограничних наших територій. А як це втілити? Коли метрополія й сама не послуговується українською мовою, то смішно вимагати від меншин відповідного пошанівку. У метрополії проблеми з історичною пам’яттю. Так, за останні роки імперський і радянський наративи применшили свої впливи – але для багатьох на сході вони ще живучі. І коли хто думає, що це все змінюється завдяки нашим бажанням, то нехай зрозуміє, що нові спірні землі – це завжди загроза війни. Якщо не нині, то завтра.
Кожної весни, як тільки сходили сніги і ґрунт починав підсихати, мій дідо брав мене з собою, щоби пройтися нашими межами, на яких у кількох місцях були вкопані великі камені. Так селяни протягом століть позначали непорушність меж на своїх городах та полях. Камені мусіли сидіти міцно в землі. Дощі, сніги, кроти – природня стихія чи тваринний світ могли розпушити ґрунт і нахилити камінь, а сусіди й взагалі пересунути, аби долучити собі хай невелику, та все ж смужку родючого ґрунту. Тому кожної весни ми обходили наші межі й шукали наші камені, щоби все – як належиться у цьому світі – було на своєму місці.
30.09.2023